(спроба абсурдної аналітики)
            Я Анонім
            Аналогії…

…щось колись подібне, те саме… відчував, переживав… писав-малював…
    Аналогія – один із стовпів світобудови, відправна точка процесу пізнання, а логічний аналіз будується за принципом подібності зовнішньої … відтак і внутрішньої…
    Подібні слова складаються в подібні речення, і ми думаємо, що аналогічні переживання колись відчував поет… Але ця ілюзія інколи виливається в непорозуміння, і… здавалось би, тлумачення очевидної реальності кількома людьми є кардинально різними, але ж скільки й абсурду завдяки принципу аналогії, який веде до того непорозуміння, та, здавалось би, як мало треба для гармонії…
    Усвідомлюючи можливість такого нестикування, починаю аналіз простору «ночі» в Поетичних Майстернях за принципом аналогії…
    Іван Низовий «Триптих». Однієї цьогорічної зимової ночі він навів на думку зробити такий аналіз. Ось:

Іван Низовий (1942 - 2011)
Триптих
1
Снігів неміряні полотна
Зима вибілює. Крайнебо
Рожевіє, неначе лиштва.
2
У пухкій кучугурі постелі
Сховались кімнатні собачки.
А я сигаретою гріюсь.
3
Настільна лампа – соняшник нічний.
Мої думки – над соняшником бджоли.
Зимове літко у моїй оселі.
2001
    І снігу за вікном… кімнатні собачата скавучали (насправді жалібно нявчали котенята…) – хотіли кави, не давали забутись сном (минуло лиш півночі) і чекати, коли зашаріє “крайнебо” - все одно, що скавуліти в унісон… іду зігрітись кавою, як Іван “сигаретою” … щоб поставити свідомість на місце і вкласти спати своїх котенят (собачат) і… заховавшись в літо фотошопу…
    Але Іванові собачата, хоча й тихо, і там, в фотошопі, не давали спокою: чи то тих “собачок” Іван мав на увазі, що я перетворив на котенят? А мо, це ті, що їх має на увазі Галина Фітель. Ось:

Галина Фітель (1965)
Собака на сіні

Маленька собака на сіні
живе у великій людині.
Сидить, не куса і не гавка,
лиш тихо скавчить ця собака.
Не просить ні їсти, ні спати.
Щоночі приходить під хату
і вперто шепоче на вухо:
не дам, не дозволю, не слухай.
Не хочу, не будеш, не пущу
нічого ні в серце, ні в душу.
Де взяти би кішечку сіру,
щоб вигнати песика й сіно.
2010
І на кішку теж переводить розмову:
…Де взяти би кішечку сіру,
щоб вигнати песика й сіно.
Як і я (коти все ж ближчі моїй свідомості), тому що вона (і я) не хочемо бути, як собака на сіні, а про кішок навіть сіреньких так не кажуть… хоч березневими ночами вони (коти) лементують… куди тій собаці, що в Галини Фітель:
… Сидить, не куса і не гавка,
лиш тихо скавчить ця собака.
Ще може бути, що Іванові собачата це ті пси, що їх має на увазі Олег Завадський. Ось :

Олег Завадський (1968)
* * *
Мов пси на місяць, виють по ночах
Булькатих жаб зелені легіони.
Либонь, їм теж чогось не вистача, –
Завжди в усьому є свої резони.

Торішнє сіно пахне полином,
І злий комар настирливо дзизкоче.
Я розібрався б з ним уже давно,
Але нехай ще нерви полоскоче.

Його сопрано тішить самоту,
Без нього ніч позбавилася б змісту.
Він допоможе спекатися дум,
Що вже стомили пошуками істин.

