
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.08.09
21:54
Тихо спадає листя,
як повільна кінохроніка.
Листя - це роки
нашого життя,
вони так само
безслідно зникають у землі.
Невдовзі ліс стане
оголений і зовсім самотній,
як повільна кінохроніка.
Листя - це роки
нашого життя,
вони так само
безслідно зникають у землі.
Невдовзі ліс стане
оголений і зовсім самотній,
2025.08.09
21:11
Неначе у карцері дрібен --
Запхали тебе у тюрму.
Нікому вже ти не потрібен
У світі жахливім цьому.
Старіючий, сивий і хворий --
Чи здох, чи живий -- все одно.
Дурні, безпідставні докори
Запхали тебе у тюрму.
Нікому вже ти не потрібен
У світі жахливім цьому.
Старіючий, сивий і хворий --
Чи здох, чи живий -- все одно.
Дурні, безпідставні докори
2025.08.09
13:45
Говорилось
за простори між нас усіх
І людей, що
невидимі нам із-за стін
ілюзійних
Правди не почути
далі пізно геть
нема їх уже
за простори між нас усіх
І людей, що
невидимі нам із-за стін
ілюзійних
Правди не почути
далі пізно геть
нема їх уже
2025.08.09
13:25
Чорнявий кіт із карими очима споглядає з височини книжкового розвалу на тих, хто мало не щодня приходить і переглядає те, що прибуло.
Здається, що кіт знає всі мови, крім гебрайської та китайської, яких немає серед написаних стосів книжок. Тих, за якими
2025.08.09
11:52
…Шукати щось нове? Стаж і кваліфікація в Северина були, проте йому хронічно не таланило. Всі однокурсники знайшли теплі місця й тихо пожинали купюри. І не те щоб вони збивали зорі з неба - просто ситих кутків на всіх не вистачає. Свого часу він засиджував
2025.08.09
10:52
Із Бориса Заходера
Уславлених кішок чимало
(не кажучи вже про котів)
у різні епохи бувало;
а тих, що в книжках – й поготів!
І ось наша доблесна Рижка
Уславлених кішок чимало
(не кажучи вже про котів)
у різні епохи бувало;
а тих, що в книжках – й поготів!
І ось наша доблесна Рижка
2025.08.08
22:12
Листя спадає з тополі,
як плаття голого короля,
як платня за непрожите життя,
як непрочитані листи,
як послання у вічність,
як непромовлені слова,
мов нездійснене каяття,
як позлітка на істині,
як плаття голого короля,
як платня за непрожите життя,
як непрочитані листи,
як послання у вічність,
як непромовлені слова,
мов нездійснене каяття,
як позлітка на істині,
2025.08.08
16:46
О, скрипко!
Скрип...
Смичок на витягах.
Заскрипотіло у душі,
мінялося на лицях -
заголосила, помирала
одиноко скрипка.
Позавмирали відчуття
Скрип...
Смичок на витягах.
Заскрипотіло у душі,
мінялося на лицях -
заголосила, помирала
одиноко скрипка.
Позавмирали відчуття
2025.08.08
14:42
Кукурудзяний чути шелест,
ніби спеці наперекір.
Не самотньо і не пустельно,
ще й в садку непокірна зелень.
Рими просяться на папір,
струм ліричний через пастелі.
Портулак обіймає землю,
ніби спеці наперекір.
Не самотньо і не пустельно,
ще й в садку непокірна зелень.
Рими просяться на папір,
струм ліричний через пастелі.
Портулак обіймає землю,
2025.08.08
11:22
раз я підійшов до скелі
і ребром долоні зрубав її
раз я підійшов до скелі
і ребром долоні зрубав її
тоді згорнув уламки і виник острів
хай каменів є більш аніж пісків
знай-бо я відьмача
бігме я відьмача бейбі
і ребром долоні зрубав її
раз я підійшов до скелі
і ребром долоні зрубав її
тоді згорнув уламки і виник острів
хай каменів є більш аніж пісків
знай-бо я відьмача
бігме я відьмача бейбі
2025.08.07
21:55
Я розгубив 175 см
твоєї краси і чарівності
яругами і пагорбами.
