Цей вірш – відповідь одній емігрантці,яка запитувала через газету, що їй робити із своєю сім’єю, дітьми, чоловіком, яких залишила вдома, і яких нібито любить, але в чужині закохалася в португальця.

Крізь заметіль вночі у лютий холод
Вовків на скреслу кригу біс завів
Три дні тому. І ось вже точить голод
Нутро звірів. І вже вожак не вив,

І не скликав усіх на вовчу раду,
Лиш у очах світився вовчий гнів
На себе, що сюди усіх завів,
Й що вдалині пливла земля позаду.

А осторонь замореного стада
Два близнюки, мов щастя два крила
Не ймуть, що сталось, і такі вже раді, -
Вовчиця їх недавно привела.

Якби ж то знала, що її чекає,
Що лихо тяжкеє її шукає
І вже знайшло, і суне, як на зло
На материнське щастя, й не питає,

Чи материнством та насолодилась,
Їй у страшному сні б і не приснилось,
Що має статись. І вона не спить,
Бо чує серце – має бій сповнить.

Двобій із долею. Із зграї двоє
(Не найнещасніші із зграї тої)
Направили до вовченят хребти,
Та рев страшний не дав їм далі йти.

То завивала із страшного болю,
Не так із болю, як на свою долю,
Від рани на стегні своїм іклом,
Розірваної у двобої з злом,

Приречена загинути вовчиця.
І кров на сніг почала вже точиться,
Наситити щоб жадних хижаків –
Тих найстрашніших двох вовків.

Із льоду кров лизали морди хижі.
Так жертва була зроблена, щоб вижить
Дитинству. Мати ж умирала…
Тим часом крига берега торкала…

2003