* * *
Змовчи про пісню чарівниці,
Звучить вона нехай
У вереснях, як верес квітне,
У травнях, в трав розмай,
Бо я давно знайомий з нею,
То ж серце знов не край.

На наст рудий із глиці шишки
Кидає знов сосна,
І ні про що в гаю зозуля
Весь день кує одна,
Й не віриться, що осінь близько,
Й минула вже весна.

В лугах вже трави перезрілі
Схилились врізнобіч,
І кіп стоять шеренги в полі
Під місяцем всю ніч;
Ждуть холодів берізки й вітер
Жене їх листя пріч.

Й ти володій, чим володію:
Відмовлю в чімсь собі;
Хай стежка ця, що вгору в'ється
Й зникає на горбі,
І, мій колись, цей ліс тінистий
Належать і тобі.

Що їй -- бездумній, безсердечній
Природі -- в цім знанні:
Чия нога на стежку ступить
Й по цій пройде стерні?
Та й як спитать у рос ранкових,
Хто був це -- я чи ні?

* * *
Верни той край, де гай шумливий,
Де з вітром листя гомонить --
Мені без цього й рай журливий,
О, й він мене не вдовольнить!

Де б жив -- як мало їх знайдеться! --
Країв, що їх вже не забуть;
А ті -- похмурі, де прийдеться
Мені вже вічність цілу буть.

Згадає хтось, а хтось забуде --
Та не вернуть вже радість ту,
Хоч сонце ще ловитись буде
У заходу сіть золоту.

* * *
Тому, що тебе покохав так,
Що в слово цей шал не вмістить --
Ти ж гнівалась лиш -- обіцявсь я
І в думку його не впустить.

І ми без зітхань розійшлися,
І світ нас широкий розвів:
"Прощай, -- ти сказала, -- забудь все."
"Забуду, не злись," -- відповів.

Як тут, де цвіте конюшина,
Й де горбик могильний, пройдеш --
Хай навіть і квітки такої,
Зірвать щоб, в траві не знайдеш --

Все ж біля надгробка спинися
Над тим, хто в пітьмі тут дріма,
Й зітхни: хлопець той, що кохав так,
Він з тих був, хто слово трима.

* * *
Як падає зоря,
Очам своїм не вір:
Вона все ж не згоря,
Бо небо повне зір.

Світ сповнений оман
Й не дочекатись змін:
Дощі п'є океан,
Та все ж солоний він.

* * *
Ржа сталь з'їдає, правда, й та
Стає брехнею --
То ж на траві не став хреста,
Що я під нею.

З любові визволившись пут,
Нарешті вільний,
Коханий твій спочине тут,
Навік невірний.