30
Коли на суд блаженно-тихих дум
Я викликаю спомин про минуле
Й, згадавши втрати, відчуваю сум,
Як свіжим болем з пам'яті війнуло, --
Тоді ридаю я невтішно знов
За друзями, яких взяла могила;
І втрачену оплакую любов,
І долі дорікаю, що немила;
Й зітхаю щемом давніх тих зітхань,
Й страждаю тим стражданням ще сильніше;
І нарікаю ехом нарікань,
Й за все плачу, мов не платив раніше.
Та лиш тебе згадаю, друже мій,
Як втрати забуваю й смуток свій.

50
Яка важка ця подорож була,
Бо те, що ціллю я вважав своєю,
Явило, яка відстань пролягла
Між мною і коханою моєю.
Ледь плентався мій кінь -- і хоч німу
Печаль мою не міг він зрозуміти,
Але інстинкт підказував йому,
Що вершнику нема куди спішити.
Він і острог не слухається вже,
Коли вдається до спонук розпука;
Зітха лиш тяжко й час від часу рже --
Ніж сталь йому, мені гостріш ця мука.
Немов зітхання здатне зрозуміть:
Все більш нас розділяє кожна мить.

51
Готовий був я виправдать коня,
Що так повільно ніс мене від тебе, --
Й куди спішить я мав би того дня?
Та зараз, як вертатись мені треба,
Й на мить одну затримки я б не зніс,
Бо і галоп мені уже повільний:
Я б підганяв, якби і вихор ніс
Мене до тебе, а не кінь свавільний.
Мої бажання кінь не дожене,
Бо це любов зробила їх такими,
Що обганяють кожну мить мене;
Мій кінь -- лінива шкапа поряд з ними:
Як ледь бреде від тебе -- я мовчу
І проклинаю, як до тебе мчу.