Антоніна Анохіна, Леся Низова


Перше враження від будь-якого вірша цього поета – справжність. Уже незвична, уже напівзабута й тому така цінна в наш час імітацій і сурогатів. "Я просто чесний віршувальник", – сказав він. "Просто віршувальник" – то, звичайно, данина самокритичності та зайвій скромності, у якій намагалися виховувати нас усіх. Але ключове слово тут – "чесний". Друге враження від віршів цього поета – легкість. Здається, він так і думає, так і розмовляє – римованими образами, ясними та простими, начебто ти й сам міг би так сказати, бо думаєш і відчуваєш так само. Та водночас і складними, бо розумієш: ти б так сказати не зміг...
Уся його поезія – автобіографія і водночас частинка біографії країни, окреслена часовими межами життя поета. І великі події, трагічні й урочисті, і якісь смішні випадки, і побутові негаразди, і особисті переживання, і роздуми, роздуми, роздуми, часом сумні, часом оптимістичні – усе це знаходило відбиття у великій і розмаїтій поетичній картині.
На основі його збірок можна було б написати не один підручник, щоб навчати дітей справжньої, прекрасної, джерельно-чистої української мови, яка йде від самого пракоріння, від душі народу. А нас усіх хай навчають людяності, щирості, небайдужості, чесності його поетичні рядки.
Ім’я цього поета – Іван Низовий.
Народився Іван Данилович Низовий 3 січня 1942 року на хуторі Рудка поблизу села Марківки нині Білопільського району на Сумщині. Часи були лихі, тривала війна, село окупували гітлерівці. Хату знищила німецька бомба, і родина – бабуся, мама й сестричка Люда – знайшли притулок у холодному сирому льосі. Там і народився зимової крижаної ночі майбутній поет. І від самих, можна сказати, перших днів свого життя йому довелося зазнати недитячих випробувань. "З низів недонищених – боже дитя – чи то як прокляття, чи то як знамення, явився я світу, в безродне життя прийшов сиротою, без благословення й призначення долі…".
Батько його, Данило Тимофійович Низовий, комуніст, пропав безвісти на війні ще до народження сина. Пізніше очевидці розповідали про його загибель, але офіційно він довго вважався саме зниклим безвісти, і з цієї причини держава відмовляла його сім’ї в будь-якій допомозі. Мати Івана, Настя Гнатівна, походила з родини так званих куркулів. У ті дуже непрості часи під таку категорію могли потрапити не тільки сільські глитаї-експлуататори, але й сумлінні трударі, які мали чи то зайву корівчину, чи ставок-млинок, чи бодай путящу покрівлю на хатині. Саме такими, як оці другі, "куркулями" й були Великороди. Віддавши все своє майно "на справу колективізації", вони все одно не врятувалися: голодомор 1932 – 1933 років забрав життя діда Гната і п’яти його синів, і залишилася бабуся Уляна з єдиним сином Іваном і донькою Настею. Але й цих останніх її дітей забере воєнне лихоліття: Іван загине на полі бою неподалік від рідної домівки, а Настя разом з кількома іншими колгоспницями потрапить під обвал у глинищі, куди їх відправило на працю колгоспне начальство.
Так Іван Низовий у півторарічному віці залишився круглим сиротою. Згодом у своїх поезіях він не раз повертатиметься думкою до того скорботного осіннього дня, коли ховали маму Настю (як то не дивно, але пам’ять такої малої дитини зберегла в собі цю подію). І все життя він болітиме душею через своє сирітство, маритиме материнським образом, мріятиме побачити матір хоча б у снах.

Що може буть трагічнішим за те,
Що я не знаю матері живою,
Не маю фотографії, святе
Обличчя не стоїть переді мною,
Немовби та ікона...

