* * *
Мій гостю дорогий, мій вчений друже,
Базікав би до ранку всі ці дні;
Твої поради, може, й мудрі дуже,
Та дай два слова мовити й мені:
Це божевілля – так в любов пірнути,
Й безумство повне – зізнаватись в цім;
Не таємниця: ти – призвідець смути,
Й не лиш мені відомо це, а всім.
Кинь своє серце звірам на поталу –
Вчиню найгірш: кажу це без вагань;
Та чи дихну вільніш, позбудусь шалу,
Ступлю твердіш від цих всіх міркувань?
Вже скоро мовлю: “Смерті чую кроки!”
Та хай мене ще обминає поки.

Edna St. Vincent Millay
* * *
My most distinguished guest and learnиd friend,
The pallid hare that runs before the day
Having brought your earnest counsels to an end
Now have I somewhat of my own to say:
That is folly to be sunk in love,
And madness plain to make the matter known,
These are no mysteries you are verger of;
Everyman's wisdoms these are, and my own.
If I have flung my heart unto a hound
I have done ill, it is a certain thing;
Yet breathe I freer, walk I more sound
On my sick bones for this brave reasoning?
Soon I must say, "'Tis prowling Death I hear!"
Yet come no better off, for my quick ear.

* * *
З усіх, що муки звідавши, гукали:
“Любове ніжна й люта, пожалій!”–
Я найпокірніша; й що в грудях мали
Біль гострий; найтерплячіша в своїй
Розпуці, що напоєна стражданням
І холодом в’язничної пітьми; –
Та не тому, що мур її воланням:
“О боже! Визволь, порятуй з тюрми!” –
Стрясала; а що був таким приємним
Для вуха вже й кайданів моїх дзвін;
Що силою чи підступом таємним
Звільнитися й не прагнула з тих стін,
Де цей забудькуватий конвоїр
Пронизує мене очима зір.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Of all that ever in extreme disease
"Sweet Love, sweet cruel Love, have pity!" cried,
Count me the humblest, hold me least of these
That wear the red heart crumpled in the side,
In heaviest durance, dreaming or awake,
Filling the dungeon with their piteous woe;
Not that I shriek not till the dungeon shake,
"Oh, God! Oh, let me out! Oh, let me go!"
But that my chains throughout their iron length
Make such a golden clank upon my ear,
But that I would not, boasted I the strength,
Up with a terrible arm and out of here
Where thrusts my morsel daily through the bars
This tall, oblivious gaoler eyed with stars.