"... хто ж надію свою покладає
на Господа, того милість очікує"
(Пс. 31:10)

Колись король заморської землі
Хвалився між вельможами завзято,
Що допоможе тому у біді,
Хто лиш на нього буде уповати.

В хлібину повелівши запекти
Багато золота й коштовного каміння,
У мандри рушив, коли гамір втих
За мурами. По волі провидіння

Зустрів двох жебраків - страшних, брудних,
Запилених, обірваних, кошлатих.
І, підійшовши ближче, він у них
Спитав, на кого будуть уповати

В нещасті, горі, злигоднях, біді:
На друга, брата, короля чи Бога?
Звів перший руки до небес худі,
Бо вірив у Всевишнього підмогу.

А другий прокричав:"Лише король,
Володар із недолі порятує!"
Державець хліб подав йому. Либонь
Міркуючи, що цим його здивує.

"Важка оця хлібина, бо сира -
Подумав той, - не випечена, певно.
Цей дар не принесе мені добра".
На друга глянув:"Маєш ти даремно

На Господа надію. Ось тому
І досі вітер свище у кишені.
Бери цей хліб і поклади в суму".
"У Господа шляхи всі незбагнені", -

Промовив перший. Взявши хліб із рук,
Пішов у ніч, шепочучи молитву.
Не знав з тих пір він чорних злиднів, мук,
Із бідністю навік закінчив битву.

Та прагнучи до Вічності дійти,
Стражденних не обходив стороною.
На Бога покладай надію ти,
І Бог перебуватиме з тобою.

2012р.