«Я б теж не проти зрадіти! … Тільки ж ніяк не згадаю правила, як це робиться.»

(Льюїс Керрол)

Я хочу написати про фільм «Межі контролю («The Limits of Control» - англ.) який подарував нам - грішним і непросвітленим режисер Джім Джармуш (Jim Jarmusch). І то не колись за царя Бориса (чи то Панька), а у 2008 році. Для альтернативного кінематографу це фільм можна сказати свіжий – ще пахне фарбою, якою розмальовують фасади будинків у місті з дивною назвою Сінема. Тільки не питайте чому я хочу написати про цей фільм. Взагалі ніколи не питайте «чому». Тим паче тих, хто сховав своє «чому» у пустелі поміж старими колючими кактусами. І не кажіть (і тим паче не пишіть): «Він «вкурив» цей фільм, а ми ні, тому він пише, а ми читаємо». Я не гіпі. А якщо я і бував в Катманду, то ненароком. А якщо я і гіпі, то лишень трохи. Лишень на саму цяпочку. Ну ось на скількочки… А якщо і «вкурив» черговий андеграундний шедевр, то тільки тому, що так воно є.

Ми вже звикли, що Джармуш це інше кіно. Не для всіх. Лишень для нас – тобто для тебе і для мене. Ну, ще, для тих хто. Вся проблема (якої немає), як багато цих «ми» - тих хто черговий дивний та химерний фільм «вкурив» і не поїхав дахом. А якщо і поїхав, то не від фільму. І всі звикли, що Джармуш зрозумілий не всім. Точніше всі прикидаються, що Джармуш їм не зрозумілий. А не «всі» прикидаються, що вони його зрозуміли. Спробуйте повірити, що я його зрозумів, тому про нього пишу. А можете і не пробувати. Це абсолютно не вплине на фільм, на розуміння. І загалі не вплине. Ні на що. Хоча б тому, що немає того на що можна впливати. Отієї «реальності». Бо вона в кожного своя. Тільки не реальність, а ілюзія. Яку створює невідомо хто, а може просто кожен сам собі. Або не створює, бо немає чого створювати….

Ми так звикли звикати. Але попри це Джармуш створив новий шедевр який не вписується нікуди, навіть у його дивовижний ні на що не схожий стиль. І світ. Я цей фільм не «подивився», я цей фільм пережив. Більшість своїх думок з приводу я сховаю в темну скриню (даруйте). Але дещо скажу. Бо досі під враженням.

Найперше відчуття, що це взагалі не фільм. Це медитація. Медитація на тему Іспанії. Ніколи не думав, що Іспанія може бути об’єктом чисто буддистської медитації. Виявляється може. Іспанію, виявляється, можна спокійно споглядати. Не божеволіти від фламенко, андалузьких гітар та кориди, не згорати у полум’ї інквізиторського сонця «Сієсти», а саме спокійно споглядати. Цю пустелю життя. Якось звик до того, що Іспанія це вир, пристрасті, емоції. А тут між поняттями «Іспанія» і «спокій» поставлено знак рівності. Я дано не бачив такого глибоко медитативного фільму. Герой не діє – він медитує на тему «буття», а Іспанія як фон і спосіб.

Герой фільму мені нагадав медитуючого Дон Кіхота, в якого ідеєю стала не Дульсінея, а Істина. І не просто медитуючого – просвітленого Дон Кіхота. Лицаря сумного Образу який став Бодхісатвою. Лишився в цьому світі ілюзій і мороку, щоб вести інших людей до просвітлення…

Фільм абсурдний і навіть сюрреалістичний. Вчинки героїв нелогічні, видаються невтаємниченим безглуздими, позбавленими сенсу. Самі ж герої іноді нагадують божевільних, що грають ролі у якійсь виставі, яку вигадав їх хворий розум. Тільки насправді вони розуміють цей божевільний світ краще ніж будь-хто. Абсурдність і сюрреалістичність на фоні Іспанії не дивна, ба, навіть, закономірна. Іспанія це батьківщина Сальвадора Далі. До істини тут ідуть шляхом нагромадження парадоксів. У фільмі немає «Палаючого жирафа», зате герой будує своє життя з картин художників-авангардистів. І музики.

У фільми простежується елементи вестерну – принаймні на рівні психології героїв. Вестерн як жанр і стиль мистецтва має два корені – Ірландію з її відчайдушними людьми, що втратили землю під ногами, у яких «всі війни веселі, всі пісні сумні» та Іспанію з її вічною конкістою – відвоюванням чи то раю, чи то землі незнаної.

У фільмі незвичний (навіть для Джармуша) слоган. Незвично довгий слоган, що повторюється багато разів різними героями і навіть співається: «Той, хто думає, що він важливіший за інших, повинен піти на кладовище. Там він зрозуміє, що життя - це не більше, ніж жменя попелу». Герої переконані в цьому, навіть готові померти за це. І на автомобілі, що везе їх через пустелю, вони написали: «Життя нічого не вартує». Як прикро, що вони глибоко праві.

Перед нами сучасна Іспанія. Але Іспанія не буває сучасною. Є такі країни, які не бувають сучасними. Занадто багато вони пережили, занадто глибокі в цих країнах колодязі історії, щоб вони змогли бути «сучасними». В Іспанії особливо гостро відчувається, що ця країна пережила громадянську війну. Взагалі, всі країни діляться на дві групи – ті, що пережили громадянську війну, і ті для яких це абстракція. Чи то передчуття. «Передчуття громадянської війни». Громадянська війна лишає настільки глибокий відбиток на кожному камені будь-якої країни, на душах ще ненароджених людей, який не зітреться ніколи. Якщо не вірите – порівняйте Швецію та Ірландію. У фільмі відчувається (на рівні нервів) Гемінгвей з його фаталістичним «По кому подзвін». Ах, Ернест, Ернест… Що забув ти в країні мертвої землі?

Герой фільму це не тільки Дон Кіхот який досяг просвітлення. Цей гідальго, який ще й не читаючи Ніцше став надлюдиною. Досяг цієї «вищої межі» самоконтролю про яку мріяв Конфуцій.

У кінці фільму герой розчиняється в юрбі. Хоча самої юрби ми не бачимо. Навколо тільки пустеля – чи то міста чи то випаленої сонцем землі. Але ми про це здогадуємось. Бо найпростіший спосіб зникнути – це розчинитись у юрбі. Зробити вигляд, що ти нібито такий як усі…

Джім Джармуш цим фільмом якось зумів так невимушено всім нам сказати – постмодернізм живий. А я вже замовив вінок на його могилу… Як я помилявся…

(На світлині – кадр з фільму)