До того ж говорив колись Платон:
Усі думки – лиш тіні та відлуння...
Далекі зорі викрали мій сон
Крізь ветхий дах занедбаної клуні.
1999
    Вони …на “місяць виють по ночах” (Олег Завадський), а Іван пустив їх у, ” у пухку кучугуру постелі” … і Олегу не завадить більше оптимізму, а то його:
…Далекі зорі викрали мій сон
Крізь ветхий дах занедбаної клуні
звучить якось наче в унісон, подібно тому, як його ж “…пси на місяць виють по ночах” …
    Але, може, Іван Низовий мав на увазі справжніх, живих “собачок” … І я знаю, для прикладу, одного такого
розумненького песика Тобіка, що сідає на стільці поруч своїх господарів, немов людина, і передні лапи ставить на стіл… Мені чомусь здається - інколи й спить у ліжку разом із тими людьми…

    Наступна ніч вписується в аналоговий ряд кольором та смаком:
Сливи
у кольорі
як чорнувато-сині… (Людмила Калиновська)
І якщо з Іваном Низовим (хай десь там, в світах інших) я ще сподіваюсь на порозуміння, то Людмила, здається, мене не зрозуміє… хоч ніч (і певне, солодка) у її «Сливах» присутня, бо вона продовжує:
Знаєш…
а мені потрібна
варена кава…
ніч-бо така,
що і дня не стане…
але смаком наші сливи-ночі інші (а ночі, може, й не дуже). Ось:

Людмила Калиновська (1968)
СЛИВИ

Сливи
у кольорі
як чорнувато-сині
присмак
гіркучий
і як на лихо
посеред літа
глянуть дими
невинними
що зарано
чекають на втіху…

Ранки приємні
ніжаться у простирадлах
і любов
як сльоза на обличчі...
як освідчення
що у конверті приватні
із різницею
до класичного…

наче розмова –
чужа
кардинально-інша
в сором уже
розповісти ночі…
я – закохалась
конвалією і віршем
що розкажуть
усе для охочих...

Знаєш…
а мені потрібна
варена кава…
ніч-бо така,
що і дня не стане…
я остання із літа
лишилася мавка...
А зоря…
хай іще
почекає…
серпень 2012
А мої… Ось: Сливи сині сливе* ніч, темні зверху, в нутрі – мед… тугі перса, ледь-ледь зрілі, і уста пругкі й солодкі, наче сливи перезрілі…
І зранку:
    – Чого хочеш на обід , любий?!
    – Вареничків, кохана, із сливами (і на умі сметана)!

    * сливЕ … - донедавна це слово у моїй свідомості ідентифікувалось як дієслово (як і у мові російській), аналог слова, видається, має славу … Але сли, слива і сливе поряд у Великому тлумачному словнику, і я для себе «відкрив Америку», сливе - це прислівник, який означає: те саме, що майже. Отже: сливи сині майже ніч… а в моїй свідомості уже склався усталений стереотип (видаються, мають славу…) солодкої літньої ночі кохання… Хай щоб там казала Людмила Калиновська, – якщо сливи – на умі у мене завжди сливові вареники у сметані…

    Раніше сказав би, що Іван Гентош сливе пародистом… тепер знаю, що слід казати … сливе пародист, але бачу – не сливе, а таки справді є пародистом, а сли (якщо) пародія це аналогія, хоч і іронічна… і сли йдеться (в даному випадку) про ніч - то це те, що мені треба… В пошуках нічної аналогії зустрів подвійну аналогію… а ще реальна ніч за вікном…
    Василь Кузан у своїй “Шоста тридцять...” будиться роздвоєним… І мені так часто буває: той я хоче назад у сон в сливову ніч, а інший - хоче кави, кави, кави! Щоб усвідомити, що, що ти далеко… і, і я хочу того ж, що і він, - зробитись одним я і при тому безконечно любити тебе (її)… Сюжет насправді абсурдний… абсурдний через Василеве небажання (і моє – ще кави не пив) навести логічний порядок своїй ранковій дійсності. Ось:

Іван Гентош (1957)
« Не пів на шосту! » пародія

Василь Кузан
поезія “Шоста тридцять...”

