Дві риси сучасної української громади, привнесені західною цивілізацією: реклама, надоїдлива, нагла і безальтернативна – рушій світової господарки, і магазини секод-хенд – поношена одежинка із плечей заможного за нашими мірками європейця.
Щоб ми робили без цих воістину рятівних магазинчиків, що числом немалим окупували
великі і малі міста нашої країни. Принцип «Дешево і сердито» саме тут має своє наглядне утілення. Як усі нормальні люди, я ніколи не цурався можливості по доступній ціні придбати щось пристойне із одягу. Одного разу, тільки-но відчинилася крамничка із вживаним вбранням, зайшов туди скоріше за звичкою, ніж із якоюсь певною метою. В очі впав, а на плечі зручно сів майже новий піджачок. Довго не вагаючись, оформив покупку. Удома вирішив замочити того піджака у літній воді, щоб вивести запах дезінфекції, а заодно і його бувшого господаря. Нехай звикає до мого. Раптом щось дзенькнуло і на підлозі я побачив монетку.
- Мабуть, випала із кишені - піднімаючи її, подумав я.
Це був металевий євро! Оце так пощастило – півціни піджака як не було. Відразу поліпшився і без того непоганий настрій. Євро «на щастя» поклав на шафову поличку, подумки подякувавши неуважного благодійника із Європи. Наступного дня погода була якраз для піджака – не тепло і не холодно. Отож свій похід на ринок за різними дрібничками я вирішив здійснити, убравшись у куплену одежину. Я давно уже відмовився від гаманів, які у моїх руках не мали достатньо шляхетного вигляду по причині своїй неприродній худорлявості. Усі наявні гроші у паперовому і монетному вигляді я просто клав до кишені і там вони терпляче очікували на своє практичне застосування. Перед тим, як заповнити кишеню придбаного піджака грошима та іншим подорожнім крамом , я застромив туди руку і несподівано для самого себе намацав якесь, як кажуть, «інородне тіло», якого учора ще не було, бо після приємного сюрпризу у вигляді євро я поверхнево перевірив вміст кишень і нічого не виявив. Витягнув «тіло» із кишені і ви не повірите – це був металевий євро. Відразу навіть не зрозумів, звідки той узявся. Я ж учора його заховав до шафи. Заглянув туди – монета лежала на місці.
- Оце так дивина – здивувався, а ще більше порадів я новій знахідці.
- Євро до євро, буде два євро – із задоволенням констатував просту арифметичну премудрість першокласників.
Шкала настрою знову сягнула учорашнього рівня і я, задоволений, наче виграв джек-пот у національну лотерею, пішов на ринок. Там швиденько зробив усі необхідні покупки і лише в останню мить згадав ще про одну, украй необхідну, але за суєтою справ загублену поміж інших невідкладних придбань. Перерахував залишок грошей і з жалем мусив констатувати, що для здійснення купівельної операції не вистачає дріб’язку. З надією, яка, як відомо, ніколи не залишає навіть у безнадійних ситуаціях, я знову поліз до кишені, понишпорив по усім її закуткам і у самому потаємному місці, де сходяться, ущільнюючи тканину, шви, намацав ще одну монетку. Дістав і очам не повірив – так, це знову був металевий номінал одного євро. Казка та й годі. Але хіба таке буває без чарівної протекції вищих сил?! Згадалися брати Стругацькі, вірніше їх роман «Понеділок починається у суботу», де герою пощастило стати власником чарівної монетки, правда, вартістю у п’ять копійок. Що за чудасія: купив газетку за дві копійки, отримав здачу, а чарівний п’ятак за деякий час знов у кишені. Так за день не одного карбованця можна було назбирати, тим паче, що речей, корисних і необхідних за кілька копійок, тоді вистачало. Майже повіривши у казкову версію походження мого євро, я розміняв його на гривні, купив що треба і бігом додому. Почекавши для годиться трохи часу, вигріб з кишені усе, що там знаходилося. Уважно передивився, перемацав кілька разів шви, перевірив на наявність можливих дір і дірочок, але, на превеликий жаль, євро більше не знайшов. Дива не сталося, а так хотілося розбагатіти на дурняка за рахунок отого чарівного євро, що після кожної дрібної покупки обов’язково би повертався до мене, до свого господаря. Трохи стало сумно, як у дитинстві, коли очікування на якусь приємну подію не справджувалися. А втім, надію на появу євро я остаточно не полишив, бо дорослі відрізняються від дітей лиш тим, що вірять у дорослі казки.
- Зараз нема, може, потім з’явиться – тішив я себе сподіванням.
Пройшло декілька днів і я знову опинився біля тієї самої крамниці, де купив собі піджака. Було ще рано і до відкриття залишалося пару хвилин. Біля входу стояли два чоловіка і про щось балакали. Оскільки я зупинився неподалік, то мимоволі став свідком їхньої розмови.
- Знаєш, моя дружина така мудра, що аж дурна.
- Чого так?
- Повернувся я із заробітків, усі гроші віддав їй, а три євро по монетці залишив у шафі, так, на пам'ять, бо не знав, чи поїду ще колись на ті трудові «курорти» – здоров’я уже не те. А тут якраз перше квітня підходить. Ну моя жінка, велика веселуха, як вона про себе думає, вирішила зі мною трішки пожартувати. Узяла вона ті євро та й пішла ось у цей магазин
(чоловік кивнув головою у бік зачинених дверей), знайшла піджак на мій розмір, сунула до його кишені монетки і попросила продавця відкласти, бо забула начебто гроші. Далі, за своїм планом, мала заманити мене сюди, начепити того піджака, щоб я чисто випадково знайшов у його кишенях гроші. Сюрприз!!! Але, як то часто буває, життя коректує наміри. Зустріла по дорозі подругу дитинства, з якою не бачилася років із десять. Розговорилися, зайшли у кафе трохи посидіти, щось випили і все – пам’ять як відрізало. Схаменулася аж пізно увечері. На другий день раненько побігла до магазину та на кілька хвилин спізнилася. Якийсь …(тут чоловік вжив лайливе слова, почувши яке, я трохи відійшов убік, наче ближче мене могли упізнати І образити у більш дієвий спосіб) купив того піджака, а разом із ним мої три євро.
Я давно уже усе зрозумів і хвиля якогось незбагненного почуття охопила мене – суміш розчарування, жалю і потаємної зловтішної досади.
- Так тобі і треба, …! - тим самим словом у подумах я обізвав того випадкового, як на мій випадок, і зовсім невипадкового, як на спростування усіляких незрозумілих дивовиж у людському житті, чоловіка. Не чекаючи відкриття крамниці, я пішов додому. Чари закінчилися, розвіявши майже ідеальний обман, який могла б учинити доля із моєю довірливою душею. Жаль, бо так інколи хочеться казки…