***
Пройшла пора всіх вступів і прелюдій, –
Усе гаразд – я лжі не розігрів:
Мене до себе кличуть знані люди ,
Щоб я співав «Облаву на вовків»…

Хтось, може, запис чув десь із вік`он,
І, мабуть, юшки з дітками не звариш –
Як знати, – а придбав магнітофон
Який-небудь не рядовий товариш.

І в будень тут повеселитись ніде,
В сімейнім колі, де нема спокус,
Тихенько, щоб не чули їх сусіди,
Натиснув він на чорну кнопку «пуск».

І хоч не розібрав останніх слів, –
Поганий дубль дістали на роботі, –
І він почув «Облаву на вовків»
І те, що там було на тім звороті.

Прослухав і розсердився небавом,
Як на півслові обірвавсь куплет,
Підняв він трубку: «Автора « Облави»
Пришліть до мене завтра в кабінет!

Я не хильнув для смілості винця, –
І стримуючи гикавок ораву,
З порога – від початку й до кінця –
Я прокричав оту свою «Облаву».

Його просили діти, безперечно,
Про усмішку привітну на лиці, –
А він сприйняв мій спів добросердечно,
І сам аплодував наприкінці.

Коли коньяк у келих наливав,
Невидима відкрилася завіса,
Він випалив: «Про мене ти співав!
Про нас, про всіх – які вовки, до біса!»

… Ну все, тепер, звичайно, щось-то буде –
Уже три роки в день по п’ять дзвінків:
Мене до себе кличуть знані люди,
Щоб я співав «Облаву на вовків».
<1972>

***
Прошла пора вступлений и прелюдий , –
Все хорошо – не вру, без дураков:
Меня к себе зовут большие люди –
Чтоб я им пел «Охоту на волков»…

Быть может, запись слышал из ок`он,
А может быть, с детьми ухи
не сваришь –
Как знать, – но приобрел магнитофон
Какой-нибуть ответственный товарищ.

И, предаваясь будничной беседе
В кругу семи, где свет торшера тускл, –
Тихонько, чтоб не слышали соседи,
Он взял да и нажал на кнопку «пуск».

И там, не разобрав последних слов, –
Прескверный дубль достали
на работе, –
Услышал он «Охоту на волков»
И кое-что еще на обороте.

И всё прослушав до последней ноты
И разозлясь, что слов последних нет,
Он поднял трубку: «Автора «Охоты»
Ко мне пришлите завтра в кабинет!»

Я не хлебнул для храбрости винца, –
И, подавляя частую икоту,
С порога – от начала до конца –
Я прокричал ту самую «Охоту».

Его просили дети, безусловно,
Чтобы была улыбка на лице, –
Но он меня прослушал благослонно
И даже аплодировал в конце.

И об стакан бутылкою звеня,
Которую извлек из книжной полки,
Он выпалил: «Да это ж – про меня!
Про нас про всех – какие, к черту, волки!»

…Ну все, теперь, конечно, что-то будет –
Уже три года в день по п’ять звонков:
Меня к себе зовут большие люди –
Чтоб я им пел «Охоту на волков».
<1972>