Мой первый стих написан был в окопе,
на взрывами потрёпанной земле,
когда затмило звёзды в гороскопе
моё больное детство на войне.
Лилась пожаров огненная лава.
В седых стояли кратерах сады.
И захлебнулась кровью переправа
под натисками вздыбленной воды.
И белый свет казался ночью чёрной.
Зарницы тьмы соперничали с днём.
Окопчик тесный стал подводной лодкой
средь моря чувств, растерзанных огнём.
Не сказки мир с зайчишкой или волком –
кровавый час, где плавилась земля.
И я писала, чуть ли не осколком,
большие буквы, как из букваря.
Мне бы играть в считалки или прятки,
летать во сне на крылышках страниц.
А я стихи в замасленной тетрадке
таила от осколочных убийц.
Ужасна боль недетских впечатлений.
Рубцы на сердце от её ножа.
В плену страданий вилась нить сомнений,
не станет ли немой моя душа.
Душа в словах – как море в перископе
и память та – как блики на челе.
Мой первый стих, написанный в окопе,
печатался на раненной земле.

Мій перший вірш написаний в окопі,
на тій сипкій од вибухів стіні,
коли згубило зорі в гороскопі
моє дитинство, вбите на війні.
Лилась пожежі вулканічна лава,
стояли в сивих кратерах сади.
І захлиналась наша переправа
шаленим шквалом полум'я й води.
Був білий світ не білий вже, а чорний.
Вогненна ніч присвічувала дню.
І той окопчик – як підводний човен
у морі диму, жаху і вогню.
Це вже було ні зайчиком, ні вовком –
кривавий світ, обвуглена зоря!
А я писала мало не осколком
великі букви, щойно з букваря.
Мені б ще гратись в піжмурки і в класи,
в казки літать на крилах палітур.
А я писала вірші про фугаси,
а я вже смерть побачила впритул.
О перший біль тих не дитячих вражень,
який він слід на серці залиша!
Як невимовне віршами не скажеш,
чи не німою зробиться душа?!
Душа в словах – як море в перископі,
І спомин той – як відсвіт на чолі…
Мій перший вірш написаний в окопі.
Він друкувався просто на землі.