- О, здається, наша жабка в коробці їде. Але я пізнаю її по запаху, а не по звуку. – сказала Алла Роксані. Вони стояли біля входу в кафе, чекаючи на третю подружку. Алла палила.
Алла, Свєта й Роксана дружили з дитинства. Дівчатами вони шили лялькам одяг, стрибали в «класики», гралися в м’яча… Коли стали дорослішими, почали закохуватися, ділитися першими дівочими секретами, а потім – життя мало б розвести їх в різні боки, але все одно, раз на місяць чи два, вони влаштовували спільні посиденьки. Мабуть, по інерції.
Біля кафе вправно, між двох Кайєнів припаркувалася яскраво-червона Свєтина «лялечка», як вона її називала. Ще до того, як дверцята відчинилися, випадкові перехожі могли б відчути запах ароматизованих сигарет, перемішаний із ароматом елітного парфюму. Свєта не хотіла знати міри ні в чому.
З авто показалася довжелезні підбори. Здається, вони були довші за ноги, які вилізли з авто потім.
- Лана, ти вб’єшся коли-небудь на таких підборах. – посміхнулася Алла, погасила недопалок й почала цьомкати свою подружку.
- Привіт-привіт! В тебе нова зачіска? Зовсім непогано, але скажи своєму перукарю наступного разу нехай трохи більше попелястого додасть, ти ж руда. Чому ти в торішньому пальті? Коли вже купиш норку, ти ж хотіла? Хоча цього року в моді арктична лисиця… – цьомкала у відповідь подружку Світлана. На ній як раз був жилет в хутра арктичної лисиці. Дуже гарна річ. Білосніжна.
Роксана не любила цьомкання. Просто сказала:
- Привіт.
- Привіт.
Сіли за столик. Офіціант приніс меню.
- Мені трав’яний чай й ось цей салат. Він смачний у вас? – замовила Роксана. Вона завжди обирала першою. Завжди одне й те саме: трав’яний чай і салат.
- Смачний. – відповів офіціант. – Щось ще будете замовляти?
- Я ще не визначилась. – сказала Лана.
- Так. Я спробую крильця бафало - я їх ще ні разу не куштувала. – робила замовлення Алла. Вона щоразу замовляла щось нове, але колупнувши кілька разів, казала, що то не смачно, що сюди б гірчичний або фісташковий соус, що можна було не стільки рому лити в суп, що це не треба було поливати нугою, що вершки недостатньо збиті і так далі і тому подібне. Страва лишалася недоїденою. Фігура незіпсованою.
- Ти впевнена, що ти хочеш ті крильця? З’їж краще філадельфія рол, ти ж любиш, і їх прекрасно тут готують. Безпрограшний варіант. – запропонувала Свєта.
- Ні, я хочу саме крильця бафало. - з впертістю Алли важко було сперечатися. І навіть якщо вона в душі хотіла філадельфія рол, вона все рівно б замовила ті крильця. Не тільки з бажання куштувати щоразу нове. Тепер уже зі шкідливості.
Офіціант відійшов.
- Роксана, ну ти даєш! Ніби він скаже тобі: «Ні, цей салат гівно!»
- Нуууу… - протягнула Роксана. - Може він щось порадить краще…
- Все! Я вибрала! – підстрибнула на диванчику Свєта! – Офіціаааант! – помахала рукою.
- Блін, ти різка як пронос. Я злякалася. – театрально схопилася за серце Алла.
Світлана вже замовляла:
- Принесіть буріто, фахіта, дабл-бургер, чікін-гамбо, й прослідкуйте, щоб погостриш було. Ну ще безалкогольний мохіто та млинці з морозивом. Тільки принесіть насамкінець. Щоб морозиво не розтануло. Здається, замовленню Свєти не було кінця й дівчата, хоч і звикли до цього, але щоразу дивувалися як вперше:
- Дєточка, а ти не лопнеш? – несміливо поцікавилася Роксана.
- Ні! – з рішучістю японського самурая відповіла тендітна, як стеблиночка, Свєта.
- Але ж ти не з’їсиш усе, що замовила.
- Як не з’їм, то понадкусюю.
- Ну гаразд.
- Розказуйте. – відкинулася на спинку дивана Свєта, коли відійшов офіціант.
- А що розказувати… - протягнула Роксана. – Тільки ж місяць тому бачилися. Що змінитися може за місяць?
- Як твоя дієта? – Свєта питала, бо Роксана ввесь час сиділа на дієті. Їла по листочку, як кізочка, й не худла. Але тепер Роксана була значно стрункіша, ніж в минулу їхню зустріч.
- Як бачиш…
- Так ти реально схудла.
- Схудла…
- Тільки бліда дуже. Ти може, той-во, піднімай гемоглобін. Яблук цього року багато. Яблука корисні. – Алла ставала нудною, коли починала розказувати про те, що корисне, а що ні. Треба було перебивати її на півслові, аби зустріч не переросла у науково-популярну лекцію.
- Пізно пити боржомі…
- Щось ти небагатослівна.
- Ну… Так… - вочевидь в Роксани було щось на душі. – Розказуйте краще ви.
