«Сьогодні ти знову пролетів над моєю Землею, наче миттєво – в’їдливий вітрун. Ні слів, ні молитов, ні простих звуків не видаючи, просто впивався своєю не первозданною затхлою свіжістю. Руки терпли від холоду , а серце завмирало від чекання чогось незвичайного, але дива не було. все залишилося таким же далеким та сирим, наче гнила сирість моху, що від настирливих крапель дощу то жовтіє, то знову набуває свого звичного кольору. І навіть справа не у холоді, не у твоїй цинічній силі…. таке щире і відверте тоді бажання, зараз відійшло кудись в небуття. Воно залишило лише ледь помітну згадку про себе. Перетворилося у туман, який сьогодні є , а завтра його замінить сонечко. Ніхто ж не винен, що ілюзії згодом розвіюються і відкривають нам безмежні істини. вони повертають людину до свідомості, руйнують примітивні бачення навколишнього оточення , вони відкривають інший портал у життя, у світ, у самого себе.
Ти ба’, знову гру розпочато, спектакль продовжується після антрагованої паузи, всенародно визнані , звичні для люду життєактори продовжують сковувати своїми словами безсмертні істини житійні. Нема спочину для їхньої зверхньо – загребущої фантазії, вона бреде довгастими пасмами і тягнеться , наче згустілі клейкувато – вистояні фарби, набуваючи щоразу іншого відтінку, то звично – постійного, то щиро – сумлінного, то нахабно – примітивного. Ця вистава – вертеп , як і кожен сюжет , має свій ідеально – невизначений кінець. Чи то вона знайде себе у майбутньому , чи то перестане бути реальністю і залишиться туманно – світлинним спогадом...
Втома, що переповнює іскристо – живі жилини мого організму, переростає, згодом у нормативний стан, вона перемагає, еволюціонує, росте , як виростає злоба під час хвилювання, як миттєво виростає секунда в годину, як неспинно – фантастично проникає холод у клітину, вона переповнює , вливається в мене і , врешті, стає повноцінною складинкою кожного нервового закінчення , кожної мілітричної волосини мого хибкого пласту.
Ти гориш нестерпним бажанням назбирати в’язку ключівиць , щоб мати на згадку про чудові хвилини нестерпно – вільного життя. Вони так легко ідуть до твоїх рук, наче метелики, сідають на бутон квітки, що має такий різко – привабливий і водночас пліснявий запах. Ніколи не знаєш коли настане хвилина, що пророкуватиме тобі відразу від того, до чого так тягнулися, наче на магнітиках, оті ключівиці і в’язали самі себе видимо – незримими нитками. Не знаєш навіть і того, до якого часу ти зможеш носити цю в’язку у своїх в руках, бо ж коли вона ставатиме все тяжчою, ти просто повісиш її на шию, а там, хто зна’ до яких розмірів вона доросте. Метал має властивість покриватися іржею , так як це і властиво для людського тіла. Сьогодні ти білинно - м’який , а завтра – жертовно – сухий…
Скупчення всіх думкуватих цівочок у моєму розумі та серці не відповідають стандартам твоїм, бо ти дивишся на світ очима хижака – мисливця, що павутиною захвату зв’язує силу волі , здоровий глузд.
Останній вихваток емоцій , остання втрата віри в те, що ти людина. Ти вовкулака, під
пазураками якого видніються оголені почуття, тих, кого ти звів з цього світу. Ненаситний, кровопитно – впійний , чорнечо - гнилий удав, що гріється на сонечку і ухмилкувато посміхається , завившись на шиї наче шарф, від якого влітку користі немає, а взимку - тіло пече від шорстких волокон.
Ти – жахіття пекла , дивишся своїми палаючо – смолястими очима і впиваєшся думками в мою сутність, ти демон дня , який улесливо викликає довіру, а потім несе розчарування. ти – той, кому немає місця серед людей із душами, ти – пустовмісне виродження людського роду……»

16.11.2012.