Ці традиційні – 7.00 - мої ранки –
Як задавнені ранки,
що за ніч затяглися шкоринкою затверділої бурої крові…
Дзень ! –
будильник звичним, відпрацьованим рухом здирає
– бляха ж ти муха ! –
душу запечену, зречену_чи_приречену,
заколисану снами раю,
і нараює:

«Швидше, люба, алярм, от зірвалася з ліжка – й на третє коло,
цоки-цоки, конячко замилена, старт & увага – руш!!!»

(Для родини – сніданок, для себе – не встигла в душ,
душить, буцім краватка, туге усвідомлення
втрати часу,
а більше – себе і тебе у ньому, – такому дивному,
непевному і слизькому,
як шовкова хустинка, що знову тікає з плечей…)

…У автобус заскакуєш білкою божевільною, не піднімаєш очей,
гепаєшся побіля вікна – на реаліті-шоу «Good morning, city»…

…Місто, як пушкінський дід, у море кидає сіті,
і витягає – не рибку, не срібну-не золоту,
а сонний планктон, що пливе на службу –
чи просто, чи божу –
кому як виходить, врешті...

…Носишся з мрією в серці (з водою в рЕшеті),
тримаєш її – заповітну – ніби камінчик у роті…

…Телефон. Скоромовкою в слухавку – «так-так, я уже на роботі».

…Помічаєш нарешті - цвітуть каштани – у жовтні! –
а з гілки сусідньої плід злітає…

…Попарно, як звірі з ковчегу, виходять свідки,
бредуть алеями, ніби садами раю,
нікуди не спішать.
Спокійні у своїй певності – «ол клюзів» на небі, все заброньовано та оплачено.
Куди спішити?

… десь повільно – і вільно – ростуть зелені самшити,
десь на мене чекає камін, ніби пес, і море,
теж чекає, я знаю, бо щоночі про це говоре
голосом нетутешнім – грудним, глибоким,
«я прийду» – обіцяю – ще_ два_ кроки, чи ще_ три_ роки –
і засмага, як руки на плечі, як ангел ляже…

… - Ей, альо, ваша зупинка. Виходьте. С пляжа!