Чого мені ще треба у житті? —
Я маю вже усі його багатства.
То чи доречним буде святотатство —
ганить життя, втонувши в марноті:

іще б абищиць різних про запас —
нема ж того, а іншого — замало;
вишукувать, а що б іще придалось —
ніщо не зайвина — такий-бо час;

галасвіта брести у твань спокус,
що зусібіч улесливо чигають,
липуче павутиння оплітає —
ачей же завагаюсь і озвусь?..

Чого мені ще треба у житті? —
Колись його для мене, немовляти,
у Господа вимолювала мати
(коли «щербата» стала на путі) —

і вимолила. Гіркотою сліз
відгородила шлях мій від напасти.
І навіть з неба – не дає упасти,
спіткнувшись об житейський верболіз.

А батьків надповажно-славний вік,
немов дороговказ, неначе мрія.
Присутність батька… Повсякчасно гріє…
Тепер уже у спогадах… і сні…

Чого мені ще треба у житті? —
Лиш дякувать прихильності Деметри
за безміри подружніх кілометрів,
у парі пройдених — не самоті;

і за любов — той найцінніший скарб,
і за дітей, народжених з любові,
за суперечку, згаслу на півслові
і зопалу не ставлену на карб.

За відчуття єдиної рідні,
дзвінкоголосе щебетання внуків,
найменшої онуки перші звуки,
в літопис роду вплетених навік.

І за граніт надійного плеча,
у часі незрадливу руку друга,
який допомагає перти плуга,
а не спостерігає здалеча.

І за весняно-сонячне «Агов!»,
за бруньку вже пробудженого клена,
за те, що п’ю окрилене натхнення
з очей, що випромінюють любов.

Чого мені ще треба у житті? —
Хіба лиш не губити ласки Неба,
бо все, що маю, Господи, - від Тебе,
оце для мене – "гори золоті".

Та хай би ще — гранить думки свої,
сягаючи до дна глибіні мови,
купатися у поетичнім слові,
а не дрімать чи бити баглаї.

І доки сил, як неба - журавлю,
розкрилля буднів прагнути і свята…
І сонце на світанку зустрічати…
І не втрачати тих, кого люблю…

2009 (22.03.2013)