Намагаюсь згадати свої перші асоціації з дитинства… Залите сонцем подвір’я, а я з подругами – у квітнику… Це квіткове різнобарв’я нас дуже вабило, і ми із щирим дитячим ентузіазмом зривали суцвіття флоксів, щоб спробувати солодкий нектар із кожної квітки. Інші квіти – орлики, ромашки, рудбекії, космеї, мальви використовували для виготовлення чепурних спідничок наших саморобних ляльок. Зробити їх було просто: на сірничок нанизувалась квіткова спідничка, а на голівку – делікатніша, «цвітка дрібная» (корона). Цей квітковий бал нас зачаровував і ми бавились доти, поки хтось із дорослих не кликав додому.
Дорослі… Вони були завжди чимось заклопотані. У будні, кожен із батьків, пильнував роботу, діти – школу. Та в неділю і на свята вся сім’я сідала разом до столу, і це була одна із важливих сімейних традицій.
Другий яскравий спогад із дитинства – фортеп’янна музика, яка лунала із радіоприймача на кухні… Сьогодні я знаю, що це були твори Фрідеріка Шопена (його Ноктюрни й Полонези). А тоді, для мене не мало значення, хто композитор, я просто слухала і не могла наслухатись… Якоїсь миті – зрозуміла: хочу сама заграти на фортеп’яно, щоб почути ці Божественні звуки, що «витікатимуть» з-під моїх пальців…
І ось він – третій спогад… Великий клас у музичній школі, маленький рояль на чільному місці, а коло нього вона, Цариця звуків – вчителька фортеп’яно. Я старалась виконати усі поставлені завдання, однак мені здалося, що – не вдало. Вийшовши за двері, мене розібрали плачі, щирі дитячі сльози… Ціле літо (а прослуховування вступників у музичні школи відбуваються традиційно у травні) я згадувала свій перший іспит і з нетерпінням чекала 1-го вересня. Коли тато взяв мене за руку і знову привів у музичну школу, я думала лише про неї – вчительку за роялем. Отож, батько відкрив двері фортеп’янного класу, і – до мене усміхнулась моя Мрія! Потім були роки наполегливої, але надзвичайно цікавої праці за інструментом, знайомство із чарівним світом музики зблизька. Академи, конкурси, концерти… Квіти у квітнику, каштани, що цвіли в травні, жовте листя кленів у парку, засніжені вулиці і катання на ковзанах до несхочу…
Минули роки… Зайшовши в дитинстві у відчинені навстіж Двері прекрасного світу музичного мистецтва, мені захотілося йти далі, не зупиняючись.
Не знаю, які емоції виникають у моїх майбутніх учнів, які приходять до мене на прослуховування, адже тепер я й сама вчитель, однак маю сподівання, що ці діти не випадково заглянули до класу. Вірю, що їх на музичну стежку поманили чисті і яскраві звуки мого фортеп’яно…

3. 04. 2012