Х

Весна 1749 р. Франція. Провінція “Jardin Violet”* під Парижем.

- Мадемуазель, Ваша світлосте! – прохрипів страшенно схвильованим і дрижачим голосом камердинер, якому вторило такий ж переляканий вираз обличчя.
Він підбіг до Елізи як тільки вона під’їхала до входу помістя.
- Що сталось? – Стривожено спитала маркіза де Роз.
- Його світлість, Ваш батько… - Слова застрягали в його гортані і ніяк не хотіли втілитись звуком.
- Що з ним?! Та кажіть вже нарешті, Полю!
Еліза зіскочила з коня і потрясала камердинера за плечі, намагаючись привести його до тями. Та зрозумівши, що справа марна, вона відштовхнула служника і поспішила в помістя, передчуваючи недобре.
Юна маркіза стрімголов кинулась до батькових палат, оминаючи приголомшених слуг, що траплялись їй дорогою. Дорогою вона все ж помітила їх перелякані і стривожені лиця.
Одна кімната… друга… коридор… сходи на другий поверх… знову коридор…
«Чому так повільно я біжу? Швидше, Елізо! Швидше… щось трапилось з батьком…» - вирували думки в її голові.
І ось нарешті, кабінет маркіза де Роз.
«Що тут твориться? Хто ці люди і чому вони тут?» - розштовхуючи присутніх Еліза стрімко увірвалась у покій.
От і маркіз. Він напівлежав на кремезній оббитій золотавою парчею кушетці. Голова безсило відкинута назад. Руки безвольно звисали долу. Лице хворобливо бліде, з відбитком мук і болю.
Еліза заклякла від жаху. Їй примарилось найгірше. Серце шалено билось в грудях. Ноги підкошувались. Притискаючи зі всієї сили руки до грудей, намагаючись втихомирити несамовите серцебиття, вона впала на коліна перед батьком.
Маркіз де Роз ледь розтулив очі і звів на доньку потьмянілий погляд.
- Батьку! Що з тобою? Що сталося? – схлипуючи прошепотіла вона - в грудях душило, руки тремтіли.
- Елізо! Дитинко моя! Пробач мені… - Це все, що встиг простогнати маркіз Жубер де Роз перед тим, як останній подих злетів з його уст.
- Батько! Батечко! Ні – ні! Ти не можеш! Відкрий очі! Подивись на мене! – Еліза несамовито кричала і цей болісний лемент був чутний у всіх кутках помістя.
Здавалось, ось-ось вона зомліє. Сльози котились градом по щокам, зрошуючи білосніжне жабо сорочки.
Слуги підняли Елізу з підлоги і намагались підтримати, аби та не впала. Маркіза була в такому страшенному відчаї, що не тямила себе. Вона відштовхувала всіх від себе, вигукуючи:
- Та як ви смієте мене торкатись? Заберіть руки! Батьку! Прожени їх геть!
Присутні з жахом і болем спостерігали стогони юної щойно осиротілої маркізи де Роз, співчуваючи її горю.
- Треба йому прикрити очі.
Відчужений стриманий голос пролунав з протилежного кута кабінету.
Високий чоловік середнього віку і статної фігури направився до кушетки, де лежало бездиханне тіло маркіза Жубера де Роз. Присутні розступались перед ним, почтиво вклоняючись його світлості.
Герцог Ежен - Бертран де Жюбері не дивлячись на свої 56 літ був чоловіком худорлявим і статурним. В ньому відчувалась міць, воля і якась невловима небезпека. Від свого давнього і шанованого роду з вищого дворянства герцог отримав чималий спадок, що надало йому можливість вислужитись при дворі і займати високі та впливові посади. Під час правління Людовика ХV під відомством герцога був сектор фінансів, економіки та закордонних справ. Він досяг вищих позицій в державі. Звісно, далеко не всі його дії мали законне підґрунтя. Одновласному підпорядкуванню його світлості Ежену де Жюбері належала таємна організація шпигунів всієї Франції.
Згодом де Жюбері об’єднав у своїй владі всі важливі області центрального правління державних відомств, а зокрема і військового, закордонних справ і також відомства поліції. І хоча він прямо не відповідав за військо, та його компетенція як генерального контролера сфери фінансів надавала йому повноваження і владу і в цій області.
Завдяки такій концентрації повноважень, чинів і титулів, які він цілеспрямовано і будь-якими засобами (залишаючись у тіні) збирав з часу приходу на службу, де Жюбері став центральною фігурою в уряді. Він добре навчився, вивчивши прагнення та бажання короля, самому правити країною. Та ще й переконувати короля, який йому цілковито довіряв, що всі важливі рішення монарх приймає сам. Навіть подекуди ходили чутки в королівських палатах, що король начебто і сам побоюється герцога де Жюбері.
Єдиного чого бракувало де Жюбері для повного задоволення своїх чималих амбіцій, самолюбства і остаточного установлення влади – це власних суднобудівельних компаній. Які в цей час належали одному із найзаможніших васалів короля Франції – його світлості маркізу Жуберу де Роз. Компанії маркіза постачали і оснащували військово–морський флот Франції. Маркіз де Роз підпорядковувався безпосередньо самому королю. Людовік XV шанував мудрого і давнього друга ще його прадіда Людовіка XIV.
Маючи у володінні і упідлегливши ще і королівський флот, де Жюбері отримав би незаперечний вплив в королівстві майже у всіх галузях.
Тому все, що йому було потрібно для цього, це взяти за дружину доньку маркіза де Роз - мадемуазель Елізу де Роз. Та його задум виявилося важко здійснити, оскільки юна маркіза ніколи не довіряла герцогу, тому і навіть думки не припускала щоб одружитися з ним. Старий маркіз де Роз безмежно любив свою доньку, тому примушувати її до цього одруження ніколи б не став, хоча такий союз вважав дуже вдалим для неї.
І тоді герцог Ежен - Бертран де Жюбері вирішив діяти іншими - більш дійовими і перевіреними методами.

