56
Спалахує по-новому любов --
Чи ж лезо це від голоду тупіше?
Сьогодні -- ситий, але завтра знов
Сильніше дошкуляє, ще гостріше.
Так і любов: сьогодні напоїв
Її голодні очі до нестями,
А завтра глянеш -- наче і не пив;
Жадаєш знову спраглими устами.
Мов океан, нехай розлуки час
Між нашими проляже берегами,
Щоб день новий, що знов з'єднає нас,
Світивсь весь сонцесяйними огнями.
Нехай зимою видасться розлука --
Блаженства літнього це запорука.

66
Втомившись жить, всесильну смерть зову.
Не бачити б, як доблесть жебракує,
Неправда душить істину живу
І над любов'ю зрада торжествує;
Дівочу цноту, віддану на глум,
Приниження й поневіряння честі,
Не поступ, а метання наобум,
І похвалу, настояну на лесті;
Беззубу силу, мову муз німу,
І дурість, до хули й повчань охочу,
І мудрість, що не зна себе саму,
І зло, яке добро назватись хоче.
Втомившись цим, вже не бажаю жить --
Та як тебе самотнім залишить?!

73
Ту пору року бачиш ти в мені,
Коли вітри і холоди надворі,
І голий ліс, що в пишнім був вбранні,
Й синиці свист -- прощальний голос в хорі.
В мені ти бачиш смуток того дня,
Як захід, просіявши, завмирає
І в сутінки повільно порина,
І ніч, неначе траур, все вкриває.
В мені ти бачиш зблиск того вогню,
Що в попелі днів юних догоряє,
Й чим жив колись -- тепер, вже й не збагну,
Чомусь останні сили забирає.
Ти бачиш все і любиш ще сильніш:
Й ця пізня осінь нам весни миліш.