Нестерпна неможливість поворухнутися, занімілі руки й ноги – ось що вихопило його з пітьми й примусило розплющити очі, аби шукати виходу з безвиході.
- О! Боєць отямився. Ну значить, будеш жити. – обличчя чоловіка в білому одязі розпливалося, проте яскравою плямою в очі кинувся чорний мобільник.
- Дай подзвонити! Мені треба! Де вона? Я повинен її чути! – хотів потягнутися рукою за телефоном, та не зміг – був прив’язаний до ліжка. Яка ганьба!
- Іч який – подзвонити йому треба. Відпочивай… - зневажливо-поблажливо сказав чоловік. - Введіть йому ще заспокійливого.

… Коли вона його кохала, то щодня писала листи. Листів було рівно 45. Тепер йому здавалося, що стільки й було у нього справжнього життя – сорок п’ять діб.
Ті листи дарували йому віру в себе, зігрівали душу в безрадісні хвилини самотності. Знов і знов перечитуючи їх, відтворював у пам’яті риси дивної та прекрасної жінки, яка трапилася в його житті.
Її очі були не просто гарними. В їх соковитому світлі можна було втопитися, в них було все – і любов, і доброта, і вірність, і відданість. Саме про це він читав в тих листах. Скільки разів він подумки кутався обличчям в м’яку пірину її волосся… Скільки разів обіймав її струнке тіло, пив солодку п’янкість її вуст… Подумки.
Щодня домальовувались нові деталі. Нові, прекрасні, нюанси образу: простота, розум, ерудиція, турботливість та розуміння, сексуальність, жіночність, гармонія… Все було тепер в тій жінці. Він склав її у своїй свідомості, немов мозаїку, з листів, слів, скалків згадок та своїх власних фантазій і уявлень. Склав, створив, відтворив та… покохав…

- Я кохаю тебе… - як банально й вульгарно звучали з вуст чужої, іншої, не тої ці слова.
- Я не люблю тебе, зрозумій. Ти – не моя жінка.
Жінки зліталися до нього, як метелики на вогонь. Щось у ньому було, таке… Ніби злам чи якась приреченість. Проте небезпечним було так думати. Він сам, не замислюючись ані на мить, міг залишити згарище замість душі й забути.
Губи «не тої» кривилися в гіркій посмішці:
- А вона взагалі в природі існує – «твоя жінка»?
- Так… - чергове хряпання дверима.
«Нічого, переживе.»
І «не та» переживала, йшла зализувати рани. Будувати щастя на згарищі своєї душі. Декому це вдавалося.

