Темрява. Кажуть, у темряві добре думається. Це каже той, хто не знає, що таке темрява. Он біля полюсу темрява триває цілих півроку (всього півроку!), а щось не чути, щоб приполярні райони народжували великих мислителів. (Діти сміялись, коли Олена Олегівна розказувала їм на географії про бідолашних чукчів та алеутів, які по півроку не бачать сонця.) Але що знають люди про темряву? Навіть ті, котрі живуть у приполярних районах. Про СПРАВЖНЮ темряву! Хто хоче знати, хай спитає в неї. Вона знає. Вона розкаже. Вона – фахівець з темряви. Фахівець найвищого ґатунку! Тому, що впродовж довгої плетениці років її ревно й неусипно огортала темрява. Тільки темрява. Нескінченна й довершена…
Ні, темрява не спонукає до роздумів. Вона чавить. До темряви неможливо звикнути. З нею неможливо змиритись. Темрява вповільнює рухи – в темряві йдеш ніби дном водойми, натужно, докладаючи зусиль, аби розсунути перед собою стіну – мур пітьми. Темрява вповільнює життєвий ритм, вповільнює плин часу, вповільнює думки. Темрява відгороджує від життя. Й замінює собою життя. В темряві ти осягаєш лише якісь деталі, окремі уривки навколишнього світу. Решта – пітьма. Ось ти торкнулася дверей. Значить є ти, є двері, і є темрява. Й усе. Ось ти підійшла до столу. Отже є ти, є стіл, і є темрява. Ось ти сіла біля столу на стілець. Значить є ти, є стілець, є стіл, і є темрява. Так і існуєш: від фрагменту до фрагменту. І сама почуваєшся усього лиш фрагментом. Уривком в темряві. І мимоволі виплоджується думка: а може й тебе вже нема? Може ти розчинилася в темряві остаточно? І тоді мацаєш себе за руку, прислухаєшся до постуку серця. Ти є. Вірніше: є рука, є серце. І є темрява. Без неї ж ніяк. Нікуди. Вона скрізь. От є твоя рука, є серце, а між ними що? Темрява!

Роман написано в 2004-2005 році, в мережі публікується вперше.