* * *
Де хвиль неозорих біг,
Пісок жовтий рівно ліг.
Й там граються в літні дні
Адама сини сумні.

Дитя йде шукать сюди
Вчорашніх споруд сліди;
Й імен двох лишити знак
Спішить на берег юнак.

Що ж тут зобразить мені
На гладкій піску стіні?
Яку б залишити річ,
Перш ніж запанує ніч?

Влить радість в слова чи біль,
Щоб встояли проти хвиль?
Які збудувать вали,
Щоб довше, ніж я, жили?

Що краще – Троя чи Рим,
Щоб зносити шторм і грім?
Чи власне ім’я – хай на рік –
Лишити, йдучи навік?

Дарма: вже біля руки,
Вилизуючи піски,
Звільняючи від намист
Ще не збудованих міст,
Зажерливий хвиль потік,
Й змиває він все – й навік.

ЗЕМЛЯ БІСКАЮ

Слухайте на суші й морі
Вірш про мене і печаль,
Дивлячись з землі Біскаю
У морських просторів даль;
Дивлячись з землі Біскаю
В небокрай на схилі дня,
На ледь видне узбережжя,
Де печаль, смеркання й я.
Як в огні палає захід,
Схід же вкрив туман густий --
Випливає з вод багряних
Там кораблик золотий.
Золоті вітрила й щогла,
Реїв золоті ряди;
Золотий на ньому вимпел
Сяє золотом з води.
О, мене, прошу, мій друже,
На кораблик той візьми
Й попливем у край смеркання,
В царство спокою й пітьми;
Від похмурих графств подалі,
Ніч в обійми прийме нас;
Допомога і спасіння
Там, де захід щойно згас.
Й ось він вже заходить в гавань
І вже бачиш заодно:
Штурман в сяйві золотому
Золоте трима стерно.
Блиск востаннє вже осяяв
Смугу обрію вузьку;
Й цей блукалець океану
В суші даль і в даль морську,
Що прибув з країв смеркання,
Слав мольбу свою людську:
"Поможи мені й печалі
Ти, хто в тузі на піску."
Я ж не вимовив ні слова
Й головою лиш хитав:
Син землі й син океану --
Враз німим з нас кожен став.
Я й печаль остались з ніччю,
Й попливли печаль і він
В присмерк від землі Біскаю
За сіянням навздогін.

* * *
Минуло п'ять літ, як сказав я: "Кінець!
Вже нікуди йти -- то ж віднині ти мрець.
Не явиш, о небо, напасть вже нову!"
Явило, й багато -- а я все живу.

Й сьогодні не вмру -- то чи ж варто тужить? --
Бо довгі роки мені жить ще та жить,
Щоб звідать ще гірші скорботи й журу;
Й від старості -- не від страждань я помру.

Коли Бог здійнявсь над землею, мов птах,
Й полинув під неба безмежного дах --
Шукав він опору надійну й міцну
Для нього, й з таких перебрав не одну:

Тверда -- від удару ламається сталь,
Базальт -- теж крихкий -- не годиться для паль;
І навіть, весь в барвах веселки, алмаз
У блискавок тиглі зруйнується враз.

І що ж за опору він небу знайшов,
Якій не потрібні ні цвях, ані шов,
Й так легко тримає далеке й близьке? --
То серце людське, то серце людське.