Спільно з Катериною Есмановою

Ви – минуле.

Ви – минуле.
Намагаюсь прокладати дорогу на чорній землі, яка вже давно має бути засипана снігом. На ній залишаю білі сліди. Для вас. Навесні вони стануть озерцями, і ви питимете холодну воду, умиваючи власні душі.

Ви минули...
А я пішов далі, і тільки думав про те, що буквально щойно ви були мною, а я – вами. Вектор угору та вектор в боки. Не намагайтеся втримати, все-рівно це безнадійно. Йду далі.
Дві стрічки, які ви подарували на пам'ять – усе, що від вас залишилось... Та ще декілька фото, які не складно знищити. Хоча, можна й залишити. А раптом...
Скидаю одяг. Хочу пройтися голим, відчути себе новонародженим. На одязі – сліди ваших обіймів, запахи ваших тіл.
Іду голий. Мені не холодно, не ніяково і байдуже хто що думає. Тим паче тіло давно хотіло повітря, та все не було можливості. Тепер є!

Ви – з минулим.
А я сам із собою, зі своєю душею та тілом. Білим, голим та чистим. Чорна земля перетворилася на хмари, тож я пішов по них босими ногами. Я йшов прямо на сонце, мене не вбивало світло. Навпаки. Я йшов до себе.
Коли йдеш вперед, не треба обертатися назад. Я це прекрасно знав...
Та ще кажуть по-іншому: якщо йдеш в перед, але дуже хочеться обернутися – подивись, щоб переконатися що ти дійсно йдеш вперед.
Ви – минуле.
Ви – минуле!
Ви – минуле!

6.01.07
Олександр Козинець

Ви – минули?
Ви – минули. Залишивши мене в улюбленому образі покинутої усіма, беззахисної істоти. Це образливо і огидно. Ви минули, як тінь, як примара, як повінь. Неоднозначна тиша зводила мене з розуму. Мені легко. Ви – минули, але ця опція здається неможливою досі.
Це так захопливо і моторошно відчувати зміну навколишнього світу, немов ваша відсутність сколихує увесь можливий простір. Важко уявити, кожен сантиметр повітря змінюється, кожен процес. Щось набирає обертів, щось, навпаки, уповільнює рух. Сотні варіантів розвитку подій змінилися в момент, сотні кроків, слів, відчуттів не прокроковано, не сказано, не відчуто. За це і ненавиджу вас. Мені був затишний кожен відрізок того простору, а тепер – чужий. Дивовижно.
До того як минути, вам було характерно сміятися над моєю наївністю, добротою і хай як це не парадоксально, вигинами тіла. Скромність поступалася безумству і навпаки.
(Думаючи про це, я відчуваю, як болото тягне мене униз. Болото якогось ідіотського страждання…) Мені потрібно вирватися з нього. Я наче в комі, мене огорнув густий і тяжкий дим. Це – сон.
Я прокидаюся. І через декілька хвилин згадую предмет нашої учорашньої телефонної розмови. Певно, останньої. Боляче припікає ліворуч. Це було схоже на сон, але ні. Важко дихати, дим осів у моїх легенях. Трохи хочеться плакати і курити.
Ви – минули?
Від цієї маячні починає боліти голова. Відбувається якесь перезавантаження. Виходжу на вулицю. Чесно кажучи, все дуже дивно. Перехожі пересуваються вулицею повільно, і залишають після себе сліди у просторі, наче сірою водянистою фарбою. І самі вони сірі, і не мають облич. Примари, довкола самі лише примари. Я зі збоченим задоволенням розчиняюся у них.
Я прокидаюся. Це також був сон. Розрізнення між реальністю і сновидінням втратилося. Неможливість приймати рішення загнала мене у цей портал.
«… обожнюю ваш запах і руки. Вашу спину. Ви – витончений музичний інструмент. Ви так прекрасні… Будьте моєю.»– шепоче мені чудовисько із болота і затягує у нього вже з головою. Тисне на слабину, говорить словами, того що минув.
У болоті нічим дихати, окрім ваших п’янких парфумів. А ще тут дуже душно, бо температура повітря тотожна температурі вашого тіла – тридцять шість і шість. Мене захоплює Повне Безсилля, у болоті воно майже матеріальне.
Повернутися до попереднього стану здається неможливим. У скронях стукає тиск, відлунює ваше ім’я.
Все, що я намагаюся побороти – відповідає протидією. Ви – минули. Я розумію це ясно. І тому настав час вибиратися звідси. Існує інший вихід.
Я не прокидаюся і не сплю. Болото починає знищуватися і звужуватися, коли я втрачаю всі почуття. Я – порожнеча. Я – не маю тіла і не маю жодного відчуття. Ні зору, ні слуху, я не існую жодним атомом, я відсутня у матеріальному світі. Я зникаю разом із подразником. Мені легко.
Поборовши страх, опиняюся на роздоріжжі. Рушаю вперед, адже знаю, якою саме є правильна дорога. Я рухаюся, і жодна стихія не може порушити мій зручний, аморфний стан. Знову повз мене пролітають примари. Я знаю їх. Гей? Чому вони не вітаються?... Минуле, минуле, минуле. Набираючи швидкість попереду я бачу світло. Це воно. Це теперішній час. Це мій правильний простір. Болото затягло мене далеко у минуле. Там дуже погано і нічим дихати.
Я вже на порозі, поступово набуваю свого попереднього вигляду. Мій рух закінчено. Роздоріжжя далеко позаду. Зсередини я така ж оголена і чиста, як ззовні. Мені залишається лише декілька кроків. Примари продовжують пролітати поряд, та вже не зачіпають. Вони виходять із теперішнього. Я бачу примар своїх близьких, друзів, нарешті себе. Адже у там, у теперішньому відбувається мій звичний рух, і коли кожна доба стікає, наші примари вирушають у минуле.
Ви – минули. Я чітко бачу вашу граціозну примару, чіткіше за інших. Вона виринає, коли всі зникають. Хвилююче. Моя примара житиме з вашою у минулому, бо так має бути… Але я не бачу її, не бачу другої сірої фігури. Ви не пролітаєте разом із іншими, залишаєтесь зі мною.
Все відбувається швидше ніж за мить. Я дозволяю собі лише одну слабину. Моє чисте серце знову стискається від знайомого болю. З усіх боків починають злітатися мої примари, їх тисячі, усюди я бачу себе. Усі вони пливуть у мене і розчиняються в мені. Я втрачаю відчуття простору. Ви берете мою руку, і певно, мою душу. Перед очима пролітає кожна наша хвилина, немов вона була тільки мить тому. Ваша напівпрозора фігура притискається до мене. Я чую знайомий голос і розчиняюся у відчутті гіркої насолоди власною поразкою. Я, ми - перестаємо існувати. Ми знову починаємо рух назад. Але примар це не хвилює. Єдине, що має значення, це:
«… обожнюю ваш запах і руки. Вашу спину. Ви – витончений музичний інструмент. Ви так прекрасні…Будьте моєю.»

18.06.2013
Катерина Есманова

Ідея текст у дуетному виконанні виникла як бажання показати інших бік певного явища. Такий собі зріз почуттів через призму шести років.

Дякую Каті за пережиті моменти, емоції та настрої.