В кількох кілометрах від села Степового є велика братська могила. Не щодня біля неї бувають люди, бо йти туди довго, знаходиться могила далеко в полі – там, де колись, на початку 40-х років ХХ століття, були вириті силосна яма і скотомогильник...
Досі вважається невідомою військова частина, до якої належали загиблі радянські воїни. Невідома навіть їхня кількість: за різними даними, у селі Степовому Дніпропетровського району загинули від 400 до 800 чоловік. Ще живий очевидець і учасник тих подій - Євген Йосипович Шемет. 1941 року він був тринадцятирічним хлопчиком. Пригадує, як разом із односельцями зносив тіла загиблих радянських воїнів до тодішньої силосної ями (тепер це могила довжиною метрів з вісім) та до скотомогильника. Скотомогильник, ставши могилою для людей, і досі зберіг свою округлу форму: такими були ями для закопування останків худоби...
Євген Шемет розповідає, як цілих п’ять днів жінки і діти зносили розтерзані трупи, щоб поховати їх. Перелічити їхню кількість не міг ніхто: вся місцина була вкрита мертвими. Збирали бійців і в кукурудзяному полі, і в ближніх лісосмугах. Радянські війська на цьому шматку рідної землі були приречені: коли стоїмо біля нинішньої братської могили, то бачимо, наскільки незахищеними вони були, адже знаходилися ніби в низині, у відкритому полі, а зверху давив нищівний гарматний вогонь ворога... В ті моторошні дні, коли доводилось під дулами автоматів хоронити своїх захисників, підліток Євген Шемет врятував двох уцілілих воїнів. Одного помітив, як проходив повз його схованку: зі скирди почув слабкий голос, що просив води.... Вдома Євген запряг у букер кобилу, поклав двері з курятника, і пішов забирати пораненого. Ним виявився комдив Яків Дашевський. Він був поранений у ногу. Привіз його хлопець додому, а вдома мати ще одного солдата приховала... Це була страшна небезпека – не тільки для хлопця та його сім’ї, а й для всього села. В селі вже панували окупанти. Небезпека подвоювалася ще й тим, що обидва врятовані були євреями. Шість днів Євген виводив бійців з оточення, прокрадався до радянських військових частин. Хлопець разом з бійцем Рибальським упряглися у возик, і тягли пораненого командира... Євген Шемет довів їх аж до села Спаського, там передав командирові Віктору Кузнєцову, і повернувся у Степове. Хлопець запам’ятав імена та прізвища своїх підопічних: Яків Дашевський та Семен Рибальський. Пізніше, вже по війні, ці люди знайдуть свого рятівника, підтримуватимуть з ним стосунки, приїздитимуть у гості, а він буватиме в них. Але це буде потім...
Світ тримається на небайдужих людях. Василь Іванович Скиба, ліквідатор аварії на ЧАЕС, мешканець Підгороднього – один із них. Дізнавшись про братську могилу в степовому селі (з такою ж промовистою назвою – Степове), поставив собі за мету – пролити світло на трагічні події вересня 1941 року. Довго шукав у архівах, які нині відкриті завдяки інтернету. Йому вдалося знайти нагородні листи на обох врятованих степнянським підлітком воїнів. Один з цих документів виданий 15.11.1943р. на ім’я Дашевського Якова Сергійовича, 1902 р.н., члена ВКП(б). На той момент він був уже генерал-майором, представленим до нагороди – Ордена Богдана Хмельницького І ступеню. Ним офіцер високого рангу був нагороджений за «високе військове вміння у керівництві та управлінні військами», яке проявив у боях за Мелітополь, Перекоп та Сиваш. Учасник бойових подій у Великій Вітчизняній війні – з липня 1941 року. Кадровий військовий з 1921 року. Поранений (не вказано, де і як). До цього був нагороджений Орденом Червоного прапора, Орденом Червоної Зірки та Орденом Кутузова ІІ ступеню. У графі «посада, частина» написано: «Начальник штабу 51-ї армії». Ось яку людину врятував 13-річний Євген Шемет! Загалом, генерал-лейтенант Дашевський (1902 – 1972) мав 8 бойових орденів. Його справжнє ім’я-по-батькові – Юдель Давидович. По війні він служив на посаді начальника штабу Московського округу. Був замісником начальника кафедри однієї з військових академій у Москві. Похований на Новодівичому кладовищі.
