Хлюпочуться лилики в ночі чорнилі,
гойдається бЕзсну судомисте гілля.
Розкліпані зорі усмоктують видихи трав.

О ці тайні овиди - люмінофори.
У післясвітіннi хвилюється море,
лавує душі Кападокія- хто це наслав?

Ізвомплені струни, напившися звуку,
замежно струмують, ато рвуться круком
над -утлого дня-грийзалевими мітками доль.

З акустики духу, карафи гітари -
висотую райдуг акорди -не шарі,
як злато- міраж ельдорад із невідання штольнь.

Зо себе виспівую фрески насердні
кулясту грозу розганяю по вені,
а стебла чуття не ізгірклися як полини.

Вишіптую сонце, що вечір поцупив
вимріюю чудо небес Гваделупи
в усі розвіконня душі, в розішторені сни.

Тебе виворковую -тиха й несміла,
бо довго крило безколірно шамріло.
мотиви пісень витягаю із твані суєт.

ізійшлий на мене стовимірний простір,
влітаю у тебе лелечо- не гостем-
і падаю д"горі, чи вниз- я не відаю - ет!

начуй мене гостро голкіпера оком...
Чи можеш зловити- отак, ненароком?
летка і кометна я - голос, що інфразвучить.

торкаюсь осердь і твоїх потаємних
планет обертонів: і білих, і темних...
я -Дива, іронія Долі -накликана мить.