І гострішатиме біль від усвідомлення того, що ніде на землі не лишилося навіть рідної могили. "Вже й дороги нема, вже й стежки заорали останні. Я востаннє ішов по вологій ріллі, навпростець. Як черемхи цвіли, як пахтіли бузки, і барвінки заплели ту галяву, де годі й могилку знайти! Я ходив, я сидів, я лежав на землі барвінковій; я мовчав, говорив; я кричав, шепотів – у траву: "Де ви, мамо, озвіться крізь товщу земну півстолітню, – я ж не знаю, де впасти, я ж, мамо, не вмію ридать…".
Виховувала Івана та його сестру Людмилу бабуся Уляна. І жилося їм у воєнні та перші повоєнні роки дуже скрутно. "Жили ми впроголодь, – згадував поет, – а сорок шостого – сорок сьомого то й геть помирали з голоду. У крамниці були одні іржаві оселедці та чорна осетрова ікра, але купити їх не було за що. Бабуся в лісопарку збирала жолуді, суху дубову кору, якісь трави та ягоди, а в полі – позаторішню, геть струхлявілу картоплю. А це вже був злочин перед радянською владою...". Та все ж таки вони вистояли, мало-помалу налагодивши який-неякий "добробут".
Початкову школу на хуторі Комуна Іван закінчив на "відмінно". А от подальше навчання в марківській школі складалося гірше. "Хотів я вчитись і не хотів: пропускав уроки, окремі дні навчань узагалі прогулював, розбестився під впливом старших на п’ять, а то й сім років однокласників, почав палити тютюн. А ще соромився свого латаного-перелатаного одягу, стоптаних черевиків, злиденного свого сирітства. Хапав двійки та одиниці. У результаті лишився в п’ятому класі й на другий, і на третій рік. Ні, я не був тупий, мав добру пам’ять, багато читав, деякі предмети, як от література, історія, географія, українська мова та російська, ботаніка та зоологія, малювання і креслення, знав аж так добре, що вчителі дивувалися й потрапляли в повну халепу від моїх неординарних запитань... А от математику, фізику, хімію, геометрію і тригонометрію я цілковито запустив, і ще й до цього часу маю знання з цих предметів у межах п’ятого-шостого класу. Щоправда, вони мені ніколи й не згодилися".
Урешті-решт після шостого класу шкільне навчання Іванові довелося залишити. І для 14-річного підлітка розпочалися суворі життєві "університети". Він працював у колгоспі, де "пас корів, вивозив перегній на засніжені поля, весною був причіплювачем на тракторі, улітку скиртував солому й возив намолочене збіжжя до елеватора…а ще був молотобійцем у кузні, сторожем на баштані, землекопом і вантажником…". Доточивши собі чотири роки, поїхав за комсомольською путівкою на будівництво шахт у Донбасі, сплавляв ліс по Онезі, споруджував електростанції поблизу Караганди й у Змієві біля Харкова, час від часу повертаючись із своїх мандрів у рідні краї. Згодом він назавжди залишить їх, тільки інколи навідуючись сюди, щоб відпочити душею, відновити сили, привести до ладу думки. Тема так званої "малої" батьківщини пройде через усю його творчість:

Посульщино, колиско сироти
На берегах – дитинства оберегах,
Була завжди й довічно будеш ти
Для мене начеб альфа і омега...

Усе життя він прагнутиме сюди, відчуватиме свій нерозривний зв’язок із земляками-марківчанами, знайомими до болю стежками під вербами, дорогою серцю річкою Сулою. І щемітиме серце від тих невеселих змін, що відбуваються в рідній стороні:

Нема вже ні ставка, ні вітряка –
Від раю від мого одна руїна
Зосталася... Поволеньки зника
В моїм краю країна Україна...

Тут все мені безмовно доріка
Пропащістю своєю... Знов і знову
Сльоза жалю до серця пропіка
Так боляче, що я втрачаю мову.

Тісно пов’язана з цією темою ще одна – тема першого кохання, яке поет пережив саме тут, удома. Неодноразово в його світлих спогадах поставатиме образ синьоокої Катерини, з якою доля так і не звела:

Моє село вже тим благословенне,
Що тут своє кохання я зустрів
І синій погляд вперше зазорів
В моїм селі,
Мов пролісок,
Для мене...
......
Вона ж для мене Всесвітом була,
цілющим джерелом надій і чимось
безмірно більшим за реальний світ!