Цей пронизливий льодяний голос вивів Елізу з істеричного стану. Враз ясність думок і усвідомлення подій змусили опанувати себе. Вона різко відштовхнула чиїсь руки, що підтримували її.
- Не смійте! Не смійте торкатись мого батька! – Вигукнула вона безпристрасним тоном, що не допускав заперечень. Еліза дивилась прямо герцогу де Жюбері в очі таким поглядом, що будь–кому іншому мурахи побігли б спиною, зважаючи на вдачу маркізи і на що вона була здатна в пориві злості.
Будь-кому, та не герцогу. Лише на мить він знітився від такої різкої випаду маркізи де Роз.
- Мадемуазель Елізо, це звична і доцільна дія в цій ситуації… - та герцогу не судилось завершити свою репліку і слова завмерли на устах.
- Це Ви! Це Ваших рук справа! Я знаю! – холодно продовжувала Еліза, свердлячи герцога гнівним поглядом.
Ежен де Жюбері відвів погляд, аби вона часом не помітила, не розгадала його таємницю. Ох ця норовлива маркіза! Як вона дратувала і водночас захоплювала герцога де Жюбері – знаного скорювача жіночих сердець. Йому була дуже добре знайома насолода покорителя! Та ця вперта, нахабна, самовпевнена і гостра на слово маркіза де Роз немало змарнувала нервів, сил і часу герцога. Та все ж його вабила ця нестримна жага, юнацька запальність, неприборканий темперамент, гострий розум і обдарована численними талантами натура. І так йому кортіло упокорити її, заволодіти її думками і тілом. Байдуже, що навколо неї снували ці жовтороті молодики, ці зелені необізнані дилетанти. Хто вони проти нього – ніщо, пил з-під його ніг.
«Вона буде моєю, чого б це не вартувало! Хоче чи ні! А з нею і її посаг, і компанії, і флот!»
Миттю герцог де Жюбері опанував себе і продовжив:
- Елізо, я розумію Ваш стан і почуття. Давайте не будемо безпідставно кидати страшні звинувачення, а уважимо Вашого померлого батька і мого доброго друга, – обличчя його прийняло відчужений вираз.
Еліза хотіла ще щось сказати, та її до себе притягнула нянечка, стисла в обіймах, пригортаючи голову до грудей:
- Тихо – тихо, дівчинко. Не зараз. Спокійно. Вже нічому не зарадиш, - шепотіла вона Елізі на вухо.
Сльози градом посипали на старечі і такі рідні руки няні.


__________________
“Jardin Violet”* - «Пурпурові сади»