Я тепер від них
нічого не знайду,
бо від них залишилася
тільки хмара.
Кожна розгублена
твоєї краси і чарівності
яругами і пагорбами.
Я тепер від них
нічого не знайду,
бо від них залишилася
тільки хмара.
Кожна розгублена
2025.08.07
19:20
Здавалось, - відбуяло, одболіло
Лишило тіні, пристрасні й хмільні,
Вітрилом в дальні хвилі одбіліло
Чи вклякло десь в мені чи в глибині
Не загримить, не зойкне понад хмари,
Не спотикне на рівній рівнині
Не полосне по гоєному марно
Лишило тіні, пристрасні й хмільні,
Вітрилом в дальні хвилі одбіліло
Чи вклякло десь в мені чи в глибині
Не загримить, не зойкне понад хмари,
Не спотикне на рівній рівнині
Не полосне по гоєному марно
2025.08.07
19:04
Москалі були брехливі завжди і зрадливі.
Домовлялися та слова свого не тримали,
Навіть, коли між собою часто воювали.
Коли кого так обдурять, то уже й щасливі.
Про іще одного князя хочеться згадати
З москалів, які потвору оту піднімали.
Василем його
Домовлялися та слова свого не тримали,
Навіть, коли між собою часто воювали.
Коли кого так обдурять, то уже й щасливі.
Про іще одного князя хочеться згадати
З москалів, які потвору оту піднімали.
Василем його
2025.08.07
16:29
Із Бориса Заходера
– Ей, привіт!
– Добридень, друже...
– Ти уроки вчив?
– Не дуже...
Бо мені завадив кіт!
(Навіть звуть його – Бандит...)
– Ей, привіт!
– Добридень, друже...
– Ти уроки вчив?
– Не дуже...
Бо мені завадив кіт!
(Навіть звуть його – Бандит...)
2025.08.07
02:13
Мої палкі, згорьовані присвяти
Лишилися тепер без адресата.
Моя Єдина - ще не народилась.
Чужих у злій строкатості - багато.
Не помічав Ту справжню, що любила.
Її нема. Смердить юрба строката.
Лишилися тепер без адресата.
Моя Єдина - ще не народилась.
Чужих у злій строкатості - багато.
Не помічав Ту справжню, що любила.
Її нема. Смердить юрба строката.
2025.08.06
22:01
Пошуки себе тривають
у розливному морі
масок і облич,
ролей і личин,
іміджів і самовикриттів.
Із тебе говорять
десятки особистостей.
Це розпад власного "я".
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...у розливному морі
масок і облич,
ролей і личин,
іміджів і самовикриттів.
Із тебе говорять
десятки особистостей.
Це розпад власного "я".
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
2024.08.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Ляна Лада /
Проза
Хтось із минулого життя... (Х)
- Мадемуазель, Ваша світлосте! – прохрипів страшенно схвильованим і дрижачим голосом камердинер, якому вторило такий ж переляканий вираз обличчя.
Він підбіг до Елізи як тільки вона під’їхала до входу помістя.
- Що сталось? – Стривожено спитала маркіза де Роз.
- Його світлість, Ваш батько… - Слова застрягали в його гортані і ніяк не хотіли втілитись звуком.
- Що з ним?! Та кажіть вже нарешті, Полю!
Еліза зіскочила з коня і потрясала камердинера за плечі, намагаючись привести його до тями. Та зрозумівши, що справа марна, вона відштовхнула служника і поспішила в помістя, передчуваючи недобре.
Юна маркіза стрімголов кинулась до батькових палат, оминаючи приголомшених слуг, що траплялись їй дорогою. Дорогою вона все ж помітила їх перелякані і стривожені лиця.
Одна кімната… друга… коридор… сходи на другий поверх… знову коридор…
«Чому так повільно я біжу? Швидше, Елізо! Швидше… щось трапилось з батьком…» - вирували думки в її голові.
