VIIІ


Еліза вийшла на ґанок і обперлась на високі точені перила. Обійстя заливало променями полудневого сонця. Туди - сюди снували люди, кожен по своїм справам. Літо видалось жарке в цих краях, тому, шукаючи затінок, Еліза помітила сад за будинком. Там, на галявині гралися діти. Нянечки то і діло зводили на ноги двох карапузів, хода яких нагадувала плигання жабок. А на гойдалці, зробленій з міцних канатних тросів і дерев’яної дощечки, гойдалось те саме дівча зі сонячною гривою.

«Сюзі!» - подумала Еліза і вирішила підійти до неї. Як тільки Сюзі зіскочила з гойдалки, Еліза звернулась до неї:

- Привіт! – Весело мовила вона. – Я – Еліза, а тебе як звати?

Дівча глянуло на неї з-під лоба і продовжило далі займатись якимось дуже важливим для неї ділом, що зовсім не передбачало відволікання на незнайомих тіток.

«Буде дійсно не просто» - подумала Еліза.

- А чим ти таким цікавим займаєшся? Може разом буде цікавіше! - не відступала Еліза.

Дівчинка лише шмигнула носом, підхопилася з місця і чкурнула за кремезний дуб, що височів біля самої огорожі.

Звідкись зі заду почувся глузливий смішок:

- Дурненьке дівчисько!

Еліза обернулась в пошуках господаря голосу. В тіні під деревами сидів Алан і бренькотів щось на гітарі. І як його Еліза одразу не помітила. Цього разу вона не мала наміру промовчати на його глузливі прискіпування, тому рішуче направилась до нього.

- Я, мосьє, чую погорду у Ваших словах. З якої причини? – випалила Еліза пильно дивлячись йому в очі.

Алана ошелешила така нечувана зухвалість і його обличчя пройняла грізна гримаса.

- Цить, нахабне дівчисько! Та як Ви смієте звертатись без дозволу до мене, та ще й таким неповажливим тоном! – вигукував зі злістю Алан, підхопившись на ноги і стиснувши так сильно гриф гітари, що Елізі здалось ніби той затріщав.

Його очі штрикали люттю і, здавалось, що він от-от кинеться на неї з кулаками. Елізі була не зрозуміла така агресія і відверта неприязнь до неї. Дівчина з подивом витріщалась на нього. І тут Еліза зрозуміла, чому лик мадам де Монтре їй видався знайомим! Так, такі самі очі, такий ж погляд – Алан був дуже схожим на свою матір! Юнак був високого зросту, худорлявий. Його витке темно-золотаве волосся розкидалось крученими хвилями на плечах. Зовсім відрізнявся від свого брата Фабьєна - добродушного і привітного парубка.

Ще не відомо чим могла б закінчитися їх сутичка, якби до садку не зайшла мадам графиня де Монтре. Зауваживши її Алан відразу подався геть.

- Елізо! Ходімо знайомитись зі Сюзі, - з привітною посмішкою окликала вона Елізу.

- Так, звісно, мадам! – Зраділа її появі Еліза.


Осад від неприємної сутички з сином мадам де Монтре відкинули на задній план труднощі порозуміння з її донькою Сюзі. Дівчинка зовсім не бажала йти на контакт і тим паче прийняти Елізу як свою наставницю.

Те, що у Сюзі була непроста вдача говорив навіть її зовнішній вигляд: вона не сприймала плаття як допустимий одяг для себе. Вважала, що вона як і її брати має носити штанці і кофтинки, а найсумніше було те, що переконати її в протилежному не міг ніхто. Не виявляла також ніякої охоти зачісувати своє густе і довге волосся, як і належить маленькій мадемуазель. Натомість проявляла вдачу притаманну хлопчакам – навіть вимагала для себе великого ножа як у її братів. Одним словом, таке собі чортеня з ангельським ликом.

Та Елізу це зовсім не страхало, навіть навпаки, викликало страшенний інтерес, адже мова йшла про маленьку дівчинку – таку собі маленьку бунтарку, з якою Елізі дуже кортіло заприязнитись. Вона відчувала такому ще маленькому дівчаті нестримну норовливість, і це нагадало їй саму себе. Для неї це був виклик – новий, ні на що не схожий, досвід. Тому Еліза з ентузіазмом поринула в нове для себе життя, життя на «краю світу», в дикому, самобутньому краю, де панують закони природи і де людська натура проявляється в оголеному вигляді – без прикрас, напускної пихатості, погорди, мішури, лукавства і лицемірства, чого вдосталь надивилась вона в королівських палатах, і що їй так остогидло.

Цей Новий Світ став для неї ковтком свіжого повітря, і бальзамом для спраглої душі.


ІХ


Стояв погожий сонячний ранок. Сонячні промені заливали долину яскравими тремтячими проблисками. Поснідавши в невеличкому суміжному з кухнею приміщенні, відведеному під їдальню прислуги, Еліза заходилась мізкувати чим би це зацікавити Сюзі та здобути її прихильність і довіру. Поглинута роздумами вона і не помітила як опинилась в садку. Погляд ковзнув барвистою кроною дерев, і раптом її умисел осяяла чудова ідея. Вона поспішила до будинку, вбігла на кухню в пошуках основної складової своєї задумки. Та на незнайомій кухні їй важко було спершу зорієнтуватися, тому на допомогу Елізі нагодилася одна з кухарок. Вилупивши на дівчину здивовані очі, вона зрештою винесла з комори жменьку фундука.

