Дорогою часу, устеленою мільйонами доль, ти йдеш, подорожній, невпинно.
Та коли сивий небосхил громаддям своїх віків притисне тебе до землі,
що ти скажеш цій первородній глині, перш ніж розчинитись у ній?
Що ти марив високим небом і не раз на крилах мрії
борознив його неосяжними глибинами,
за мить долаючи відстані, недоступні буденній уяві?
Але небу байдуже до таких як ти. У нього свої печалі.
Його атоми – зорі, пучки його нервів – чорні діри, і кров його – сонячний вітер.
Вони задіяні на вічний рух, у масштабах якого ти – еталон нерухомості,
а тому малоцікавий Всесвіту.
Майбутнє – це ілюзія, минуле – утопія пам'яті. І ти живеш лиш одним подихом.
Корпускули часу, об'єднавшись, утворюють той ланцюг,
по якому прямує твоя душа у білий морок невідомого.
Та колись цей місток обірветься і, наче лантух сміття,
ти гепнешся у потойбіч буття, де хтось незбагненний,
із вселенськими повноваженнями, зваживши твою сутність,
упакує її у нетлінну тару.

А, може, ти скажеш, що ніколи не відривався від матінки Землі,
бо закони тяжіння мають пріоритет над летом хворої фантазії
і краще ходити на задніх кінцівках, ніж, обпаливши одного разу паперові крила,
потрапити до товариства знедолених вигнанців, щоб стати одним із них.
Але навіщо тоді тобі пута раба? Ти і без них раб.
Крила – це велике випробування для приземленої душі.
Найкраще їх застосування – зробити із них віяло
і тішити себе думкою, що ти міг би літати,
але небо – чуже і холодне, а земля така звична і рідна
і ти не боїшся, а просто не хочеш втрачати час
на безплідний пошук натхнення.
Припадаючи кожною клітинкою до надійної плоті землі,
ти забув за небо і тепер соромишся у цьому зізнатися.

Але скоріше за все ти нічого не скажеш.
Там, де багато слів, там порожнеча думки.
Пригнічена душа сумує за тим, що могло бути, але не сталось,
і не хоче сприймати те, що сталось всупереч її сподіванням.
Усе втрачає свій сенс, розчиняючись у океані часу.
Хижі риби-століття жадібно ковтають людські долі,
жирують у намулі забуття, обростають мохом байдужості
до таких подорожніх як ти.
І ти, молюск розуму, даремно прагнеш осягнути те,
що не підлягає земному розумінню.
Із замкненого кола протиріч ти – найменша таємниця.
Але і її ти не в силах розкрити, бо збагнути себе неможливо
ні людині, ні Богу...Ти сам. Навколо безвихідь
того минулого, що зупинилось, щоб повторитись у майбутньому.
І ти блукаєш у лабіринтах спогадів, де камертон часу
гупає тобі у скроні та дзвенить мертвою тишею
тих далеких сподівань, які так і не стали дорослими...

2007р.