І ось нарешті, кабінет маркіза де Роз.
«Що тут твориться? Хто ці люди і чому вони тут?» - розштовхуючи присутніх Еліза стрімко увірвалась у покій.
От і маркіз. Він напівлежав на кремезній оббитій золотавою парчею кушетці. Голова безсило відкинута назад. Руки безвольно звисали долу. Лице хворобливо бліде, з відбитком мук і болю.
Еліза заклякла від жаху. Їй примарилось найгірше. Серце шалено билось в грудях. Ноги підкошувались. Притискаючи зі всієї сили руки до грудей, намагаючись втихомирити несамовите серцебиття, вона впала на коліна перед батьком.
Маркіз де Роз ледь розтулив очі і звів на доньку потьмянілий погляд.
- Батьку! Що з тобою? Що сталося? – схлипуючи прошепотіла вона - в грудях душило, руки тремтіли.
- Елізо! Дитинко моя! Пробач мені… - Це все, що встиг простогнати маркіз Жубер де Роз перед тим, як останній подих злетів з його уст.
- Батько! Батечко! Ні – ні! Ти не можеш! Відкрий очі! Подивись на мене! – Еліза несамовито кричала і цей болісний лемент був чутний у всіх кутках помістя.
Здавалось, ось-ось вона зомліє. Сльози котились градом по щокам, зрошуючи білосніжне жабо сорочки.
Слуги підняли Елізу з підлоги і намагались підтримати, аби та не впала. Маркіза була в такому страшенному відчаї, що не тямила себе. Вона відштовхувала всіх від себе, вигукуючи:
- Та як ви смієте мене торкатись? Заберіть руки! Батьку! Прожени їх геть!
Присутні з жахом і болем спостерігали стогони юної щойно осиротілої маркізи де Роз, співчуваючи її горю.
- Треба йому прикрити очі.
Відчужений стриманий голос пролунав з протилежного кута кабінету.
Високий чоловік середнього віку і статної фігури направився до кушетки, де лежало бездиханне тіло маркіза Жубера де Роз. Присутні розступались перед ним, почтиво вклоняючись його світлості.
Герцог Ежен - Бертран де Жюбері не дивлячись на свої 56 літ був чоловіком худорлявим і статурним. В ньому відчувалась міць, воля і якась невловима небезпека. Від свого давнього і шанованого роду з вищого дворянства герцог отримав чималий спадок, що надало йому можливість вислужитись при дворі і займати високі та впливові посади. Під час правління Людовика ХV під відомством герцога був сектор фінансів, економіки та закордонних справ. Він досяг вищих позицій в державі. Звісно, далеко не всі його дії мали законне підґрунтя. Одновласному підпорядкуванню його світлості Ежену де Жюбері належала таємна організація шпигунів всієї Франції.
Згодом де Жюбері об’єднав у своїй владі всі важливі області центрального правління державних відомств, а зокрема і військового, закордонних справ і також відомства поліції. І хоча він прямо не відповідав за військо, та його компетенція як генерального контролера сфери фінансів надавала йому повноваження і владу і в цій області.
Завдяки такій концентрації повноважень, чинів і титулів, які він цілеспрямовано і будь-якими засобами (залишаючись у тіні) збирав з часу приходу на службу, де Жюбері став центральною фігурою в уряді. Він добре навчився, вивчивши прагнення та бажання короля, самому правити країною. Та ще й переконувати короля, який йому цілковито довіряв, що всі важливі рішення монарх приймає сам. Навіть подекуди ходили чутки в королівських палатах, що король начебто і сам побоюється герцога де Жюбері.
Єдиного чого бракувало де Жюбері для повного задоволення своїх чималих амбіцій, самолюбства і остаточного установлення влади – це власних суднобудівельних компаній. Які в цей час належали одному із найзаможніших васалів короля Франції – його світлості маркізу Жуберу де Роз. Компанії маркіза постачали і оснащували військово–морський флот Франції. Маркіз де Роз підпорядковувався безпосередньо самому королю. Людовік XV шанував мудрого і давнього друга ще його прадіда Людовіка XIV.