Залишивши без уваги спроби прискіпливої кухарки з’ясувати її наміри, Еліза лише обмежилась розпливчастими поясненнями, які зрештою відбились дзумінням на витягнутому обличчі жінки, що розвеселило дівчину і та мало не пирснула сміхом. Тому вона поспішила швидко вибігти зі своїм трофеєм геть. Дорогою до саду Еліза помітила Сюзі, що тинялась обійстям надокучаючи то одним, то іншим своїми питаннями. Дівчинка зробила вигляд, що не зауважила Елізу, котра навмисно пройшла повз неї. Чи то удаване ігнорування її персони наставницею, чи то таємниче шарудіння чогось інтересного, що старанно ховала ця дивна чужинка в долонях, та зрештою живий інтерес дівчинки взяв гору впертій бундючності. Вона провела поглядом Елізу до саду, коливаючись йти за нею чи ні.

Еліза помітила скрадливі позирки дівчинки і поздоровила себе з половиною успіху.

В саду було чимало людей: дітки з нянечками, садівничий, що підтинав кущі грабу, ще кілька служниць, які активно щось обговорювали біля клумби з квітами. Еліза не звертала уваги на інших, бо цілковито була поглинута здійсненням свого задуму. Вона ходила від одного дерева до іншого, обходячи навколо кожного стовбура і пильно вдивляючись в густу крону. Збоку її дії виглядали не лише кумедно, а й щонайменше дивно, все більше скидаючись на якийсь загадковий ритуал. Нарешті вона підійшла до кремезного дуба з роздвоєним стовбуром, через який можна було пропхнутись наскрізь. Еліза поклала долоні на шорстку дубову кору і, припавши вухом до стовбура, задоволено посміхнулась. Натхненна своєю знахідкою вона радісно підстрибнула, поволі обходячи довкола стовбура і щось виглядаючи в густій кроні.

Такі її маніпуляції увінчались успіхом і от уже пара допитливих оченят позиркували на неї з-під лоба. Еліза дістала з кишені два горішки і почала постукувати спочатку по стовбурі дуба, а потім одним об другий. Так тривало кілька хвилин, і раптом, на страшенний подив дівчинки, стовбуром почала опускатись темно–руда білочка. Еліза відступила пару кроків від дерева і присіла, продовжуючи постукувати горішками. Білочка спочатку боязко, а потім сміливіше злазила вниз стовбуром, раз по раз завмираючи і підозріло вдивляючись в постать людини. І коли вона вже стояла на траві, Сюзі більше не змогла стримувати свій інтерес і скрадливо підійшла до Елізи.

- Підійди ближче, присядь тихесенько, щоб не сполохати білочку, – не відводячи погляду з тваринки прошепотіла Еліза.

Сюзі з підозрою зиркнула на Елізу, але цікавість взяла гору і вона присіла коло неї, уважно дивлячись на звірка. Білка стояла нерухомо деякий час, стежачи то за Елізою, то за Сюзі, але манлива спокуса смачних горішків перемогла страх і вона почала підходити до жаданої цілі. Згодом, на радість Сюзі, білка вже лускала горіхи сидячи прямо на руці в Елізи.

- Хочеш спробувати погодувати білочку? – запитала Еліза.
- А в мене вийде? – зніяковіла Сюзі.
- Звичайно! Тримай горішки і роби як я.

Еліза відсипала кілька штук золотавих горішків в маленькі долоньки.

Спочатку білка не звертала жодної уваги на старання Сюзі, що дуже засмучувало дівчинку. Але потім вони помітили ще одну білку, яка , до страшенної втіхи Сюзі, підійшла до її руки і, вихоплюючи своїми маленькими ціпкими лапками фундук, заходилась жваво його лускати.

Щастю не було меж.

Еліза пригадала як колись, в далекому дитинстві, так само її заінтригувала цим дійством матінка. В її посмішці відбилась легка туга споминів. Споглядаючи щире захоплення і радість Сюзі, Еліза проникла теплом і любов’ю до цього світлого дівчати.
Перший, такий важливий крок до порозуміння з цим норовливим дівчам було зроблено.

Щодня Еліза вигадувала якісь нові і дуже цікаві дитячі забави. І уже за кілька днів Сюзі сама бігала за нею, з ентузіазмом вивідуючи, що ще такого придумала ця, ніби, і не така вже й погана тітка.

А Еліза і рада була старатись, та й ідей в неї було чимало: то піжмурки організує; то чарівний замок з піску зліпить; то влаштує цілу регату біля колодязя; то цікаву казку розповість; то таємний скарб заходиться шукати… А от за ними уже й зграйка сусідських дітлахів ув’яжеться вервечкою і галасливим натовпом вештається поселенням.

Часом Еліза помічала, що Сюзі проявляла ревність до інших дітей, адже це її наставниця і лише вона має право дозволяти гратися з нею.

Домочадці дивувалися вигадливості і настирності Елізи, а надто потішались нянечки, яким вже опустились руки зі Сюзі. Лише один зверхній і невдоволений погляд Еліза час від часу ловила на собі, але намагалась не брати це до мислі.

Еліза раділа, що з кожним днем міцніє прихильність і довіра Созі. Вона не квапила події - все має свій час. І одного прекрасного дня Еліза вирішила, що цей час настав.

Вітаю, шановний читачу!
Представляю свій перший роман і щиро надіюсь на поблажливість щодо мого першого творіння :)
Також я відкрита для конструктивної критики і пропозицій щодо покращення тексту.
Вдячна наперед!