Перший вірш Івана Низового "Еду в Донбасс" було опубліковано 1960 року в районній газеті. Перший і єдиний – російською мовою. Наступні вірші він писав уже рідною мовою. Зі спогадів поета: "Перші мої поетичні спроби були сприйняті по-різному: односельці дивувалися і хвалили, районний поет і критик (нині відомий одеський журналіст) Віктор Василець однозначно прорік, що толку з мене не буде, а от сумський поет Микола Данько (нині широко визнаний, та, на превеликий жаль, уже покійний) щиро підтримав і благословив".
Навіть перебуваючи на армійській службі в залізничних військах Прикарпатського військового округу, де він споруджував стратегічні мости через Дністер біля Кам’янця-Подільського та через Тису поблизу Чопа, залізничну переправу через Дніпро неподалік від Кременчуга, Іван Низовий не полишав поетичних занять, хоча, здавалося б, суворі військові будні не сприяють такій діяльності. Та вийшло навпаки: саме армійські роки (1961 – 1964) виявилися знаковими в його творчій долі. Спершу він написав текст до маршу Львівської залізничної бригади, де тоді служив. Примітно, що автором музики став знаний композитор А.Й. Кос-Анатольський. Армійське начальство щедро відзначило поета-солдата, давши йому відпустку небувалої тривалості – 40 діб. Потім було знайомство з ужгородським поетом і редактором Петром Скунцем. За його активного сприяння в січні 1964 року вийшла друком перша збірка віршів Івана Низового "Народжуються квіти". У ці ж роки відбулось і перше входження його у літературну спільноту: він став учасником республіканського семінару молодих літераторів, що проводився в Одесі.
Після служби в армії Іван Низовий залишається на Львівщині. Тут він екстерном закінчує середню школу, навчається заочно на факультеті журналістики Львівського університету. Працює директором будинку піонерів у місті Буську, потім у редакції районної газети в Кам’янці-Бузькій. Створює сім’ю, у якій народжується син Ігор. Та сімейне життя склалося невдало й закінчилося розлученням. У поезії ж воно відбилося тугою за сином, гострим почуттям провини перед ним.

...Загублена кровина –
Мій син малий – до мене не біжить
З минулого. Задавнена провина
Між нами горе-каменем лежить...

Період з 1961 до 1966 року, який сам поет називав "закарпатсько-галицьким", відіграв вирішальну роль у його національному самовизначенні, усвідомленні себе українцем, особисто причетним до великої історії славного козацтва, часточкою волелюбної та нескореної української душі.
До теми патріотизму, національної свідомості, гордості за свій народ, любові до рідної мови Іван Низовий звертатиметься протягом усього поетичного життя.

Народ наш є!
До крайнощів здрібнілий,
Розсіяний по світу, –
Все ж він є,
Ніякий ураган осатанілий
Дорешти не донищить, не доб’є
Дубовий гай,
Окрасу калинову
Не обезкровить натиском завій...

Від травня 1966 року починається найтриваліший – "луганський" – період біографії поета. Спочатку він переїздить до Новоайдарського району, де на той час мешкали його бабуся Уляна й сестра Людмила. Починає працювати в районній газеті, та за кілька місяців отримує запрошення на роботу до редакції новоствореної луганської обласної молодіжної газети "Молодогвардієць". І відтоді життя його назавжди пов’язується з Луганськом.
На початку 1967 року Іван Низовий створює нову сім’ю, у якій на світ з’являється донька Леся, "сірооке дивенятко", як написав її батько в одній із присвят. З дружиною Ліною Петрівною поет пройде разом весь свій життєвий шлях до останку.

Мов перед образом,
Стою
Перед безгрішною тобою.
За кожну зморщечку твою
Прошу прощення
Й головою,
Давно вже сивою,
Клонюсь
До тебе, сивої, мов осінь...

Літературно-журналістське життя Івана Низового виявилося дуже плідним. Він багато працює в обласних газетах, на обласному телебаченні. У 1972 році стає членом Національної спілки письменників України. У 1992 – 1998 рр. є відповідальним секретарем і головою луганського осередку цієї організації, очолюючи який, Іван Низовий настільки виявив ще один свій талант – організаторський, що всі роки після відходу від керівництва Спілкою залишався її неформальним лідером, оплотом української національної ідеї й незмінним повпредом "Просвіти" у письменницькому середовищі.
Справжньою подією в громадсько-культурному житті Луганщини років "перебудови" стала стаття Івана Низового "Бути – народом", опублікована в обласній газеті "Молодогвардієць" 1988 року. У ній виплеснулася тривога за долю української мови й загалом національної культури та моральності. "Бездуховність почалася з відмови від рідної мови, зі зневаги до рідної культури і повного незнання історичного минулого рідного народу. Слова "національна" і "націоналізм" стали найстрашнішими словами на Україні. Натомість прийшли слова "інтернаціональний", "інтернаціоналізм". Вони так часто повторювалися, так часто відмінялися й перевідмінялися, що, зрештою, втратили своє святе значення. Дійшло до космополітизму: ми любимо тільки чуже, закордонне, а своє – погане, недолуге, "хуторянське", неповноцінне...".
Після набуття Україною незалежності в громадянській ліриці Івана Низового звучать мотиви надії на позитивні зміни в житті країни й народу.

