Сиджу. Пишу. Поетику міркую.
На Музу не чекаю – сам пишу.
Та краєм вуха все-таки пильную -
якщо подзвонить, я її впущу.
Дзвінок у двері. Хутко відкриваю.
Циганка юна, як мара, стоїть:
- Водички дай, зі спраги помираю.
І по кутам очищами мигтить.
Я запросив галантно, тобто чемно:
- Яка вода? Я каву заварю.
До кухні – раз, а за вікном вже темно...
А я палаю, мало не горю.
Яке то диво, ті циганські очі,
немов тарелі ласої їди.
А час іде. Уже він проти ночі.
Мені б самому зимної води.
Я упадав біля тієї гості,
аж три цукерки виложив на стіл.
Трусило тіло і ламало кості.
Я ще ж… того, а не якійсь там віл.
Таке бува – даремно сподівався.
Кавусі чашку випила до дна.
Цукерки їла, мало не злякався,
як щелепа давала ходуна.
Подякувала чемно. Уже пізно,
а їй додому – ще… ого іти,
а світ такий, що людям в ньому тісно.
Зайде колись, як закортить води.
Я охолов. Нічого не поробиш.
- Адью мамзель, а може?.. Ні, то ні.
Навіщо чари тільки переводиш
і любощів розпалюєш вогні?
Пішла вона, а я - бігом до столу
(поки живі тілесні ще чуття)
писати щось про невмирущу вроду
і про свої високі почуття.
Дивлюсь у стіл, а там грошей немає,
лиш папірець із віршами лежить.
Як свідок дій, усе він добре знає,
але чомусь, пожмаканий, мовчить.
Я думав – Муза. То ж дівча циганське,
з якого боку тільки не крути.
Чом зразу не второпав? Муза – панське,
а це зайшло напитися води.