Потроху вечоріло. Вже десь на заході сонце кидало своє останнє проміння. Той яскраво помаранчевий небокрай надовго засів в пам’яті і я хотів побачити його знову. Хоч раз, а потім вже й нічого не треба. Але сьогодні не буде ні жовтогарячих хмарин, ні рожевих фламінго, котрі утворюються на воді і загадково танцюють на її холодній поверхні. Я знав, що не буде нічого, але чомусь все чекав та сподівався, що от-от і горизонт запалає яскравими вогнями, а поруч… Поруч я відчую твоє тихе дихання. Не відвертаючись від сонця, я точно знатиму, що тримаю у своїй твою прохолодну руку. Зігрію, хоч би й сам промерз до кісток. Все одно зігрію…
Можливо, навіть зможу почути твоє серцебиття. Починаю прислухатися, але знов нічого. Це не марево і ніколи не було ним. Ти завжди поруч. Не важливо, що не бачу, важливо, що відчуваю.
Холодний порив вітру змусив мене здригнутися. Я знов на мить забув про все те, що вже й так було притрушене пилом часу. Але осінь просто так не відпустить. Намагаючись забути і втекти я сотні раз падав у калюжі, тонув у них як в океані. Я чіплявся за береги з метою виповзти на ту брудну сушу і повернутися. Хотів щоб там, на березі моєї надії, мене підхопив осінній вітер і я полетів би за ним, як пожовклий кленовий лист. Але надто тяжкий був той бруд, що тримав мене на землі і не давав свободи в повітрі. Тому я сотні раз повертався назад. Замучений, розбитий, але не переможений. Повернувшись, я знову хотів тікати і втікав…
«Зігрію»,- промовив я стиха кудись у темряву дерев з багряним листям. «Тшшшш…»,- зашелестіли вони мені, ніби намагаючись зберегти тишу, котру я порушив своїми словами.
Сонця вже давно не було видно. Далекий обрій так і не запалав. Лише ледве помітні промені освітили горизонт. Хмари зовсім кудись поділись. Але небо залишилось синім, як і було раніше. Саме тоді я зрозумів, що не потрібно більше того сонячного вогню. Не важливі: червоний, помаранчевий, жовтий… В синяві неба я побачив вогненну блакить твоїх очей. Згадалося все. В тому числі й та осінь. Наша з тобою. Далека і забута… Вона вливалася в мене, текла по судинах, змішувалася з кров’ю, доходила до самого серця…
Тепер згадав все і ніколи не забуду. Надто пізно міняти і мінятися. Прости, що я так легко відпустив... Любив і завжди буду.

(25.03.2013 р.)