90
Якщо колись розлюбиш, хай це буде
Тепер, коли нічому вже не рад;
Хай світ мене осудить і забуде,
Але не будь останньою із втрат.
О, не додай до відчаю ще й зраду,
Коли і так обсяде серце жаль;
Нехай світанок принесе відраду,
А не поглиблює дощем печаль.
Залиш мене, та не в останні миті,
Коли зігнусь я і від менших бід;
Тепер залиш, щоб міг я зрозуміти:
Вже більших втрат мені чекать не слід.
Щоб навіть горе з розпачем тяжким
Вже після цього не здалось таким.

91
Хто хвалиться походженням, хто вмінням,
Хто силою, хто з погреба вином,
Хто одягом, хто дорогим камінням,
Хто соколом, хортами, скакуном.
З них кожен має й інші вподобання,
Але знаходить радість в чімсь однім.
Мені ж одне дісталося надбання --
Та інші всі вмістилися у нім.
Твоя любов за родовід знатніша,
За скарб дорожча, краща за вбрання,
За полювання з соколом миліша,
Вельможніша за титули й звання.
Ти можеш все забрать, чим володію, --
О, як тоді одразу ж я збіднію!

97
О, як зимою видалась мені
Твоя відсутність, любко незабутня!
Який мороз! Які похмурі дні!
Яка самотність й порожнеча грудня!
А час минав -- і літо вже сплива,
Вслід осінь йде з багатими дарами,
Мов та, що мужа втратила, вдова,
Так щедро завагітнена плодами.
Мені здавалось: пишні хай дари,
Але сирітської їм не уникнуть долі;
Нема ні літа, ні його жари
Без тебе; не щебечуть птахи в полі.
А там, де й чуть несмілий, тихий свист --
В передчутті зими вже в'яне лист.