* * *
На башті Туса птиця нам предстала --
Царя Кавуса череп споглядала.
"Де твоє військо? -- ніби повторяла. --
Де барабана дріб, де грім кімвала?"

* * *
Чи ж варто нарікать, що доля зла?
Вона тобі сприяла, чим могла.
Якби ж була у милостях постійна,
До тебе, певно, й черга б не дійшла.

* * *
Набожність, як нап'юсь, мені знайома,
А єресь й віра інша невідома.
Цікавивсь в долі: "Кого любиш ти?"--
Й почув: "Серця, де радість вічно вдома."

* * *
Як небеса від зла звільнить не в нашій волі,
То вісім їх чи сім -- це не міняє долі.
Якщо усіх жде смерть -- чи ж нарікать в юдолі:
Зжере мураха нас в землі -- чи вовк у полі?!

* * *
Той, в кого до наук небайдужа душа,
Він бика доїть: інших вже доля втіша --
Хто байдужий до знань й тим, що неук, гордиться.
Мудрість впала в ціні -- не дають і гроша.

* * *
О, не горюй, як мрії обмануть
І не печальсь, що юність не вернуть:
Вітрець-пустун у книзі Доль розкритій
Міг і не ту сторінку ворухнуть.

* * *
Цей світ, мов кінь: дні й ночі він біжить.
Хто ж вершник той, щоб так йому служить?
Ні в день, ні в ніч -- ні в що вже він не вірить.
А де ж черпає сили він, щоб жить?

* * *
В цім світі, стежку вибравши слизьку,
Буть певним в чімсь -- храм зводить на піску:
Тут і брехня на волосок від правди,
Й життя твоє -- саме на волоску!

* * *
Створив Бог небо й піднебесну даль,
На противагу ж їм -- журбу й печаль;
Розтопче смерть зотлілий шовк волосся,
Наб'є землею рот -- і їй не жаль!

* * *
Всихає, знемагаючи від дум,
Тайн не збагнувши, й найсвітліший ум.
Нам, неукам -- сік винограду свіжий;
Їм, наймудрішим -- сушений ізюм!