Інший нагородний лист (від 2.10.1944р.) засвідчив представлення Рибальського Семена Леонтійовича, 1915 р.н., безпартійного червоноармійця, до військової нагороди – Ордена Слави ІІІ ступеню. Він був командиром відділення роти зв’язку 462-го стрілкового полку 168 стрілкової дивізії. Цікаво, що участь С. Рибальського у війні фіксується від 7.07.1942 року. І далі – про його поранення і контузії: «Контужений легко 29.09.1944р. Поранений легко 14.09.1942р. Призваний Сталінгородським РВК Дніпропетровської області». Раніше був нагороджений медаллю «За відвагу» (1942) та медаллю «За оборону Ленінграда» (1944). Орден Слави йому вручили за безперебійний зв’язок, забезпечений командуванню полку. Чому початком участі Рибальського в бойових діях значиться 7.07.1942 р., а зовсім не літо 1941-го? Це помилка, одруківка чи свідоме замовчування?.. Жоден із нагородних листів не дає й натяку на поранення обох військових на території Дніпропетровщини в 1941 році. Чому?.. І ще одна деталь: у обох воїнів указана національність: «росіянин», хоча достеменно відомо, що вони євреї.
В.І.Скиба не полишав своїх пошуків. Хотів дізнатися – якщо не імена загиблих кількох сотень радянських бійців, то бодай назву їхньої частини, дивізії. Віднайшов в інтернеті статтю Людмили Глок «Оборона Днепродзержинска: дивизия, пропавшая без вести». Ця стаття привернула увагу пошуковця тим, що в ній згадувалося ім’я полковника С.Я. Дашевського, начальника штабу 273-ї стрілкової дивізії. 17 серпня 1941 року він прийняв на себе командування цією дивізією. Отже, стає відомою дивізія, підрозділи якої загинули, захищаючи село Степове. Розповім про це військове формування, використовуючи вищеназвану інтернет-статтю.
Кореспондент «Днепра вечернего» Людмила Глок посилається на книгу Костянтина Грушового «Тоді, в сорок першому». Там автор мемуарів Грушовий згадує зустріч з полковником Н.К Калініним, командиром 273-ї стрілкової дивізії, яка формувалася у Дніпродзержинську, в короткий термін – для новоствореної Резервної армії. Старший політрук останнього стрілкового полку, який відправлявся на фронт, комісар Молчанов змушений був доповісти, що «у польової артилерії мало снарядів і зовсім відсутні протитанкові засоби». Ось у такому стані 273-я дивізія висунулась у район Александрії, де, втрачаючи сили, вела бої 223-а стрілкова дивізія. В оперативних зведеннях за 11 серпня 1941 р. повідомлялося, що «273-я стрілкова дивізія згрупувалася в районі Попельного, Рублівки, Володимирівки, маючи один батальйон зранку 10.08. на рубежі Ново-Стародуб, який по закінченню дня танками і мотопіхотою був відкинутий на Зелене». 14 серпня 1941 р. 273-я ще фігурує у донесеннях штабу фронту: «Зранку дивізія вела бій з противником силою до одного полку мотопіхоти при підтримці 30 танків. В районі Попельного захоплено 10 мотоциклістів, підбито 10 танків і 3 танкетки противника. З 13-00 дивізія під тиском танкових частин противника розпочала відхід на рубіж Лихівка, Андріївка». До цього часу, пише дослідниця Людмила Глок, «зв'язок з 223-ю дивізією був утрачений. 273-я залишилась без сусіда по флангу, але вперто билася на своєму рубежі без протитанкових засобів і при некомплекті боєприпасів з частинами танкової групи фон Клейста, яка вже прасувала окопи піхоти під Києвом та Кіровоградом». 14 серпня загинув комдив Калінін. Цитую далі статтю Л.