Швейцар дорогого столичного ресторану “Бєрєке” виправдовувався вже певно вдесяте:
– Не можу, хлопці! Ну не можу сьогодні, чесно! Читайте – бенкет.
І вкотре показував на табличку за скляними дверима – дійсно “Бенкет”.
А липень 82-го видався надзвичайно жаркий навіть по середньоазійських мірках, Алма-Ата мліла в тремтливому мареві, не рятували арики і тінь нечисленних дерев. Хотілося прохолоди і пива.
І звідки цьому швейцару, товстенькому лисуватому вже цивільному ховрашку невизначеного віку і національності було знати, що таке бойове слов’янське побратимство, відчуття дружнього плеча і, зрештою, просто вихідний день у столиці?
Як його звати нам було все одно – ми кликали його Сєня. Він відкликався, завжди запобігливо відкривав нам двері, ба, навіть більше – насправді приязно усміхався і звично брав синю п’ятірку на чайові. Але нині він дійсно потрапив у непросту ситуацію – з одного боку прямо перед ним стояло три бравих (як їм здавалося) молодих лейтенанти, майже постійні клієнти цього закладу у вільний від служби час. Зазвичай досить щедрі і вже добряче веселі. А за спиною у нього, прямо за білими мармуровими сходами, що вели на другий поверх, набирало обертів весілля якогось місцевого бая, що заздалегідь орендував на два дні цю величну і знамениту на всю столицю споруду.
- Сєнь, ми всього на десять хвилин, в бар, по пивку, нам тільки “полірнутися” по бистрячку!
- Так бар теж закритий, весілля, кажу ж вам, хлопці! – аж застогнав Сєня.
- Ти, Сєнь, того, не видумуй – ніколи в барі весілля не було! Бач, друг до мене із степу приїхав, оцей старлєй. А він знаєш хто? Він тебе, Сєнь, і ресторан твій, і всю Алма-Ату своїм дивізіоном із повітря прикриває. Йому ось завтра на чергування, бойове чергування, Сєнь. А якщо ворог прорветься, Сєнь, га, ти подумав? А ти тут пива йому жалієш, непорядок, Сєнь! Пусти хоч одного, глянемо, що там, раптом місце вільне є. Друг називається…
- Добре, одного пущу, - наважився Сєня, - переконайтеся , що правду кажу – місць нема, корейці гуляють…Добре, – відкриває нарешті двері, - давай, ти перший (то до мене), але ненадовго, здалеку глянеш, і назад.
- Ти друг, Сєня, і мужик – во!
Заходжу.
- Нє-нє! Тільки один! – Сєня закриває двері перед носом старшого лейтенанта Лєбєдєва, що не дуже зважав на мою тонку дипломатію і попробував за мною тупо пройти у відчинені двері.
Піднімаюся сходами, справді бар закритий, а нагорі музика грає. Так образливо стало – ти їх охороняєш, а вони розважаються тут, навіть пива не випити. Гляну хоч, хто такі. Піднімаюся на другий поверх, Сєня знизу відчайдушно жестикулює: – Ми так не домовлялися!
Пізно вже – гості побачили військового, “афіцер” закричали. Справді корейці, маленькі такі всі, і аж смішні в своїх дорогих костюмах – надворі ж за 40 по Цельсію. Старший із них, тамада напевно, підбіг до мене, і досить так непогано по-російськи, майже без акценту:
– Как ти сюда попал? Но ти гость. Дарагой. Випєй за маладих!
Метнувся – підносить мені стопку горілки. Звідки йому було знати, що ми вже в третьому ресторані були сьогодні, і що не в горілці щастя.
- Нє, - кажу йому, у нас так не прийнято – молоді мають запросити, - почуття офіцерської гідності взяло гору.
- Момєнт, - каже тамада, і кудись зникає. За хвильку переді мною з’являється молода пара.
О, Боже! Яка несправедливість – молода, красива, струнка, пишногруда блондинка, явно слов’янської зовнішності, і маленький, щупленький, більш ніж на голову нижчий від неї кореєць, в яскраво синьому костюмі, як клоун із цирку прямо. І молода власноруч підносить мені фужер горілки, і посміхається так мило… А кореєць чомусь насуплений – не радий мені, чи що? Та хай…
- За здоров’я молодих! – на виду у всієї весільної публіки виголошую урочисто, і залпом так, по-гвардійськи випорожнюю келих – молоді, чи то пак, молода цього варта! Безсумнівно! Та й що таке сто п’ятдесят для молодого лейтенанта? Гості схвально загуділи – сподобалося їм, хоч і не слов’яни. А тамада завбачливо підносить мені невеличку тарілочку, таку як сільничка, а в ній якась дуже пахнюча страва, на аджику подібна, і ложечка відразу у ній.
- Закуси, - каже тамада.