"Спочатку прокидається мій друг.
Він устає, потягуючись, і одразу
Починає настійливо вимагати тебе.
Його непереборне бажання проганяє сон.
Я прокидаюся, але встати не можу –
Мушу заспокоїти друга, бо інакше
Він стоятиме над душею цілий день
І заважатиме працювати.
Звичайні слова на нього не діють.
Він ніяк не хоче розуміти того,
Що ти далеко…
І лише переконливі аргументи про те,
Що ми скоро побачимося,
Бо і я хочу того ж, що і він,
Змушують його заспокоїтися.
І лише тоді
З ліжка встаю я.
На годиннику шоста тридцять."
    Але ось, не вникнувши (зрозумівши, що 1+1=2 та не усвідомивши, що два мінус один дорівнює нуль, бо один додати один дорівнює …один…) в абсурдну логіку Василя Кузана, що о шоста тридцять позбувався власного спросоння… Іван Гентош, очевидно, любитель арифметично-логічного порядку (певне і у снах), не дрімає. Ось:

Відкрию очі – тихо… І молю,
Щоб друг не чув – бо спíзню на роботу.
А він такий цінитель стилю “лю”!
Він має час, здоров’я і “охоту”…
А я – катмá! Голитися і душ,
Все по секундах – бутерброд і кава…
Як встати з ліжка? Дзуськи – кроком руш!
Така щоранку невесела справа…
А ти далеко. Як йому вдовблю?
Не хоче й чути бéстія проклята,
Ні совісті не має, ні жалю –
Такий невтомний, як солдат на чáтах.
Яких я тільки не знаходив слів,
І аргументів – ледь не виліз з шкіри!
Таке йому про вечір я наплів…
Та заспокоїв – схоже, що повірив.
А в мене цілий день – нелегкий труд,
Кручусь як білка – план, проблеми росту…

Прокинувсь… Шоста тридцять! Вері гуд!
І слава Богу, що не пів на шосту!
26.10.2011
І очевидно Іван ніколи такого абсурду не переживав, бо іронізує: “а я – катмá! Голитися і душ”, та ще “ а в мене цілий день – нелегкий труд “ … Якщо ж все розуміє (Іван), то все ж таки не усвідомлює, коли іронізує…
    Не знаючи, чи то жаліти Івана, чи радіти за Василя, бо моя логіка вималювала ще абсурднішу логічну схему, в якій Василь, читаючи Іванову пародію, жаліє Івана (що той такого не переживав) , а Іван підсвідомо (насправді) знову ж таки жаліє себе самого (Ґемінгвей (словами Джона Донна) сказав: “…не питай по кому подзвін, він по тобі”, а маючи на увазі себе самого, додам - навіть і тоді, коли то ти дзвониш сам…), бо:
Прокинувсь… Шоста тридцять! Вері гуд!
І слава Богу, що не пів на шосту! (Іван)
І ніяких тобі глюків… А що то за поет без галюцинацій? Так - пародист…

    А що, вже досить непорозуміння, аби текст вважався “спробою абсурдної аналітики”, чи ні? – Мало! Продовжимо далі… Про Анатолія Криловця впевнено кажу : Анатолій сливе пародист (випливає хоча б з того, що він свій твір пародією не називає)… узявши у Василя Кузана дев’ять рядочків як епіграф, написав. Ось:

Анатолій Криловець (1961)
***
Намалюй хоч лівою рукою
Нашу зустріч, літо і зірки.
І щоб гомоніли десь далеко
Бузьки... А у спокою дірки.
… Якби
Ти була далекою, чужою
Я б тебе так віддано любив…
Я уклав би молодість на спину
І кохав на сіні без упину.
Василь Кузан
Як розпише ніч небес узори,
В голові лівіють враз думки.
І мені здається: то не зорі –
А звабливі молоді дірки,

І руді, й колючі, ніби сіно,
П’янко пахнуть небом й молоком.
Почергово клав би їх на спину
І кохав би довго отако…

«Місьйонере, – в сміх лелеки мудрі, –
Вершниця ж є, тачка, пантероз…
Прочитай, поете, Камасутру,
Знайдеш там багато інших поз».

А поет у відповідь лукаво,
Кладучи любасок на межі:
«Пози – то пусте. Мені цікаво
З тими, що далекі і чужі».