Маючи у володінні і упідлегливши ще і королівський флот, де Жюбері отримав би незаперечний вплив в королівстві майже у всіх галузях.
Тому все, що йому було потрібно для цього, це взяти за дружину доньку маркіза де Роз - мадемуазель Елізу де Роз. Та його задум виявилося важко здійснити, оскільки юна маркіза ніколи не довіряла герцогу, тому і навіть думки не припускала щоб одружитися з ним. Старий маркіз де Роз безмежно любив свою доньку, тому примушувати її до цього одруження ніколи б не став, хоча такий союз вважав дуже вдалим для неї.
І тоді герцог Ежен - Бертран де Жюбері вирішив діяти іншими - більш дійовими і перевіреними методами.
Цей пронизливий льодяний голос вивів Елізу з істеричного стану. Враз ясність думок і усвідомлення подій змусили опанувати себе. Вона різко відштовхнула чиїсь руки, що підтримували її.
- Не смійте! Не смійте торкатись мого батька! – Вигукнула вона безпристрасним тоном, що не допускав заперечень. Еліза дивилась прямо герцогу де Жюбері в очі таким поглядом, що будь–кому іншому мурахи побігли б спиною, зважаючи на вдачу маркізи і на що вона була здатна в пориві злості.
Будь-кому, та не герцогу. Лише на мить він знітився від такої різкої випаду маркізи де Роз.
- Мадемуазель Елізо, це звична і доцільна дія в цій ситуації… - та герцогу не судилось завершити свою репліку і слова завмерли на устах.
- Це Ви! Це Ваших рук справа! Я знаю! – холодно продовжувала Еліза, свердлячи герцога гнівним поглядом.
Ежен де Жюбері відвів погляд, аби вона часом не помітила, не розгадала його таємницю. Ох ця норовлива маркіза! Як вона дратувала і водночас захоплювала герцога де Жюбері – знаного скорювача жіночих сердець. Йому була дуже добре знайома насолода покорителя! Та ця вперта, нахабна, самовпевнена і гостра на слово маркіза де Роз немало змарнувала нервів, сил і часу герцога. Та все ж його вабила ця нестримна жага, юнацька запальність, неприборканий темперамент, гострий розум і обдарована численними талантами натура. І так йому кортіло упокорити її, заволодіти її думками і тілом. Байдуже, що навколо неї снували ці жовтороті молодики, ці зелені необізнані дилетанти. Хто вони проти нього – ніщо, пил з-під його ніг.
«Вона буде моєю, чого б це не вартувало! Хоче чи ні! А з нею і її посаг, і компанії, і флот!»
Миттю герцог де Жюбері опанував себе і продовжив:
- Елізо, я розумію Ваш стан і почуття. Давайте не будемо безпідставно кидати страшні звинувачення, а уважимо Вашого померлого батька і мого доброго друга, – обличчя його прийняло відчужений вираз.
Еліза хотіла ще щось сказати, та її до себе притягнула нянечка, стисла в обіймах, пригортаючи голову до грудей:
- Тихо – тихо, дівчинко. Не зараз. Спокійно. Вже нічому не зарадиш, - шепотіла вона Елізі на вухо.
Сльози градом посипали на старечі і такі рідні руки няні.
__________________
“Jardin Violet”* - «Пурпурові сади»
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Хтось із минулого життя... (Х)
Х
Весна 1749 р. Франція. Провінція “Jardin Violet”* під Парижем.
- Мадемуазель, Ваша світлосте! – прохрипів страшенно схвильованим і дрижачим голосом камердинер, якому вторило такий ж переляканий вираз обличчя.
Він підбіг до Елізи як тільки вона під’їхала до входу помістя.
- Що сталось? – Стривожено спитала маркіза де Роз.
- Його світлість, Ваш батько… - Слова застрягали в його гортані і ніяк не хотіли втілитись звуком.
- Що з ним?! Та кажіть вже нарешті, Полю!
