«...Ніч накрила очі
мені молодому.
Несіть мене, лелеченьки,
й мертвого додому...»

Спогади...Спогади...Спогади...Вони наповнюють мою душу своєю неповторністю і оптимізмом, снуються тонкою павутиною в моїй памяті з юних літ і, здається, що все відбувалося вчора, бо таке швидкоплинне життя.
Чомусь пригадалося спекотне літо 1977 року і моя поїздка до Польщі, як учасниці Народного хору, яким ке-рував заслужений діяч мистецтв України – Павло Оченаш. Стояли спекотні серпневі дні, коли дніпровські пляжі були переповнені відпочиваючими з ранку до пізнього вечора.Тільки прохолодна вода та плакучі верби на березі Дніпра рятували і дорослих, і дітвору від спеки.
А ми, учасники хору, готувалися до серйозної поїздки за кордон,бо нас запросили в Польщу, як Радянську делегацію. З області приїхали високопосадовці, щоб провести інструктаж. Довго повчали нас, що ми для поляків, мов старші брати, щоб там не осоромились та не бігали з авоськами, скупляючи все підряд. Дозволялося придбати по дві речі. А один молодий чоловік, який недавно одружився, серйозно, під загальний сміх, запитав: - Зеленого горошку можна взяти більше? В той час різні прянощі та приправи були дефіцитом.
І ось настав довгоочікуваний час нашої поїздки. У нас була зупинка в Бресті, ми уклонилися памятнику полеглим захисникам Брестської фортеці та поклали квіти до підніжжя памятника і знову рушили в далеку путь. Всю поїздку лунали дотепні анекдоти та пісні:
«...Ой, у полі озеречко,
Там плавало відеречко,

Там Василько сіно косить,
Тонкий голос переносить...»
Краків зустрів нас затишними зеленими вулицями, де квітували троянди, флокси, гладіолуси. Обабіч рівної, як скло, асфальтованої дороги росли могутні клени, густі каштани, кучеряві липи. Невеличкі фонтани в скверах освіжали райдужними бризками і від них віяло прохолодою. Перехожі, не кваплячись, ішли вулицею, а на переходах ввічливі водії звільняли їм дорогу.
Спочатку ми хвилювалися, як прийме наші пісні польська публіка, але всі хвилювання були марними, бо з першої і до останньої пісні на сцену віяло теплом і захопленням глядачів.
Ми, жінки, були одягнені у білосніжні вишиванки, майстерно вишиті голубими візерунками, голубий костюм-корсет і плахту з ніжною вишивкою та орнаментом, білі чоботи. На головах квітували тендітні віночки з білих та блакитних квітів, на грудях – ніжне намисто. Чоловіки – в голубих шароварах, білосніжних вишиванках та чоботях.
Успіх концерту був колосальний. Того вечора ми попрощалися з гостинним Краковом і попрямували в Колобжек, а далі в Кошалінське воєводство. Там нас поселили в гуртожиток медичного коледжу, який влітку пустував. Кожен день ми були в поїздках, бо давали по два концерти і в залах, і на літніх площадках,які вміщували до пяти тисяч глядачів і потопали в зелені міцних дубів, акацій, горобини та акуратно підстрижених зелених кущів. На майстерно оформлених клумбах різнобарв’ям квітували троянди. Дитячі майданчики дивували оригінальністю казкових героїв у бронзі. Вулиці та пішохідні доріжки були бездоганно чисті, хоча і багатолюдні.
Наш керівник, Павло Федорович, дозволив нам від-відати крамниці і суворо наказав не вступати в розмову з поляками і не забувати за інсруктаж.


І ось ми вдвох, з однією з хористок, Марією, ходили від крамниці до крамниці,нас дивували яскраві пакунки, розфасовки на маленькі порції та баночки і те, що продавці рахували, пишучи все на список, без рахівниць. Замовляти покупку потрібно було тільки українською мовою. Ми придбали жувальну гумку, приправи, прянощі та парфуми «Быть может», які на той час були в моді.
Квартал за кварталом, ми зайшли далеко і заблукали. Всі квартали нам здалися однаковими з костьолами та розп’яттями Ісуса Христа на зупинках. Уже час повертитися, а ми не знайдемо дороги і не знаємо адреси гуртожитку, де нас щойно поселили. Допоміг нашій біді старенький поляк-емігрант, якого ми зустріли на вулиці. Він зупинив таксі і щось по-польськи поговорив з водієм. Ним виявився молодий парубок років двадцяти. Ми з Марією зручно вмостились на сидінні, а коли таксі рушило, почали голосно розмовляти, що він нас кудись завезе та пограбує і покупки, і гроші(нам тоді міняли 300 карбованців). Цілу дорогу ділилися своїми підозрами. Хлопець слухав мовчки нашу розмову, доки довіз до гуртожитку. А коли таксі зупинилось – він раптом заговорив до нас чистою українською мовою: - Прошу панянки, я вас доставив на місце, а ви боялися, що пограбую. Мої дідусь та бабуся з Волині і тому я добре володію українською мовою. Інколи буваємо на Батьквівщині моїх предків. Вже придбали квитки на ваш концерт і будемо сидіти у другому ряду. А грошей за доставку не потрібно – це мій вам дарунок. Мені так соромно не було ніколи, моїй супутниці – теж. Ми вибачились та подякували тому доброму поляку-українцю за його без-корисну допомогу.
І ось ми вже на великій сцені міста Кошаліна. Літня зала переповнена глядачами. Вільних місць немає. Шевченків «Заповіт», який був нашим першим номером, прозвучав, як набат. Він нам слугував гімном, яким розпочинали всі концерти. Тільки проспівали перші дві строфи «...як

