Ольга Гуска


Хвилини хвилями у море
Летять, крила б’ють об скалу.
Була б для них якась спокуса –
Не сіяли б в життя золу.

Не плакала б за ними доля,
Що ми отак, без дум і мір
Б’єм крила. Вічної неволі
Скалу вмиваєм кров’ю вір.

Вино життя ллємо у простір
Й земля, сп’яніла морем сліз,
Тіка з-під ніг. Чи може, просто
Оте вино, розлите скрізь,

Скувало думи і печалі,
Дурманом вмило сотні душ.
Невтомних душ. І вічні далі
Шепочуть тихо: «Не поруш

Тієї тиші». Таємниче
Приходить ніч у сонний світ.
Ідилія. Ледь чутно дише
На землю небо. Й сотню літ

Даремно плаче, ронить сльози
На землю, що плела життя,
Пророче серце. Й плач не в змозі
Здолати тишу небуття.

Здолати скелі, щоб хвилини
Не били крила на льоту.
Якби зумів – то й не полинув,
Поніс би істину просту,

Що сіємо в житейське море
Не сльози, щоб зросла печаль,
Не камінь, щоб піднялись гори
Там, де умилась синя даль.

Ми кидаємо в море землю,
Хвилини, миті, а не прах.
Та чи пора гатити греблю?
Чи розлилась вона в віках?

Оті години дум і діб
В поту, розкошах, бідноті.
Тепер спинити їх не смієш.
Об скали б’ють вони круті,

Й біжать туди, у час майбутній.
Пливуть то чисті, то мутні.
Їм в спину вітер дме напутній,
Збирає думи з віч сумні.

Й зникають з обрію у вічність.
Приходить ніч у сонний світ.
Так і життя тіка за північ,
У синю даль майбутніх літ.

худ. Я Саландяк – титулка О Гуски…папір, гуаш.