Як битва Полтавська зі шведом була,
Семенівський полк там стояв край села.
А наші дівчата, мов ружі цвіли,
У війську ж були не монахи – орли!

І звідти гарненьке потомство пішло:
Біляві, руденькі – веселе село!
Семенівка – селище так і назвали.
З тих пір вже часу промайнуло немало.

І дуже цікава в нас склалась картина:
Жили ми, неначе велика родина.
Було там багато сімей росіян,
А поряд – весела чота молдаван...

Матуся моя білоруска була
І німець тихенько приживсь край села.
Єврейка Рахіля – красуня, модистка
Нас музики вчила – була піаністка,

А Яків Баглай був «від Бога» дантист
І байки читав, наче справжній артист.
Циганочка Магда жила біля річки.
Татарка Фатьма їй була за сестричку.

Люблю ту малу батьківщину свою,
Де я підростала в вишневім раю.
Там люди, хоч бідні, душею багаті,
Справляли весілля і зводили хати,


Гуртом проводжали в останню дорогу,
Завжди надавали якусь допомогу.
Не стерлися з пам’яті давні роки –
На цвинтар старий не забуті стежки.

На давніх могилках, забутих, незнаних,
Де нікому вже фарбувати хрести,
Вони насадили конвалій духмяних,
Які не дають бур’яном зарости.

І кожну весну в поминальнії дні
Цвітуть квіточки, наче сльзи рясні.
Коли поминаю матусю свою,
Над ними в скорботі я також стою.

Хоч доля розкидала нас по світах,
Та ми прилітаєм, як з Вирію птах,
Буває, на днину, чи хоч на часину –
Вклонитись землі цій, на світі єдиній!
2011

Вірш про смт Семенівку, Полтавської обл.