Адам і Єва. Ідеальна пара.
Ні натяку гріховності в думках.
Але в Едемі зріє не примара -
реальність первородного гріха.

Лукавий змій спокусливо моргає,
підсовуючи Єві грішний плід.
Він — хитрий Аспид. І оаза Раю
в історію гріха вкарбує слід!

Він розуміє: Єву спокусити —
пожива для грядущих поколінь,
щоби душа була гріхами сита
віднині й на усі віки. Амінь!

Нема різниці — буде це захланність,
крадіжка чи убивство, а чи гнів,
аби лише грішити не боялись
та жоден жити праведно не смів.

Пливуть роки, віки, тисячоліття…
А рід людський тяжіє до гріха,
і праведності спалені суцвіття
тускніють у неправедних ділах.

А кожен з нас, копаючись у генах,
відмолює несплачені гріхи.
Вони терзають душі, як гієни,
і сумяття вселяючи, й жахи.

І ти десь на межі гріхопадіння
у сумнівах заплутався своїх:
невже гріхи — всі одного коріння?
І навіть цей — такий «солодкий» гріх?

Його природа — не проклін, не злоба
і не жорстокий замах на життя,
а ніби давніх пристрастей оздоба,
що наче освіжають почуття,

які тебе заколисали з часом,
і раптом — вибухають, як вулкан.
Вони тебе підносять до Парнасу.
Але… в гріховний кидають капкан.

І ти на роздоріжжі – чи кохаєш?
А чи кохав насправді — не на жарт?..
У закутку сумління думка «каюсь…»
гризеться із суперницею – «фарт!».

А може, ти поринув у спокусу
й не вник у філософію гріха?...
Тоді твою занапастить він душу. —
У покаянні - світло з тупика…

2008 (2013)