“ Чтобы перестать жаловаться на жизнь, вы должны хоть раз побывать в Африке. ”

Леонардо Ди Каприо

-Папа - той самий, мами – різні.
Такими словами, я пояснив дружині різницю між греко-католицькою і католицькою церквою, коли перший раз пішов у костьол на недільну англомовну літургію.
Пройшло вже три роки. І в мене з’явилося багато друзів-студентів, християн. Більшість з них – з Африки. Мене вони називають – Україна. А я почав вловлювати зміст багатьох англійських слів. Після служби, щиро дякую їм за чудовий спів. І справедливо кажу, що вони – найкращі. ( You are - the best! )
Хрещуся я і далі по-козацьки, справа наліво. Щоб мене не відлучили від рідної греко-католицької церкви, почав ходити ще на одну службу, о 17.00. Як завжди в 11 ранку виганяю з хати і веду до церкви трьох синів, а в 14-тій – костьол. На всіх трьох службах співаю в хорі. Дуже люблю співати. Хоч нотної грамоти і не знаю. Як каже наш диригент про таких як я…
- Гулька вище, гулька нижче.
Кому нудно в церкві, раджу попробувати. Година минає, як 5 хвилин. А вечером Ви відчуєте, як ростуть крила. Жартую…
Ці три оповідання я об’єднав. Вийшов триптих. Якщо я правильно розумію, значення цього слова.


А українці не люблять...

" 20. Не будеш утискати чужинця і не гнобитимеш його,
Бо ви самі були чужинцями в Єгипетській землі.
21. Ані вдови, ані сироти не будеш утісняти.
22. Бо коли ти їх пригнічувати будеш і вони голосінням
заголосять до мене, то слухом почую зойк їх.
23. І запалає гнів мій, і мечем висічу вас так,
що жінки ваші стануть вдовами, а діти сиротами."
(Книга Вихід. Вірш 22 )

Весна цього року запізнюється…Як мій Богданко на пари в свою Нафту…За кожне запізнення строга викладачка Зима читає пустотливій Весні мораль… Снігами і морозами. А тій, і байдуже.
Сидить собі десь в кафе з такими ж як і вона молоденькими дівчатами і навіть не думає йти до людей (на пари)… Каже
- До літа ще встигну.
Так було і того ранку. Франківськ перетворився на каток.
Міські автобуси – на хокеїстів. Котяться по вулицях на швидкості слимака, а люди на зупинках довго і нудно їх чекають. Чекав і я… Спереду мене - дві жінки. Знову згадав свого середущого і його зимову сесію…
- Я собі, Тату, сів посередині аудиторії. Справа – білі жінки. Зліва – чорні. Білі жінки не мають книжок. Чорні – мають. Ну я і кажу : ” Чорна жінко, дай зелену книжку.” Дала… Здав...
- І що, ти так і казав? Вона ж образилася.
- Ні, не казав, тільки так подумав.
В мене все так само…Справа - біла жінка. Зліва – чорна. Білі жінки не завжди знають англійську мову. Чорні – завжди. (Далі пишу для білих, і чоловіків, і жінок.)
-Ікскюз мі, пліз. Ду ю спік Інгліш?
-Єез!
Я теж, як ви вже напевно здогадалися, білий і тому слабо знаю англійську. Вчу ціле життя. На старість, зрозумів, що можу не встигнути вивчити, а на Чукалівці для її освоєння немає ніяких умов. Вчу тепер всюди і при любій нагоді. Поки що, я на рівні собаки. Коли говорять– розумію, а коли гавкаю я – ніхто не розуміє. Як не дивно, але тоді мене розуміли, хоч я говорив тільки по англійськи…
- Звідки?
-З Гани.
-Де вчитеся?
-Медакадемія, другий курс.
-Літом, додому їдете?
- Ні.
- А чому, немає грошей?
- Дуже дорого. Літак коштує 2000 вічнозелених.
- Ну, а що робите ціле літо?
- Сплю!
Сміх…Хвалю студентів з Африки, що вони всі знають не менше ніж чотири мови –свою рідну, українську, англійську, французьку. Що вони дуже розумні, а я люблю розумних людей. Підїхав автобус…
- Ікскюз мі. Ай ем гоінг…
І вже з дверей автобуса, чистою українською, але з таким жалем, що я його памятаю, ще сьогодні…
-А українці НЕ ЛЮБЛЯТЬ африканських студентів…
14. 04. 2013.
Пояснення -
Нафта - Універстет Нафти і Газу,
Чукалівка - міський цвинтар.
-Не дочекаєтесь! Я ще туди не збираюся.


Яке чудове, сьогодні…життя!

" Парня в горы тащи –рыскни,
Не оставь одного в пути
И тогда только ты поймёш
Плох он или хорош…"
(В. Высоцкий )