Одного разу він наважився. Вирішив воскресити минуле, вдихнути життя в цей дорогоцінний образ: наважився зателефонувати їй.
- Привіт. - лід у голосі обпік його – Який сюрприз!
- Привіт. Я згадував про тебе.
- Оце новина! – лід змінився глузуванням. Чи йому здалося? Найвірогідніше.
- Давай зустрінемось. Я скучив. – інколи за «я скучив», «як справи», «як ти» - ховається значно більше. Більше… Але хто вміє читати думки? Як вкласти все, що на душі, в коротеньку телефонну розмову?
Вона ледь стримувала регіт:
- З чого б це? Сто років не згадував і раптом… Чому ти думаєш, що я маю час на тебе? Я маю троє дітей, чоловіка, роботу…
- Можливо, ти все ж знайдеш час на зустріч зі мною. – перебуваючи у надзвичайному подивуванні, він і гадки не мав про те, що вона могла б усі ці роки думати про когось іншого, окрім нього. Могла створити сім’ю, народити дітей, могла забути про його існування і не впізнати навіть голосу. Могла змінити телефон і місце реєстрації, погладшати, постаріти, вмерти… Але він не думав про це. І саме тому, не припускаючи навіть такої думки, надзвичайно здивувався.
Однак, вона жила на тому самому місці. Він знайшов її за старим номером, вона впізнала його і навіть, зрештою, погодилася на зустріч. А її сім’я. Та це ж такий дріб’язок. Для справжнього кохання, яке живе у їхніх серцях, не існує умовностей. Не існує перепон. Але, все ж, він почав сумніватися… Хто зна, хто зна… Може біля її очей зрадницьки пролягли зморшки. На талії десять зайвих кіло, а на стегнах жахливий целюліт?
Він гнав ці думки від себе й всіма силами утримував на п’єдесталі образ «прекрасної дами».
Побачивши її, відчув полегшення: вона була так само гарна і струнка. Життя не давалося їй взнаки. І навіть хвилі темного пухнастого волосся – все було саме таким, яким воно існувало в його уяві. Очі сяяли свіжістю та завзяттям. Все, як колись.
«Яка вона молодець, що зберегла себе для мене!» - він ані на мить не сумнівався в її почуттях, в її коханні, про яке щодня читав у її листах.
Вони сіли у затишній кав’ярні, пили каву, говорили про себе, про минуле, про життя… Так, ніби тільки учора бачились. Ніби й не було усіх цих років, у нього – безкінечних, непотрібних жінок, а в неї – осточортілого, нецікавого чоловіка…
Вона відверто фліртувала. Вогник у її очах збуджував все сильніше. Струнка ніжка у витонченій туфельці під столом, немовби мимохіть торкалася його ноги, гладила, піддражнювала і поверталася на місце з такою невинністю, наче це було випадково…
Слова не мали значення. Пульсувала і росла єдина думка…
- А я нещодавно закінчив будівництво нового будинку в передмісті. Там ще продовжуються оздоблювальні роботи, але вже видно, що буде. Так затишно… Чекаю з нетерпінням, коли зможу оселитися там.
- Наскільки це далеко? Чи зручно тобі буде їздити на службу, коли ти будеш жити там?
- Зовсім недалеко. Звідси потрапимо за двадцять хвилин.
- Цікаво… Так, правда, цікаво було б поглянути.
- Їдьмо. Я покажу тобі.
Вона з легкістю прийняла його гру і встала з місця. Лише не дозволила заплатити за свою каву.
За якихось 5 хвилин вони вже виїжджали на трасу за межі міста.
Її коротенька спідниця приваблювала його погляд, відволікаючи від дороги. І він інстинктивно, навіть не думаючи про реакцію, погладив її коліно. Вона не прибрала його руку… Світ перестав існувати. Вони повністю віддалися своїм експресіям. Навіть сигнали клаксонів машин, що проїжджали повз, їх не турбували…
Вона вибухнула в ньому яскравим фейерверком. Вона була прекрасна в ту мить. Вона була прекрасна. Він дивився в її очі і насолоджувався миттю:
- Як давно я мріяв про це. Ти – моя жінка…
- Мрії здійснюються… - і раптом додала, підфарбовуючи губи: Ти забув – я не твоя жінка. Ти казав, що десь-інде вона існує… Не я.
- Я помилявся. Ти – моя жінка.
- Пробач, я забула дещо, ми повинні повернутися.
- Але ти так і не побачила мій будинок… - розгубився він.
- Я побачила вдосталь, любий. Повертаймося.
Вони повернулися. Він знав, що нема куди поспішати, навіть і тоді, коли вона кинула йому зневажливе «Бувай». У них попереду життя, щасливе, у їх новому будинку в передмісті, з їх (!) трьома дітьми. Вони будуть разом, вони створені одне для одного. Як прекрасно, що він, нарешті, це зрозумів. Як прекрасно, що вона не забула.
Наступного дня він знов набирав її номер. Трохи розгубився, коли почув незнайомий жіночий голос в слухавці, але досить швидко опанував собою:
- Чи можу я чути Марго?
- Тут не живе така.
- Пробачте… - почулися гудки.
Він набирав номер знов і знов. У відповідь чув все більш роздратоване «Ало».
Він не міг зрозуміти, він повинен був з’ясувати. Як таке може бути. ЯК?
- Пробачте, що набридаю вам. Мене звуть Олексій, я друг Марго. Вона жила раніше тут, я часто дзвонив за цим номером.
- Так. Здається. Тут жила якась пара… Пригадую-пригадую… Дружину звали Маргарита. Так. Точно. Марго. Але я чула, вони загинули обоє. В автомобільній аварії.
- Як? Коли?..
- Не знаю. Давно вже. Кілька років тому…
- …