Еліза зіскочила з коня і потрясала камердинера за плечі, намагаючись привести його до тями. Та зрозумівши, що справа марна, вона відштовхнула служника і поспішила в помістя, передчуваючи недобре.
Юна маркіза стрімголов кинулась до батькових палат, оминаючи приголомшених слуг, що траплялись їй дорогою. Дорогою вона все ж помітила їх перелякані і стривожені лиця.
Одна кімната… друга… коридор… сходи на другий поверх… знову коридор…
«Чому так повільно я біжу? Швидше, Елізо! Швидше… щось трапилось з батьком…» - вирували думки в її голові.
І ось нарешті, кабінет маркіза де Роз.
«Що тут твориться? Хто ці люди і чому вони тут?» - розштовхуючи присутніх Еліза стрімко увірвалась у покій.
От і маркіз. Він напівлежав на кремезній оббитій золотавою парчею кушетці. Голова безсило відкинута назад. Руки безвольно звисали долу. Лице хворобливо бліде, з відбитком мук і болю.
Еліза заклякла від жаху. Їй примарилось найгірше. Серце шалено билось в грудях. Ноги підкошувались. Притискаючи зі всієї сили руки до грудей, намагаючись втихомирити несамовите серцебиття, вона впала на коліна перед батьком.
Маркіз де Роз ледь розтулив очі і звів на доньку потьмянілий погляд.
- Батьку! Що з тобою? Що сталося? – схлипуючи прошепотіла вона - в грудях душило, руки тремтіли.
- Елізо! Дитинко моя! Пробач мені… - Це все, що встиг простогнати маркіз Жубер де Роз перед тим, як останній подих злетів з його уст.
- Батько! Батечко! Ні – ні! Ти не можеш! Відкрий очі! Подивись на мене! – Еліза несамовито кричала і цей болісний лемент був чутний у всіх кутках помістя.
Здавалось, ось-ось вона зомліє. Сльози котились градом по щокам, зрошуючи білосніжне жабо сорочки.
Слуги підняли Елізу з підлоги і намагались підтримати, аби та не впала. Маркіза була в такому страшенному відчаї, що не тямила себе. Вона відштовхувала всіх від себе, вигукуючи:
- Та як ви смієте мене торкатись? Заберіть руки! Батьку! Прожени їх геть!
Присутні з жахом і болем спостерігали стогони юної щойно осиротілої маркізи де Роз, співчуваючи її горю.
- Треба йому прикрити очі.
Відчужений стриманий голос пролунав з протилежного кута кабінету.
Високий чоловік середнього віку і статної фігури направився до кушетки, де лежало бездиханне тіло маркіза Жубера де Роз. Присутні розступались перед ним, почтиво вклоняючись його світлості.
Герцог Ежен - Бертран де Жюбері не дивлячись на свої 56 літ був чоловіком худорлявим і статурним. В ньому відчувалась міць, воля і якась невловима небезпека. Від свого давнього і шанованого роду з вищого дворянства герцог отримав чималий спадок, що надало йому можливість вислужитись при дворі і займати високі та впливові посади. Під час правління Людовика ХV під відомством герцога був сектор фінансів, економіки та закордонних справ. Він досяг вищих позицій в державі. Звісно, далеко не всі його дії мали законне підґрунтя. Одновласному підпорядкуванню його світлості Ежену де Жюбері належала таємна організація шпигунів всієї Франції.
Згодом де Жюбері об’єднав у своїй владі всі важливі області центрального правління державних відомств, а зокрема і військового, закордонних справ і також відомства поліції. І хоча він прямо не відповідав за військо, та його компетенція як генерального контролера сфери фінансів надавала йому повноваження і владу і в цій області.
Завдяки такій концентрації повноважень, чинів і титулів, які він цілеспрямовано і будь-якими засобами (залишаючись у тіні) збирав з часу приходу на службу, де Жюбері став центральною фігурою в уряді. Він добре навчився, вивчивши прагнення та бажання короля, самому правити країною. Та ще й переконувати короля, який йому цілковито довіряв, що всі важливі рішення монарх приймає сам. Навіть подекуди ходили чутки в королівських палатах, що король начебто і сам побоюється герцога де Жюбері.