Глок: «Німці рвуться до Дніпра, прагнучи на лівобережжя. На шляху стоїть ця дивізія. Вона відступає, ледве стримуючи натиск, несе великі втрати. За 20 днів боїв, до 1 вересня, втрачає 5000 чоловік. Найбільші втрати з усіх частин Південного фронту. Тільки 17 серпня зв'язок зі штабом було відновлено. 273-я стрілкова дивізія, командування якою взяв на себе її начальник штабу полковник Я.С.Дашевський, з боями відійшла до Верхньодніпровська. Був отриманий наказ переправитися на лівий берег і тримати оборону на фронті Переволочна, Шульгівка». Людмила Глок слушно називає 273-ю дивізію Дніпродзержинською (за фактом створення), а для багатьох її бійців рідними були Петриківка, Єлизаветівка, Миколаївка, Попова Балівка. Саме в цих місцях їм і довелося воювати. Автор статті розповідає, що, коли 273-ю дивізію проводжали на фронт, металурги «Дзержинки» вручили одному з полків знамено. Коли проривались із оточення в селі Попова Балівка, бійці закопали його на подвір’ї колгоспника Василя Буряка. Через чверть століття він передав знамено музею історії Дніпродзержинська.
27 вересня 1941 року зв'язок штабу армії з дивізією були утрачений. Пошукові літаки не змогли визначити місце її знаходження. Стало зрозуміло, що дивізія потрапила у тісне кільце ворога, який на той час уже захопив Новомосковськ. З оточення вийшли тільки окремі бійці та невеликі групи вояків. Серед тих, хто з оточення пробрався до своїх, були й комдив Дашевський та солдат Рибальський. Якби не тринадцятирічний рятівник зі Степового, пораненим, знесиленим бійцям навряд чи так би пощастило...
Пошуковець Василь Скиба віднайшов в інтернеті текст Постанови Військової Ради Південного Фронту (під грифом «совершенно секретно») від 3 жовтня 1941 року (№00128). У ній дослівно (російською, звісно, мовою) написано таке (переклад мій): «З 27 вересня 1941р. противник згрупував сили в кількості півтора танкових і однієї мотострілкової дивізії і розпочав наступ на правий фланг 12-ї армії у напрямку Новомосковськ, тим самим 15-у, 261-у і 273-ю сд [стрілкові дивізії], що обороняли район Ломівка, Новомосковськ, опинилися під загрозою оточення.
Військова Рада 12-ї армії, не оцінивши всієї обстановки, віддала наказ про відхід на новий оборонний рубіж, при цьому припустилася найгрубішої помилки, орієнтувала їх на головне угрупування противника.
Начальник штабу армії комбриг Баранов злочинно поставився до відходу дивізії на новий оборонний рубіж, отримав наказ Командуючого фронтом о 21-00 27.ІХ про відведення 273 сд за річку Самара, тільки 0 7-00 ранку 28 вересня зміг відправити наказ у з’єднання. До відправки наказу поставились безвідповідально, в результаті офіцер зв’язку з наказом потрапив у руки противника, 261 сд наказ отримала з запізненням на 15 годин.
Зв'язок штабу армії з дивізіями ще до взяття Новомосковська противником було втрачено, дивізійні рації не використовувались тільки тому, що начальник зв’язку армії полковник Треханов злочинно поставився до виконання службових обов’язків, не забезпечив дивізію позивними.
Недооцінка обстановки і пасивність, проявлені Військовою Радою Армії, призвели до втрати управління, а дивізії, що залишились наодинці самі з собою, не чинили значного спротиву, і в паніці втекли. В результаті залишили ворогу артилерію, кулемети і обози. Особливо злочинно поставився командир 203 артполку – майор Фрейман, який кинув полк, матчастину і втік».