умру, то поховайте мене на могилі...» - всі глядачі встали і стояли допоки затихли останні слова. Витираючи хустин-ками очі, аплодували і викликали «на біс». А ми співали і співали так, що по спині повзли «мурашки». Концерт проходив з колосальним успіхом. Наші «Полтавські галушки» з солістом Миколою Соприкіним, підкорили вибагливу публіку. Його сильний оксамитовий баритон звучав, як ніколи:
«...Ой, галушечки-галушки,
Нема в світі краще юшки.
І на салі, і в сметані,
І пшеничні, і гречані –
Ось які Полтавські галушки.»
Аж ось лунає ніжний тенор Григорія Гунько:
«...Місяць на небі, зіроньки сяють,
Тихо по морю човен пливе.
В човні дівчина пісню співає,
А козак чує - серденько мре...»
Наступна пісня змінювала попередню і наші молоді злагоджені голоси переливалися і дзвеніли весняним потоком:
«...Їхав, їхав козак містом,
Під копитом камінь тріснув...
Соловейко в гаю свиснув...»
Великою популярністю користувався струнний оркестр під керівництвом молодого талановитого диригента Анатолія Панченка. А запальні народні танці «Гопак», «Василечки», «Кружало» під керівництвом Маргарити Муравйової завжди виконувалися «на біс». Свій концерт ми закінчували і нашою, і улюбленою піснею глядачів:
«...Гей, наливайте повнії чари,
Щоб через вінця лилося,
Щоб наша доля нас не цуралась,
Щоб краще в світі жилося.»



Під звучання цієї пісні в супроводі струнного оркестру – танцювальний колектив виконував повільний танок, а дві дівчини в українських костюмах виходять з хлібом-сіллю на білосніжному вишиваному рушнику і до землі вклоняються глядачам. Зал зривається шквалом овацій та аплодисментів. Їх очі світяться сльозами радості і задоволення. То наші емігранти зі своїми сім’ями висловлювали любов до, рідної з дитинства, української пісні і до України, яку вони памятають і не забудуть вічно. Після концерту до нас з Марією підійшов наш знайомий таксист із своєю сім’єю і вручив нам білі троянди.
Вже пора відїжджати, а ми не можемо вільно прой-ти до автобуса. Поляки тісним кільцем оточили нас, вдячно тиснули руки. Нарешті ми сіли в автобус, а польські діти зоповнили проходи автобуса і просили їх поцілувати. І ось вони усі в рожевій помаді та з подарованими нами блокнотиками, листівками та значками, щасливі залишають автобус і ще довго не розходяться, махаючи від’їжджаючому автобусу руками та хустинками. І такі незабутні зустрічі були в усіх містах, де ми побували.
Ніколи не забуду того дня, коли відвідали польсько-радянське кладовище. Засіріли розіп’яття на могилах польських вояків і зарожевіли зірочками на плитах полеглих радянських воїнів. Чайкою злітає в сонячну блакить незабутня пісня композитора Анатолія Пашкевича на слова Миколи Негоди:
«...Степом, степом поросли берізки,
Степом, степом сонце розлилось...
Степом, степом – встали обеліски,
А кругом – розлив колось.»
Лунає неповторний альт Надії Пушкарьової і молодим громом чотирьохголосного хору підхвачені ті вражаючі
слова, а сльози струмочками течуть по щоках і ми їх не соромимось і не витираємо. Слухають той спів-плач і наші,


і польські солдатські обеліски. Розносить його легенький вітерець за межі кладовища по польській землі.
В кінці нашої поїздки був візит у Варшаву. Ми були запрошені на високий прийом у дорогий столичний ресторан. Нас гостинно зустріло велике світле приміщення, стіни і вікна якого рожевіли квітами та зеленіли розкішними пальмами і папороттю. На підлозі – величезний зелений килим з довгою ворсою, що нагадувала траву в леваді. Зустріли нас молоді скрипалі знайомою з дитинства мелодією незабутньої «Катюші».
Довгі столи заставлені екзотичними стравами, дорогим вином. Поважні польські чоловіки були одягнені в строгі костюми, білосніжні сорочки з краватками. Дами –в дорогі сукні та модні черевики. Вечеря пройшла в невимушеній обстановці з перекладачами. Після вечері на даху багатоповерхового будинку, де внизу розмістився ресторан, були танці під духовий оркестр. Дах був обнесений візерунчатим парканом і всю Варшаву з нього видно, як на долоні. Неповторне і незабутнє явище. Столиця сіяла і переливалася, наче новорічна ялинка, яскравими вогнями. Ми милувалися тією небаченою красою і не відчуваючи втоми, танцювали до ранку.
Швидко промайнули два тижні нашої поїздки і ми щасливі, з піснями та подарунками, поверталися додому, а в серці кожного з нас бриніла «Пісня про Кременчук» Павла Оченаша. Її співали завжди, коли поверталися з далеких і близьких поїздок.
«...Мы помним, как глубокими
Июнь чернел воронками,
Настала вдруг военная пора.
И с юными и тонкими,
Прощались мы с девчонками,
У грозных волн могучего Днепра…»
– Доброго ранку, рідний Кременчук!
......................................................................................................

Минули роки...Чимало води спливло з того часу. Багато неповторних голосів ми не почуємо, бо вони вже звучать на небесах, а в наших душах звучатимуть вічно. Ось їхні імена:
Павло Оченаш,
Микола Соприкін,
Надія Пушкарьова,
Віктор Родочин,
Віктор Кожухарь,
Марія Кравченко.