Єдиного чого бракувало де Жюбері для повного задоволення своїх чималих амбіцій, самолюбства і остаточного установлення влади – це власних суднобудівельних компаній. Які в цей час належали одному із найзаможніших васалів короля Франції – його світлості маркізу Жуберу де Роз. Компанії маркіза постачали і оснащували військово–морський флот Франції. Маркіз де Роз підпорядковувався безпосередньо самому королю. Людовік XV шанував мудрого і давнього друга ще його прадіда Людовіка XIV.
Маючи у володінні і упідлегливши ще і королівський флот, де Жюбері отримав би незаперечний вплив в королівстві майже у всіх галузях.
Тому все, що йому було потрібно для цього, це взяти за дружину доньку маркіза де Роз - мадемуазель Елізу де Роз. Та його задум виявилося важко здійснити, оскільки юна маркіза ніколи не довіряла герцогу, тому і навіть думки не припускала щоб одружитися з ним. Старий маркіз де Роз безмежно любив свою доньку, тому примушувати її до цього одруження ніколи б не став, хоча такий союз вважав дуже вдалим для неї.
І тоді герцог Ежен - Бертран де Жюбері вирішив діяти іншими - більш дійовими і перевіреними методами.
Цей пронизливий льодяний голос вивів Елізу з істеричного стану. Враз ясність думок і усвідомлення подій змусили опанувати себе. Вона різко відштовхнула чиїсь руки, що підтримували її.
- Не смійте! Не смійте торкатись мого батька! – Вигукнула вона безпристрасним тоном, що не допускав заперечень. Еліза дивилась прямо герцогу де Жюбері в очі таким поглядом, що будь–кому іншому мурахи побігли б спиною, зважаючи на вдачу маркізи і на що вона була здатна в пориві злості.
Будь-кому, та не герцогу. Лише на мить він знітився від такої різкої випаду маркізи де Роз.
- Мадемуазель Елізо, це звична і доцільна дія в цій ситуації… - та герцогу не судилось завершити свою репліку і слова завмерли на устах.
- Це Ви! Це Ваших рук справа! Я знаю! – холодно продовжувала Еліза, свердлячи герцога гнівним поглядом.
Ежен де Жюбері відвів погляд, аби вона часом не помітила, не розгадала його таємницю. Ох ця норовлива маркіза! Як вона дратувала і водночас захоплювала герцога де Жюбері – знаного скорювача жіночих сердець. Йому була дуже добре знайома насолода покорителя! Та ця вперта, нахабна, самовпевнена і гостра на слово маркіза де Роз немало змарнувала нервів, сил і часу герцога. Та все ж його вабила ця нестримна жага, юнацька запальність, неприборканий темперамент, гострий розум і обдарована численними талантами натура. І так йому кортіло упокорити її, заволодіти її думками і тілом. Байдуже, що навколо неї снували ці жовтороті молодики, ці зелені необізнані дилетанти. Хто вони проти нього – ніщо, пил з-під його ніг.
«Вона буде моєю, чого б це не вартувало! Хоче чи ні! А з нею і її посаг, і компанії, і флот!»
Миттю герцог де Жюбері опанував себе і продовжив:
- Елізо, я розумію Ваш стан і почуття. Давайте не будемо безпідставно кидати страшні звинувачення, а уважимо Вашого померлого батька і мого доброго друга, – обличчя його прийняло відчужений вираз.
Еліза хотіла ще щось сказати, та її до себе притягнула нянечка, стисла в обіймах, пригортаючи голову до грудей:
- Тихо – тихо, дівчинко. Не зараз. Спокійно. Вже нічому не зарадиш, - шепотіла вона Елізі на вухо.
Сльози градом посипали на старечі і такі рідні руки няні.
__________________
“Jardin Violet”* - «Пурпурові сади»
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію