Петро поспіхом переступив поріг і швидко зачинив за собою двері старого австрійського будинку, які незадоволено проскрипіли своєю старизною.

- Припікає сьогодні морозець, припікає. Свята мають бути такі, як треба! - весело сказав молодий чоловік, хукаючи в замерзлі руки, і загубився у надрах сякого-такого приміщення.

Напередодні Різдвяних свят у видавничій спілці відчувався ажіотаж, усім було ніколи – приготування, приготування і ще раз приготування. Робота вже не робота, а так – погане маскування феєрверку емоцій.

- Пані Гафійко, а Ви вже все на кутю купили?

- На кутю і не тільки, - діловито і грайливо усміхнулася офіс-менеджер Агафія. – Та я вчора після роботи закупилась по повній програмі. Торби ледве доволокла додому. Але така щаслива. Дівчатонька, Ви не повірите: за 200 гривень купила і безподібну свинячу вирізку на шинку, і шпондерок, і на холодець... Продавець спізнювалася на маршрутку, хай здорова буде, гарно уступила!

- О, тоді по святах ми оголосимо свій вердикт про вирізку, - не приховуючи піднесеного настрою, викрикував у дверях Петро, який знову був «на старті».

- Розумнику, а ти куди вже знову зібрався? Ти з поверненням?

- Я ще на зустріч із замовниками, а потім… Прикриєте, якщо щось… На годину вже не повертатимусь, бо затори на дорогах кілометрові.

- Ти ще там трохи побалакай… І вже телефоную шефу… Біжи давай, а то замовників проґавиш, - продовжувала з удаваною серйозністю офіс-менджер.

І знову недовгу мовчанку порушила Агафія:

- А чого це в нас сьогодні так холодно? – звернулась до дизайнерок, з якими ділила робочу кімнату. - Ну, зима-зимою, але опалення для чого… Минулого місяця такі рахунки поприходили, що ще трохи і порозганяють нас. А котельня байдикує... Чи може то якась аварія… Красунечки, та ви вже чисто позамерзали, давайте вже помалу завершуйте. Чоловіки розбіглись у справах, а ми що тут від дзвінка до дзвінка сидітимемо?

Озвалася Леся, яка від самісінького ранку вела мовчазну дуель зі своїми робочими завданнями, а робота не йшла:

- Щодо мене, то ще маю віддати в друк буклети і вже можна зі спокійною совістю на вихідні. А хвостики залишати не хочеться, та й хто дозволить…

Сивочолий сторож Ярослав не мав нагальної службової потреби безперестанно вглядатися у обличчя моніторів спостереження. Відвідувачів було обмаль. Походжав собі трохи, розминаючи ноги. На одну кульгав – дошкуляла після складного перелому.

- Може чаю? Зігрієтесь! – запропонував дівчатам, в яких вже встигли почервоніти носики від холоду і дехто сидів у рукавицях.

- Як не пропонуєте нічого міцнішого для зігріву, то будемо вдячні і за чай, - хіхікали бешкетуючи працівниці видавничої спілки.

- Ну, вже точно не сьогодні, дівчатка…

І знову до роботи. Заклацали комп’ютерні мишки і клавіатури. Сьорбали дівчата гарячий чай. Часом хтось телефонував і на завершення лунало Гафійчине: «Дякуємо і Вам веселих свят!».

Сутеніло. В колективі одноголосно було вирішено – пора додому. Леся вже щось собі муркотіла під ніс і приводила до ладу робоче місце. Агафія ще раз перечитувала список своїх закупів (чи бува щось не упустила). Вовтузились і інші у стільцях. Вичікували ще поки добіжить чверть поточної години. Вранці вказівка керівництва була такою: «Якщо не буде нагальних справ, то о шістнадцятій можете йти додому. До свят вже не так багато залишилось, мабуть, усі маєте вдома справи». «Як Ви здогадались…», - безслівно парирувала робоча команда.

- О, а це хто ще до нас навідався? Якщо не помиляюся, Григорук. Так, власною персоною,- спостерігав уголос у своєму робочому куточку пан Ярослав, за замом-друкарем, який впевнено прямував від автівки до вхідних дверей.

«Кхииии-ккхи», - вкотре запротестували старі двері.

- Доброго дня! Привіз Вам роботу... Васильович ненав’язливо дав знати, що краще замовлення доставити ще до свят. А я саме їхав у вашу сторону, то й прихопив з друкарні залишок корпоративних журналів наших друзів-будівельників, щоб справа не затягнулася і ми всі, м‘ягкокажучи, не отримали на горіхи від них після свят. Там половина залишилась – дві тисячі примірників. Мої хлопці біля входу поскладали.

- А, чи не могли б … - Агафія намагалась виплутатись із халепи.

- Гафійко, люба, дуже поспішаємо, ввечері ще на поїзд, їду до мами. Після свят до вас зазирну, побалакаємо. Хай щастить, смачної куті!

- І В-а-м…

В кімнаті всі перезирнулися. Знизили плечима. Скривилися.

Телефонувати Петру? Не варто. Улюбленому шефу Олександру Васильовичу? Теж. Затягнеться час і … Не краща ідея.

- Дівчата, все гаразд, не журіться! – не поділяв загальної розгубленості пан Ярослав. – я справлюсь, ідіть.

- Пане Ярославе... А Ваша нога? Весь день так і шукаєте собі роботу. Та й хіба Вам додому не кортить?

- Не хвилюйтесь, милі мої. Збирайтесь. Рідні вас давно зачекались.

- А Ви? - не здавались молоді господині.

- Мене удома ніхто не чекає. Я самотній, тому мені нема чого поспішати. Біжіть-біжіть. Я справлюсь сам. Хто тут мужчина? Я й змінщику дозволив спізнитися, - спокійно без докорів і нарікань на долю відповів старий і покульгав у під’їзд.

Самотність звикла ховатися за буденністю, наче її і не було… А ще пан Ярослав вірив у дива і диво ось-ось мало статися…