Це було давно… Ще, як мій старший, другий раз, гриз граніт науки в Нафті. Зуби він з'їв усі (твердий мінерал – граніт). І ми з дружиною, свої протези теж сильно розхитали, бо вчилися перед сесією вже разом з ним. Всі викладачі нам радили. Він в Вас дуже розумний, тільки організуйте його. А він відкладав все на завтра, і я сумно жартував…
-Завтра не наступит никогда…
Але воно настало… В квадраті… Завтра був, і екзамен з математики, і останній термін для розрахункової з теормеханіки. Здавати екзамен я не хотів, тому спитав в Вуйка Googla, хто в Франківську заробляє на хліб з маслом теормеханікою. Виписав телефони і почав дзвонити…
Милий дівочий голос обіцяв дуже багато…
- На завтра? Це буде дорого! Двісті! Будьте о восьмій ранку біля фонтана!
- Як хтось з тобов файно говорит, то він ті здурит!
Любив казати вуйко Гриць. Так воно і сталося. Замість дівчини прийшов похмурий, але спортивного вигляду, чоловік. Поміняв свою макулатуру на мою Лесю Українку. І пішов…Вже потім, викладач, махаючи розрахунковою перед лицем мого горе-студента, пояснював, що теорія без практики – мертва. Формули на папері, були, переважно, теорією…
Я отримав на горіхи від усіх… Взяв ту розрахункову і сів сумний на лавку під студетським гуртожитком. Підійшов знайомий…Хто читав моє перше оповідання, той вже, напевне, здогадався, що в знайомого не було ніяких шансів бути білим…
-Доприй день, Михайлович! Чому такий сумний?
Камерун – франкомовна країна, але Михайлів там називають Михайловичами…
-Теормеханіка? Я дуже добре знаю теормеханіка…Вечером о восьмій буде готово…
Я став героєм дня…Дружина, на радощах, наробила моїх улюблених вареників з чорницями…Ще й передала ПАтріку…
- Візьми. Хто йому там таких зробить…
Патрік вже встиг полюбити українські вареники, тому на питання – Скільки? Відповів
– Сорок.
А в мене вирвалося…
-А чому так мало?
З горем пополам, старший перейшов на другий курс. А ми з Патріком зустрілися, як завжди, в неділю, в костелі, о 14.00 на англомовній месі (не путати з футболістом).
- Смачний вареники-чорниця, Михайлович. Тякую!
- Як хочеш, я тебе візьму з сюбою в гори в липні. Назбираєш собі багато…
- Тобре, Михайлович, дзвони.
Я дуже люблю гори, але по генах це не передалося нікому, як і любов до книжки…
В середині липня, я вже не знаходжу собі місця. Спочатку, пропоную домашнім.
- Юля, поїхали на чорниці!
- Ліпше би щось дома зробив. Нічого не назбираєш, тілько витратиш гроші. Мене, Михайлику, болять ноги…
Добре, що не голова… Хоч, по правді сказати, голова її ніколи не ”болить”. Сини були солідарні з мамою - відказалися навідріз. Обдзвонив всіх знайомих. Вони запевнили, що на другий тиждень поїдуть, обов'язково… Другий тиждень, теж, ніяк не наступає… Вже роками… Не хочуть білі…
-Їду, Михайлович. Холодно в горах? Я тепло вдягнуся. На автостанції, біля Сільпо? пів восьмої? Тобре!
В Старій Гуті нас зустріли радо…Маленькі Анька і Наталка, навіть підійшли, щоб торкнутися Патріка пальчиком, і дуже дивувалися, що на пальцях нічого не залишилося… Патрік тільки усміхався… По дорозі збирали гриби. Білі, виявляється, ростуть і в Камеруні. Я отримав запрошення визбирати там, зимою, усі гриби... Правда без фінансування. Патрік, напівсирота. Батько помер молодим. Він був його улюбленим сином. Кожного семестру сам платить за навчання 600 мертвих президентів. Після заліку з інформатики - тиждень нічого не їв… Як в тому анекдоті
–Треба було себе заставляти.
Чорниці вродили. На вершині, після доброго кавалка дрогобицької ковбаси, запитої найсмачнішою водою з Бистриці, Патрік сказав свої найкращі слова…
- Яке чудове, сьогодні…життя!
15. 04. 2013.


Залишилася ще земля…

" Я була малою горда.
Щоб не плакать, я сміялась"
(Леся Українка.)

Я не дописав попереднє оповідання, залишивши Патріка на вершині… Виправляюся…
Гребінка в нас була одна, на двох, тому афени (чорниці) ми збирали довго, до вечора. Але набрали повні відра. Ночували на горищі. Я змерз… Патрік брехав, що ні. Ранком рушили до села. Завантажені, як товарні поїзди.
"Донбас порожняк не гонит…" І хоч, на шахтаря в забої був похожий не я, нам вдалося зупинити попутку. Стало легше, і на руки, і на ноги. Я не встигав відповідати на запитання.
Перед селом стояв шлагбаум… Зупинилися…
Тут нас, знову, не обділяли увагою. Дівчата підходили до вікна, щоб показати свої гриби. Насправді, вони перевіряли, чи не потемніло в них в очах. В Франківську я розказував Патріку, що робити з грибами і чорницями. Рецептів, я і сам не знав, тому порадив консультуватися з вахтершами в гуртожитку. А на слідуючу неділю почув…
- Смачний картопля- гриби, Михайлович!
Для тих, хто кожен день ходить у вишитій сорочці, і вже давно, обізвав мене безродним космополітом, пояснюю…
Я не ідеалізую студентів з Африки. Мені завжди, дуже піднімали настрій два чорношкірих студенти, які теж завалили тоді сесію. Вони заходили в деканат, витираючи рушничками піт з повненьких облич. Хоч був тільки травень, але жир на них топився, як сніг на Сивулі. А в нас не Африка. Добра і розумна жінка (секретар деканату) теж, зустрічала їх з усмішкою від вуха до вуха…
- Ну, що, мої ”красАвцы” ? Ще один талон?
Мені вони нагадували Карлсона. В міру ”упитанные”, тільки без пропеллера. Але діаметер пропеллера, який потрібен для їхньої маси, не зміг би влізти ні в одні двері. Тому й познімали…
Такі – закінчать Нафту! А потім, продадуть у себе вдома, іноземцям, все, що ще не встигли продати до них.
Так, як і ми… Щороку… Потроху… Хто на схід... Хто на захід... Продаємо Україну.
Залишилася ще земля…
15. 04. 2013.