І додав, стріпнувши буйним чубом
(Сивина десь перша узялась):
«Мабуть, я вродився однолюбом,
Бо усіх люблю один лиш раз!»
30 грудня 2011 р.
І розвинув Василеву ніч без кохання, але не без жалю за ним (коханням)… “Якби… Я б тебе так віддано любив…” (Василь) у власний текст не без кохання, але… і сарказму також:
«…Прочитай, поете, Камасутру,
Знайдеш там багато інших поз» .
    Не скажу, щоб Анатолій не знався на коханні… та на ночі. Ось:
Ніч п’янко пахла цвітом лип.
З кущів бузкових при обочі
Доносився дівочий схлип,
Переростаючи в жіночий.
1992
    Але ж очевидно, що Василь Кузан, шкодуючи, що жіночий схлип уже неспроможний перерости в зворотньому напрямку у дівочий (любасок на межі дівочого та жіночого схлипу) і написав:
Я уклав би молодість на спину
І кохав на сіні без упину,
що Анатолій Криловець потрактував так:
Мабуть, я вродився однолюбом,
Бо усіх люблю один лиш раз!
Начебто йдеться про любителя неторканих дівчат, чи про такого собі специфічного ловеласа… Але ж текст Василя іменників у множині не містить (окрім зірки, дірки, бузьки), отже, на мій погляд, ідеться про апеляцію до однієї жінки (ті неоднозначного змісту дірки знаходяться або у космосі, або у свідомості) – так? А “Я уклав би молодість на спину…” (Василь) - ідеться про молодість однієї і тієї самої жінки… - “Сливи сині сливе ніч, темні зверху, в нутрі – мед…” - я так зрозумів (відчув, пережив…)…
    Та поки хлопці чубляться через дівчат посеред ночі, то дівчата… Ксенія Озерна не то кокетує, не то іронізує… але як тонко та дотепно. Ось:

Ксенія Озерна (1969)
***
Нічна прогулянка з Михайлом Бобиковим

Непролазна ніч.
Я згубив обличчя
необачно зором.

Все одно не зич
ранок у доби ще,
ти знайдешся скоро.

Хай там що - як сич,
я тебе вполюю,
не моргнувши доти.

Непролазна ніч.
Я уже цілую:
ти знайшлася...
- Хто ти?

Опівнічна згуба,
китичка полинна,
доранкова гава,
не цілуй,
невинна...

Рокітливе серце,
миготливі зорі,
окуляри ночі -
вогники
історій.

Одяганка лісу,
Зорова приправа,
Заховаюсь, любий,
у холодних
травах.

Незагасна свічка,
Неуловна хвиля,
я – твоя утома,
я - твоє
безсилля.

Опівнічна згуба,
китичка полинна,
доранкова гава,
не шукай,
невинна...
2012
    Михайло –
Хай там що - як сич,
я тебе вполюю,
Ксенія –
Заховаюсь, любий,
у холодних
травах.
і переводячи мову на матерії ще тонші (ледь уловиму іронію)… наче й справжнє співчуття продовжує:
Незагасна свічка,
Неуловна хвиля,
я – твоя утома,
я - твоє
безсилля.
    Уявляю, що би написав я, слідуючи грубій чоловічій логіці (поставивши себе не місце Івана Гентоша) на текст (як я зрозумів) Михайла Бобикова:
Непролазна ніч.
Я згубив обличчя
необачно зором…
    Приблизно щось таке:
Спам’ятався серед ночі…
до чортів допився,
інші гублять совісь, гроші,
ну а я… обличчя…
    Але перейшовши (перед тим) на жіночу логіку, буду їй слідувати надалі, взявши за зразок одну з ночей Тетяни Мілевської (а їх у неї чи не найбільше на сторінці), тим паче, що, перегукуючись із попередньою нічкою, вона стверджує:
…що вночі
Не одні блищать сичі….
Попередньо запитавши: “хто мене кохати буде”? Ось:

Тетяна Мілєвська (2011)
* * *
Парасольку ніч розкрила,

Посміхнулася щасливо:

- Хто мене кохати буде?