Ну я і зачерпнув, повну… Вже підносячи до рота цю божественну штуку, я побачив невимовне здивування і в очах молодої, і тамади, і навіть того малого синього клоуна. Здалося – встиг подумати. Та ні – не здалося! Сльози покотилися ручаями, як тільки я проковтнув це пекельне вариво. Прогуляні уроки з анатомії у школі надолужилися відразу – кожний поворот чи згин кишкового тракту можна було вивчати без рентгену – так пекло, зараза. Це вже потім мені пояснили, що треба було трішечки на кінчик ложки взяти і пригубити – звичай у них такий. А я ковтнув майже цілу весільну порцію, розраховану для всіх гостей!
Стою я перед молодими і плачу, та що там казати, сльозами заливаюся. Але їх не витираю – незручно якось. Ну хоч бери і горілкою запивай. Всі з розумінням очі відводять, а цей малий клоун – сміється, не злюбив він мене чомусь відразу. Молода знайшлась – підійшла до мене, простягнула руку:
– Світлана. Прошу до нас на весілля, – заповнила незручну паузу.
Я прокашлявся нарешті:
- Не можу, Свєт. Я з друзями. Двоє он на вулиці чекають.
- То і друзів запрошую, – нагинається Світлана і кричить вниз Сьомі, – Пусти їх!
Молодий ще замахав руками, але тамада вже метнувся вниз і веде нагору двох моїх побратимів, які вже зачекалися надворі. Молодий щось заперечував по-корейськи, але Світлана засміялася, взяла його під руку, підморгнула мені:
– Почувайтесь як вдома, – і повела свого клоуна на чільне місце за столом.
- Хлопці, - почав тамада, - вже вибачте мені, ви гості дарагіє, але непланові, зате поважні, і хоч у залі вже місць нема – я дам команду – вам зараз у хліборізці столика накриють, це поряд із залом – двері відкриєте – все чутно буде!
- Не переймайся, – кажу йому, - ми звиклі до польових умов.
І справді – за пару хвилин в хліборізці такий стіл нам організували! З екзотичною скатертю, квітами, офіціантка графинчик з горілкою поставила, пляшку шампанського, за келихами побігла. І десь забарилася.
- То чого чекаємо? – каже старлєй Лєбєдєв, - Що ми шампанське без келихів “з горла” не вип’ємо? Там он уже в залі співати починають!
Ми не сперечаємося – ми ж дворічники, “золотий фонд”, а він – кадровий, наставник наче у нас, старший товариш. Дуже колоритна постать – за два роки нашої служби чотири рази звання отримував – два рази старшого лейтенанта, двічі – лейтенанта назад. Вічно в якусь халепу потрапляв, переважно “під шафе”.
Відкорковує Лєбєдєв шампанське, радісний такий, та не врахував, що тепле воно – вдарило аж під стелю білим потужним фонтаном, а фужерів ж нема! Лєбєдєв знайшовся – пляшку до рота і давай швидко ковтати – а воно пре! Здоровий він чоловік був, кілограмів із сто двадцять, і ковтав потужно. Та із тиском все одно не справився – спершу почервонів увесь, як рак, потім очі налилися і “навикат” так стали, наче вистрибнути хотіли, а потім із носа два потужних білих струмені вдарило – мабуть запобіжний клапан спрацював. Щастя, що нікого крім нас у хліборізці не було – честь мундира все ж…
- Бардак, - віддихався Лєбєдєв, - сервісу ніякого! Та й обманув нас тамада, тут майже нічого не чути, що в залі робиться, хоч і двері відкриті. Гамір один.
Аж ось чути - музика заграла. Щось тамада у мікрофон пробубонів. І якраз нам келихи принесли.
- Ти от що, Вань. Давай швиденько по сто, і сходи потанцюй із молодою, в знак подяки, що нас сюди запросила, - то вже Лєбєдєв до мене.
Дійсно, - думаю, - треба Свєті подякувати, та й гарна вона, симпатична. Чом би й не потанцювати? Ще й наче вальс заграли, чути лише погано. А я вальсувати люблю!
Вибігаю швиденько із своєї хліборізки – класно, встиг! Ще ніхто Світланку не запросив, взагалі ще ніхто не танцює. Спішу до неї через весь зал – не перехопив би хто! Удача! Галантно протягую руку, Світлана встає, посміхається і ми виходимо на середину залу... мертва тиша западає чомусь... Навіть гамір вщух, лише музика грає. Робимо перше коло, і тоді Світланка мені, посміхаючись, й каже:
- А танець взагалі-то перший, для молодих оголошували…
Овва! Хто ж його знав? А я то думаю, чого той маленький кореєць так нервово навколо нас скаче, то справа забіжить, то зліва…Та куди вже діватися – не зупинятися ж на середині танцю, не личить офіцеру даму у танці лишати.
- То дотанцюємо? – питаю.
- Ага, - розсміялася вона.
- А він як? – показую очима на молодого.
- Він переживе, любить мене дуже.