Свєта перевела погляд на Аллу:
- Алка, а ти що там, як ваші з чоловіком справи? Коли вже переберетесь в нову квартиру?
Алла працювала на двох роботах лікарем-педіатром. Ввесь час бігала ще по приватних замовленнях. Їй могли дзвонити навіть пізно ввечері або на вихідних. У будь-якому випадку, в будь-який час вона збиралася й їхала, бо хотіла заробити. Якщо міряти її заробітки витраченими силами, енергією й часом, то вона мала б бути мільйонеркою. Насправді ж, вони з чоловіком і двома дітьми жили в його мами, яка Аллу не надто любила і це було взаємно. І так продовжувалося вже третій, п’ятий, сьомий рік і краю цьому не було. У Алли був хороший, неп’ющий і неб’ющий чоловік, але він не вмів заробляти. Ось і жили вони так. Посиденьки з подружками раз на місяць були чи не найвеселішою її розвагою. І пальто, яке вона сьогодні вдягла, не торішнє. Свєтка помилилася – позаторішнє.
- Скоро, люба. Вже скоро. – Алла ненавиділа такі запитання й Свєта то прекрасно знала. - А ти що, була в того гінеколога, якого я тобі порадила? З твоїм безпліддям треба щось робити! Задумайся, ще роки два-три й тобі не те що лікуватися буде запізно, а народжувати, бо треба ж ще встигнути виростити й підняти на ноги дитину.
- Ще не була. – в Лани вочевидь почав псуватися настрій. - Народжу й в сорок. Було б від кого.
- Ну, тобі завжди знайдеться від кого, і в п’ятдесят, чи не так? Тільки ж у п’ятдесят дітей вже не народжують.
- А чому ти вирішила, що найвище щастя людини полягає в тому, щоб народити побільше спиногризів?
- А в чому ж тоді, найвище щастя, як ти сказала?
Роксана мовчала і думала про своє.
Підійшов офіціант. Приніс трав’яний чай і салат. Приніс замовлені Аллою крильця, фреш, й частину Свєтиного замовлення.
Задзвеніли склянки з фрешем та мохіто:
- За нас красивих!
- За нас. – Роксана цокнулася трав’яним чаєм. І раптом сказала: Щастя немає. – Так просто і буденно, ніби вона щодня декларує людям прості істини: «щастя немає».
- В смислі? – не зрозуміла її думку Свєта.
- В смислі його немає ніякого: ні найвищого, ні найнижчого. Щастя придумали вороги – посміхнулася вона, - аби ми ввесь час почувалися незадоволеними, ввесь час питали себе: а чи я щасливий? І відповідали собі: ні. Ні, бо нема квартири, ні, бо нема любові, ні, бо нема дітей. Чи шубка не з арктичної лисиці, а з норки. Чи був цього року не в Португалії, а на Мальдівах. Кому хліб черствий, а кому перли дрібні. Щастя немає. Все.
- Щось у цьому є. – намагалася перевести в жарт, сказане Роксаною, Свєта. Але було чомусь невесело. Зовсім.
Алла вимовила раптом зовсім несподівану річ:
- А ці крильця бафало смачнючі. Клас. Мені подобається.
Подруги переглянулися:
- Що і не пересолені?
- Якраз.
- І не треба більше часнику до них?
- Що за маячня! Я ж кажу – супер.
Свєта також їла принесене їй і хвалила.
- Я тобі не пропоную. Ти ж на дієті. – сказала вона Роксані.
- Ні, вже ні.
- То може з’їси буріто? І млинці з морозивом. Я все рівно не подужаю.
Вперше в житті подругам, здається, розхотілося колоти одна одну шпильками. Це стало чомусь неактуально.
Так душевно посиділи. Тільки Роксана не була говірка цього разу. Зазвичай весела, цього разу вона не сміялася, не згладжувала гострі кути, не розповідала про свою роботу улюблену роботу, про клієнток. Не щебетала раз у раз, розказуючи про модні покази за участю її робіт, що мають відбутися або вже відбулися…
- Чому ти не розповідаєш про творчі плани? Про роботу?
- Я планую її найближчим часом покинути.
- Як так?
- Ну так як є… - хотіла додати щось ще, а потім роздумала. Вона посміхнулася сумно й радісно водночас.
В холодні осінні дні часто хочеться вдягнутися в хутро дружніх обіймів – і грітися, грітися… Сьогодні Роксані було тепло.
- Ну все. Я поїхала. Ромчик чекає. – підхопилася першою Свєта.
- Хто у нас Ромчик? – поцікавилася Алла.
- Бойфренд.
- Нерозбірливість у статевих стосунках призводить до безпліддя. – все повернулося на круги своя. Алла поцьомала Свєту. – Пока.
- Довгий язик призводить до страти. Пока. – поцьомала Аллу Свєта, помахала ручкою Роксані і випурхнула з кафе, лишивши по собі запашний шлейф.
- Я також піду. Мені ще їсти готувати своїм ненажерам, я то поїла, а вони голодні. Роксаночко, гарно посиділи, так?
- Так… А я ще лишуся. Доп’ю свій чай.
- До зустрічі.
- Прощавай.
Роксана сиділа і думала. Про те, що так і не наважилася сказати…