Вони йшли сонною неосвітленою вуличкою Лисянки, була вже пізня пора й у більшості хат спали, лише в деяких вікнах то рівно сяяли жовтим лампочки, то блимали блакитними сполохами телевізори, та погавкували де-не-де під вікнами пси. Іван нечутною котячою ходою крокував попереду, а Максимко дріботів слідом.
Минули одну вулицю, другу, пройшли путівчиком понад річкою, звернули на третю. Іван простував упевнено, видно добре знав дорогу, хоч і був не з місцевих. Нарешті підійшли до великої цегляної хати, що ховалася в темряві за високим суцільним парканом. Біля хати було тихо, у вікнах не світилось. Іван озирнувся, схилився до Максимка:
– Хазяїв немає, собака певно вже захолов – удень я його підгодував. Зараз я тебе пересаджу, хвіртка в них замкнута, але дурники, блябуду, не подумали, що можна ж розчинити ворота! То ти мені їх розчиниш. Там, унизу й вгорі засувки – найдеш!
Здійнятий дужими руками, Максимко злетів угору, на воріття, зістрибнув на той бік, намацав у темряві засувки і вже за мить Іван нечутно прослизнув на подвір’я й тихо причинив за собою стулки воріт.
– Тепер сюди! Диви: вікна загратовані, але ти малий – пропхнешся! Бачиш: кватирка відчинена, провітрюють! Залізеш, вийдеш у сіни й відімкнеш мені двері, в них там англійський замок. Зрозумів? На, блябуду, ліхтарик. Йди!
Все виявилось напрочуд легко: Максимко без пригод проковзнув у хату, пробрався, увімкнувши ліхтарик, до вхідних дверей і от Іван уже всередині. Відібрав у хлопця блимавку та заходився нишпорити в чужій хаті впевнено, цілеспрямовано, либонь добре знав, що шукав. І дійсно, досить таки швидко знайшов.
– Є! – промовив задоволено, дістаючи з якоїсь шухляди та відкриваючи невеличку скриньку. – Йди сюди, глянь!
У різьбленій, гаптованій зсередини червоним оксамитом, рахві лежав рівненький стосик розмальованих та розписаних незнайомими літерами папірців. Вони були незвично продовгуваті, але Максимко здогадався – гроші! Правда, таких грошей він іще не бачив.
– Ненаші…
– Еге ж, – хмикнув Іван. – Ненаші. Долари! Робимо ноги, малолітко! Нам тут, блябуду, більше ловити нічого!
Спорожніла скринька м’яко впала на встелену килимом підлогу. Але вона була така гарна, така манлива. Так зграбно лежав у ній щойно стосик розписаних незнайомими літерами папірців, що Максимко не втримався, підхопив шкатулу, пхнув за пазуху й подався за Іваном…