Щезнув день. Йому не люба

Темряви краса космічна.

Засміялася, бо звично

Скількись там уже віків

Все ганяється за ним -

Мріє - світлого коханця.


Парасольку вкрала в танці

У нічного чародія.

І тепер щосили діє:

Вже ввімкнула ясні зорі,

Пригостила вихром море,

Тільки день тікає й вабить.

Чим ми можемо зарадить?


Він не зрадив, він не клявся,

Просто раз колись, зізнався,

Весь світанок, ранок,днину

Вдвох були. Чому? Причини

Не відомі і донині!


Тільки спогад, що вночі

Не одні блищать сичі….

23.09. 2012
    Якщо Тетяна
Парасольку вкрала в танці
У нічного чародія…
то, можливо, Богдан Манюк знається з тим чародієм, бо
ти вихоплюєш ніч,
як хустину факір.
Але далі
… мовить мені:
наймилішій не вір… (Богдан)
Та зрештою, судіть самі. Ось:

Богдан Манюк (1965)
*****
Ти вихоплюєш ніч,
як хустину факір.
Літописець ліхтар
у чеканні фієсти.
Світло мовить мені:
наймилішій не вір!
І нашіптує тінь:
обманися зумисне!
Легким порухом рук
дістаєш голубів,
ох, не тих, за якими
хотіли у вічне.
Ілюзорні круги
ще вдаються тобі,
ще виходить усе
на снігах
на торішніх,
а сьогоднішній нам
невимовно чужий -
хижі відблиски кличуть
розлуки холодні.
Чаклування – пусте,
бо ніколи не жив
білий заїнька твій
на моїй
на долоні.
2013р.
    Чи “кохати буде?” – запитує Тетяна, а Богдан відповідає: - Ні!
…розлуки холодні.
Чаклування – пусте,
хоч
І нашіптує тінь:
обманися зумисне!
бо жаль тих …голубів… “за якими хотіли у вічне” ( Богдан). А вона (Тетяна):
Вже ввімкнула ясні зорі,
Пригостила вихром море,
але він (Богдан) мов відрубав:
… бо ніколи не жив
білий заїнька твій
на моїй
на долоні.
    І можливо, хтось вловить іронічну нотку у цій аналогії… Але я цього не хотів би. За словесними асоціаціями (Тетяни і Богдана) ховається душа, якій болить і біль живий, мов ріжуть серце…
    Але нехай той біль трохи погамує наступна ніч. Ось:

Олеся Овчар (1977) Для маленьких сонечок
Люляй

Є на світі (так і знай)
Хлопченя з ім’ям Люляй.
Кучерявий, в білій льолі,
Знає він казок доволі,
Має крилечка на спинці,
Сам не більший за мізинця.
Як тобі чомусь не спиться,
То Люляйко знадобиться.
Гарно очка закривай
І шепни: «Ходи, Люляй!»
Він прилине в хату нишком,
Прилаштується край ліжка
Та й зачне в’язати казку.
Ти прислухайся, будь ласка, –
Слово зá слово зав’яже
І такого нарозкаже,
Що казок для тебе стане
До самісінького рана.
2012
    І до хлопчика Люляя прийде дівчинка Люляйка годувати голубів. Парасолькою у танці закриватимуться вранці… А Олеся Овчар “для маленьких сонечок” має ще багато ніжності у своєму серці, а Галина Михайлик - таємницю фіолетової ночі. Ось:

Галина Михайлик (1969)
Фіалки

Фіолетова ніч
Розсипає зірниці.
Фіолетовий сум –
Я із ним наодинці.
Фіолетові квіти –
Фіалки маленькі:
Весни подарунок,
Мов усмішка неньки…
1998 (2013)
    Фіолетовий колір (як і сірий) має властивість заспокоювати, байдужіти… якщо сірий (чорно-білий) освітлює ніч без варіантів, то сірий-фіолетовий завжди залишає за собою тепліший вибір…
Уже не 2012 року.

худ. Я Саландяк – композиція на тему… (фотошоп)