"Для торжества зла необхідною є лише одна умова - щоб хороші люди сиділи склавши руки."

Е. Берк

Дівчата були безтурботними студентками, в голові яких роїлось більш думок про хлопців та модний одяг, ніж про навчання. В центральній частині міста якраз відкрився новий взуттєвий магазин. А що була зима, то покупці гурмою посунули у крамницю – за чобітьми. Юнки були ще ті модниці! Тож і їх не обминула лиха доля туди завітати. На вітринах красувалось взуття чорного кольору із високими холявами. А що, якраз практичне і до всього пасуватиме!
Одна з двох студенток придбала пару чобіт і так вже ними тішилась-милувалась! Та на біду, зустріла ще одну коліжанку, яка файненько спаплюжила її вибір! І «не гарні, і не ходитимеш у них!»… І якось так непомітно, чобітки враз стали немилі серцю їхньої господині. Взяла вона їх і понесла в магазин. Продавчиня не заперечувала, прийняла товар назад, але попередила, що гроші поверне, як ці чобітки знайдуть нового покупця. Юнка щораз забігала поцікавитись, чи не продались вони часом, але гроші повертати ніхто не поспішав…
В черговий свій візит до магазину, раптом почула: «Доки будеш ходити, авантюристка!». Дитина мало не зомліла!
– Це я авантюристка?! Віддайте гроші!
Та її вже ніхто не слухав, зате покупці дивились в ш’тири ока.
Присоромлена поверталась додому. Чобітки коштували як три її стипендії. Що вона мамі скаже?
Ось так похнюпившись, брела вона вулицею, аж назустріч – її подруга, із якою, власне, вона й здійснила цю покупку.
– Чого похнюпилась? Ідемо, зараз виправимо ситуацію, – впевнено схопила та її за руку і потягнула за собою.
В магазині продавчиня – фарбована перекисом водню білявка, втупила немигаючий погляд у двійко дівчат. Вони, натомість, впевнено ступили крок назустріч: «Доброго дня! Ми прийшли по свої гроші!»
– Які гроші?! Аферисти! – на її лемент знову позбігались люди. Це було чергове фіаско!
Та не думала продавчиня, що студенти усілякі трапляються, тож спала собі спокійненько. А подруга студенточки вирішила проконсультуватись у юриста і так гарненько по телефону все для себе з’ясувала. Озброєні знаннями, дівчата вкотре рушили у магазин – продавчиня вчергове витріщилась на них. Після невеличкої переспівки, до них під’єдналась ще одна фарбована білявка – завідувач даного магазину. Вона пообіцяла розібратись, принагідно записала дані про навчальний заклад дівчат. Відразу по тому, зателефонувала до директора. Лишень дівчатонька переступили поріг свого училища, як керівничка викликала їх на килим. Однак, історія з чобітьми не викликала у неї жодного співчуття, тож вона покліпавши очима, змушена була доповісти начальству, що випадок побутовий – «хай розбираютья самі!».
Ситуація нагадувала пат на шаховій дошці…
Та залишався ще один шанс – це спроба розхитати репутацію магазину і таким чином домогтися свого. Дівчата рушили в редакцію місцевої газети.
Ой, що то за шум учинився! Як усі забігали! Скликали комісію із представників фірми-виробника, персоналу крамниці із завідувачкою та продавчинею включно! Студенток офіційно запросили на зустріч. В домовлений час вони ступили на ворожу територію. Як заповітний документ, пред’явили офіційним особам чек про купівлю ні в чому не винних шкіряних, чорного кольору, чобітків. Фарбована продавчиня із ображеним виглядом принесла сто карбованців. Дівчата, під загальну гнітючу мовчанку, вийшли на вулицю. Там було сухо – сніг давно розтанув, на деревах весело виводили рулади пташки, весняний вітер цілував обличчя.
Магазин «Взуття» через півроку закрили.

3. 05. 2013 р.