Командуючий 12-ю армією Галанін був звільнений від посади, комбриг Баранов, начальник штабу, і полковник Жиров, начальник інженерної служби, були віддані під суд військового трибуналу.
Трагічна біографія 273 стрілкової дивізії, сформованої в Дніпродзержинську, налічує всього 50 днів. 14 листопада 1941 року був виданий наказ про її розформування. Дуже шкода, що солдати й офіцери, які тільки-но вступили в бої за оборону рідного краю, мусили загинути – через погане оснащення, через чиїсь тактичні помилки... Такі ось безіменні, непомітні герої лежать на братському цвинтарі за селом Степовим, що на Дніпропетровщині, у колишніх силосній ямі та скотомогильнику...
Нині важливим напрямком роботи пошуковців і влади є реконструкція пам’ятника на місці захоронення. У Дніпропетровському районі відбулася нарада, яку провів народний депутат Верховної Ради Віктор Бутківський. Говорили про долю пам’ятника, який був поставлений 1955 року. В нараді взяли участь Любов Біла, голова районної ради, Євгенія Корінна, голова Степнянської сільської ради, Алла Сафронова, начальник відділу культури РДА, депутати райради, активісти ветеранських організацій Дніпропетровського та Петриківського районів (цей район знаходиться у безпосередній близькості до села Степове). На нараду була запрошена й журналістка газети «Днепр печерний» Людмила Глок, дослідниця подій 1941 року. Була створена робоча група під головуванням В.Бутківського, що взяла на себе відповідальність за організацію і проведення заходів по відновленню історичної правди, гідного вшанування невідомих героїв. Були чітко визначені завдання роботи групи: відновити історичну правду і документально підтвердити всі встановлені факти – щодо 273-ї стрілкової дивізії, яка обороняла Степове в 1941 році; відновити пам’ятник та під’їзд до нього; вшанувати старого чоловіка, який 13-літнім хлопчиком врятував життя двох воїнів, один з яких був командиром дивізії, і потім дослужився до звання генерал-лейтенанта. Керівник пошукової групи з вивчення історії 273-ї стрілкової дивізії Василь Скиба наголосив на героїзмі та скромності Євгена Шемета. Адже, рятуючи радянських воїнів, тодішній підліток наражав на страшну небезпеку свою родину, а то й усе село... Після війни Євген Йосипович працював у сільському господарстві, був нагороджений медаллю «За доблесну працю» й медаллю ВДНГ в Москві - за досягнення в галузі тваринництва. А от про його мужній вчинок у вересні 1941р. навіть серед односельчан - мало хто й знав... Мені пощастило цьогоріч побувати в Степовому - у День Перемоги, відвідала разом з громадою місце масового поховання. А за святковим столом сиділа поруч з паном Євгеном. Коли Василь Скиба взяв слово і розповів про його подвиг, першою реакцією 85-літнього чоловіка було: «Звідки ви про це знаєте?..». Це свідчило про щире здивування, звучало навіть дещо підозріло, бо Євген Йосипович ніколи не виставляв свою біографію напоказ, хоч і підтримував зв’язки з урятованим Семеном Рибальським: той після війни сам розшукав свого рятівника (Семен Леонтійович, аж до самої смерті у 2001 році, мешкав у Новомосковську)...
Депутат Верховної Ради В.В.Бутківський обіцяв посприяти у передачі клопотання на ім’я Президента України Віктора Януковича – щодо нагородження несправедливо замовчуваного юного героя другої світової війни Євгена Шемета. Також будуть організовані всі необхідні роботи – для проведення до його хати газу.
За інформацією Дніпропетровського обласного центру з охорони історико-культурних цінностей, братська могила в 6-ти км від села Степового - єдине масове поховання 1941 року на території Дніпропетровського району, яке збереглося від початку війни.