Гірко чомусь мені стало. Мабуть випив забагато. І за Світланку, і за друзів, що якраз із хліборізки вийшли подивитися, як ми танцюємо. Ну чим ми не женихи? Чи Вітьок, друг мій ще із студентської лави, чи навіть той же Лєбєдєв. А тут – кореєць, син бая місцевого… Але він напевно насправді дуже Світланку любив, бо раптом підскочив до мене збоку, і попробував мені у вухо зацідити, негостинно так якось вийшло. Добре, що ми вальсували, крутилися – він і не поцілив, в плече попав, несильно так, маленький дуже. Тут вся їхня компанія із-за столів зірвалася, особливо молоді, галасувати стали, на мене гуртом посунули, чоловік із тридцять, агресивні такі. І молодий щось по-їхньому шваркоче, на мене все рукою показує. Несимпатія, кажу ж, у нас взаємна звідкілясь відразу виникла… Ото обступили вони мене в круг, і напирають, все ближче і ближче. Світланка, до честі, руку мою не випускає:
- Не хвилюйся, каже, вгомоняться вони зараз! Я вже їх трохи знаю.
Та не повезло хлопцям. Річ в тому, що старлей Лєбєдєв був родом з-під Тамбова, не раз розказував нам, що в них жодне весілля без гарної бійки не закінчується. “Потєхою” таке в них називається. Лєбєдєв не став чекати, поки корейці вгомоняться, а сприйнявши цей випадок як особливий дар вищих сил йому особисто, радісно рикнув і ввірвався всередину круга. З виряченими ще від шампанського очима і червоний, як упир, від графина випитої горілки, цей велетень аж повискував в передчутті задоволення і миттєво змінив співвідношення сил. А ще коли він без зайвої дипломатії просто так, для розігріву, єдиним дужим рухом розірвав на собі кітель заодно із сорочкою (аж ґудзики застрибали по мармуровій підлозі) – наступаючі зрозуміли весь трагізм своєї затії. Розлючений бик на іспанській кориді поряд з Лєбєдєвим виглядав би миролюбним малюком ясельної групи. Круг атакуючих розсипався моментально, але це не врятувало їх від праведного гніву новоявленого тореадора, відомо ж, що караються не тільки вчинки, але й помисли… Вхопивши за ніжку найближче до нього крісло (різьблене і важке, до речі) Лєбєдєв з диким улюлюканням почав гонити шанованих баїв і баєнят, як зайців, попід стінами зали, благо вона велика – розігнатися можна було.
А музика грає! А гості з криками під стінами гасають! І попереду них жених у синім костюмі, спринтер справжній, з великим відривом від основного пелотону! А позаду розлючений і радісно гикаючий Лєбєдєв із піднятим кріслом над головою! Кому Армагедон весільний, а кому звичне діло…
Тут вже тамада благально залепетав:
- Дякую, каже, дорогі гості, вам вже напевно пора, ми вже й вам весільні подарунки приготували – ідіть тільки! А Лєбєдєву подвійний подарунок – і горілку, і шампанське. (За активність, напевно, я так подумав...)
- Тільки, - просить, - вгамуйте його!
А Сєня-швейцар прямо за руку ловить – п’ятірку чайових віддає, каже :
- Я від сьогодні вас без чайових пропускатиму, заходьте ще. Тільки завтра.
Відібрали ми з Вітьком від Лєбєдєва крісло, та він просто так не пішов – в якості сатисфакції заставив ще двічі всіх гостей заспівати “Ах ета свадьба…” І раз “Чінгіх-хан”, то такі дві його улюблені пісні були. Корейці слів не знали, але сиділи сумирно, губами рухали. А Лєбєдєв соло тягнув, прямо Магомаєв доморощений. Всі аплодували стоячи. І довго!
Проводжали нас усім весіллям, аж до дверей. Молодий, той що в синьому костюмі, руку кожному тряс і “спасібо” лопотів, як в гарячці, безперестанку. Навіть не звернув уваги на слова Лєбєдєва, що голосно сказав Світланці:
- Поїхали з нами! Нащо тобі цей хмир?
А Світланка відважна – цьомкнула кожного з нас у щічку на прощання і сказала:
- Нє, лишаюся. Я вже вагітна. А ви молодці, хлопці – показали вдачу! За мене не хвилюйтесь – мої нові родичі мене й пальцем тепер не торкнуть – вони силу ой як поважають!
І справді – тільки закрилися за нами двері, жених, як ні в чому не бувало взяв Світланку під руку і, заглядаючи їй в очі, повів мармуровими сходами догори до зали. Молодь, правда, знову трохи спочатку загуділа, але Лєбєдєв повернувся до них, і їх, навіть за зачиненими дверима, як вітром здуло. І Сєньку-швейцара нашого також, від гріха подалі…
А ми пішли в парк, сіли на лавочку, відкрили шампанське і випили за Світланку. Лєбєдєв, сміючись, витягнув із кишені розірваного кітеля по шоколадній цукерочці :
- Їжте-пийте, гості дарагіє! І не перечте!
А ми йому і не перечили!



2.01.2013