Олег
Ти боїшся спати сама?
Юлічка
Ні. Я ж не маленька) Але іноді мені самотньо засинати самій…

Багато що в нашому житті визначає Страх. В наших серцях живуть страхи, і вони, як і мрії, насправді здійснюються. Ми боїмося цього, але насправді самі працюємо для їх здійснення, самі підсвідомо робимо умови для їх реалізації.
… Чомусь всі лав сторі починаються красиво. Починаються з надії, віри, що знайшов саме те, що шукав, з захоплення людиною, і думки, що цього разу все буде по-іншому. Не була винятком і ця історія. Юля додала у Вконтакті Олега в друзі з «корисливих» мотивів: якщо їй, журналістці, колись доведеться там побувати, мати місцевого знайомого дуже може її допомогти. Віртуальне знайомство, а далі – довгі розмови. Він дивувався, що вона не була в Харкові, говорили про хобі, патріотизм, ситуацію в країні. Він захоплювався її красивими очима і просив ще виставити фотографії. А вона посилала симпатичних кошенят, бо Олежик любить котів. В цей час Юлічка відчувала, ніби чиїсь теплі долоні зігрівають її серце. Але не до кінця вірила в це. Зате довіряла майже незнайомій людині чомусь на всі 100%. Говорили про секс і вподобання в ліжку, про роботу і знайомих. А ще він дзвонив майже щовечора. Після довгої розмови просив чогось побажати хорошого:
- Теплої, спокійної нічки тобі, - Юля.
- - Нет, чтобы мне приснилась одна красивая кошечка. Да?
- Ага. Па-па…
А потім зустріч. Він у її місті. Дві ночі і один день разом. Йшла на зустріч без жодних планів – Олежик вживу міг виявитися зовсім іншою людиною, ніж та, яку уявляла. Набагато вищий за неї хлопець ніжно приобняв. Вживу сподобався ще більше. Він сказав, що змерз, і вони пішли на зняту ним квартиру. Незначні слова про те, чи зручно йому було в поїзді. Ніжні обійми. Він купив їм пива і сухариків, хоча сам не п’є. Ввімкнув телевізор, попросив сісти поряд. Дружні обійми перетворювалися в палкіші.
- Ай, ну не треба. Ми з різних міст, які за багато кілометрів. Ми навіть не зустрічаємося.
- Я хочу попробовать встречатся. А ты?
- Да, також.
Більше Юля не опиралася своєму бажанню переспати з такою симпатичною їй людинкою… Поцілунки, вони допомагають один одному зняти одяг… Трохи незручно… Але її сподобалося… Його поцілунки, вміння пестити жінку, його велике тіло. Вираз обличчя, очі. Сподобалося гладити його як кота по голові, цьомати і прокидатися з ним поряд.
Того вечора вони ще їли рибу, дивитися телевізор і багато говорили. Він після поїзда хотів спати, але вони довго не могли заснути. Зранку разом готували їсти і гуляли містом…
Насправді в людині ми закохуємося в особистість. У випадку з Олежиком Юлі вистачило однієї зустрічі. Коли не вистачає коханої людини, ми любимо розглядати її фотографії. Юля любила саме ніби невдалі фотки Олежика – на них людину видно якось яскравіше.
… А потім страхи почали здійснюватися… Юля боялася, що не сподобається йому або виявиться забавкою на один день. Він поїхав, із цього часу писала і дзвонила лишень вона. Він казав, що зайнятий. А Юля відчувала, що втрачає його кожну мить, але не знала, що з цим може зробити.
Він не дзвонив, як раніше, кожного вечора, і Юлі цілком фізично не вистачало його обіймів, вона відчувала порожнечу частини ліжка і свого життя. Відчувала, як її життя проходить мимо, а там, де мали бути любов, сімя і дитина… порожнеча. Від цього було боляче… і хотілося плакати. Знову не складалося, рвалося по живому. Вона нічого не розуміє у стосунках…
Одного вечора Юлічка подзвонила йому 5 разів поспіль, він так і не підняв телефон. Розуміла, що не треба стільки дзвонити, але плакала… і дзвонила ще раз. Навіть коли ми забуваємо наше минуле, воно нікуди не зникає. Воно залишається всередині, і виринає спогадом у найважчий момент. Відчувала дежавю – так само півроку дзвонила по сто разів іншому хлопцеві, а він не піднімав телефон. Він міг і після сотого дзвінка не підняти телефон, бо не любив її, а вона не хотіла це розуміти. І від того цей раз було в два рази більше боляче.
Тільки зранку повідомлення:
Олег
Коти, что с тобой происходит. Ни шагу ступнуть не даёшь. Ты зачем меня будила ночью??? Пропущеных куча…:)
Юля
Вибач.
Були в спілкуванні «після» і класні хвилини… і відчуття, що щось не так у цих стосунках. З них зникала довіра. Іноді почувалася змерзлою, самотньою покинутою кішкою.
Того дня подзвонила Олежикові, аби просто поговорити. Він швидко сказав, що зайнятий. За кілька годин подзвонила знову, він сказав, що лиш з вулиці і зайняті руки. Попросив подзвонити, коли лягатиме спати. Але вона не захотіла більше дзвонити.
Лежала, слухала «Бумбокс» і плакала. Ваніль?.. Самотність?.. Невміння жити?.. Відчувала, що швидше за все, це кінець стосунків. А вона так хотіла, аби в нею з Олежиком все склалося…
2012