Живу щодня в передчутті
Щасливих перемін,
Коли всі грішники й святі
Піднімуться з колін…

Та згодом світлі сподівання змінюються розчаруванням і зневірою. Не того чекали люди від запальних ораторів, гучні обіцянки яких так і не стали реальністю.

Ніяких змін – ті ж будні безпробудні,
Ті ж банди непідсудні, ті ж бомжі,
Чужі державі; спека ополудні
Така ж безжальна – плодить міражі...

У ці роки поет продовжує тему козацтва, розпочату ще в 1970-і ("Знову Січ січуть – сто струмків тече. Не мене січуть, а мені ж пече..."). Та якщо спершу він переймав на себе болі історичної долі героїчного українства, то згодом став проводити паралелі із сьогоденням. У "славних прадідів великих правнуків поганих" нащадки вийшли ще гіршими: змінилися пріоритети, і зовсім не слави рідної землі прагнуть новітні гетьмани...

Богданів багато,
А Хмеля – жодного.
Чи їх не було,
Чи спились нанівець…
Слова – пережовано
І заангажовано
В гетьмани не тих, –
Тож нехай йому грець!

Ще один сплеск надії викликали в поета події Майдану 2004 – 2005 років. Але й вони врешті виявилися марними.

Вершиться зрада на очах народу,
Що, був, прокинувсь і тепер не рад,
Бо ж так виходить,
Ніби дав для зрад
Іще підліших
Мимовільну згоду...

У розмаїтій філософській ліриці Івана Низового відбивалися різні настрої: від оптимізму до відчаю. Та кожен його рядок є переконливим і близьким читачеві, який живе в цій же країні, переживаючи однакові радощі й негаразди.

Звикаю до розчарувань
І не люблю цю звичку:
Так можна перетнути грань,
Останню перемичку
Між добрим наміром і злим
Умисництвом свавільним…
А я хотів би днем ясним
Ходити світом вільним,
Задовольнятися добром
Бодай хоч невеличким,
Водить по аркушу пером
Невічним, та… ліричним.

Усе частіше з плином часу поет повертається думкою до рідних посульських країв, шукаючи і творчої наснаги, і душевної рівноваги.

В цім краю
знаходжу рівновагу я,
заледве
відчувши,
що над вічністю стою,
над річечкою долі свого роду,
безладдям віку знищеного вщент...

Подорожуючи Луганщиною в журналістських справах, Іван Низовий знаходить місце, яке так нагадує йому любу серцю батьківщину. Це – Сватівщина. Мальовничі краєвиди, прості, гостинні люди, рідна до щему народна українська мова... І щирі друзі – сватівські літератори, журналісти, музиканти. Цим людям і цій землі поет присвятив окрему збірку поезій, деякі з них потім стали піснями.

Тут я, їй-право, чуюся, як вдома,
Невимушено в мові та думках,
Не вимучених примусом,
І втома
Стає нараз солом’яно-м’яка
Й сонливо-колискова –
Рідна мова
Зціляє тіло й душу від тривог
Сучасних і грядущих...

Мабуть, не буде помилковою думка, що немає справжньої поезії без любовної лірики, без оспівування цього старого як світ і завжди нового великого почуття, яке й робить людину людиною. Щасливе кохання, взаємне чи гірке, безнадійне – однаково безцінне, воно збагачує душу, воно дає відповідь на вічне запитання про сенс життя. Закохана людина здатна злетіти до небес, здолати будь-яку відстань і будь-яку перешкоду, кохання додає їй великодушності, милосердя, співчуття, чуйності... Якщо б Іван Данилович Низовий був автором тільки своїх прекрасних творів про кохання, одне це давало б йому право зайняти гідне місце у вітчизняній літературі. Він завжди любив і шанував жіноцтво, захоплювався жіночою красою, жіночою душею. "Усе на світі від любові", – був переконаний поет. У його проникливих рядках чути і пристрасть, і біль, і радість, і гіркоту, і зачарування, і розчарування, і надію, і чекання – усі ті емоції, які притаманні величнішому із почуттів. Їх можна цитувати й цитувати, щоразу вражаючись і захоплюючись красою щирого поетичного слова.

Любов не старіє ніколи, не стає
Мудрішою з роками, і своє
Не вміє приховати здивування
Собою – навіть пізня вже, остання,
Розважлива б здавалось, соромлива, –
Вона ж породження самого дива!
Вона завжди первинна, як весна,
Дарма, що вже не тане сивина...

Для пізнього періоду творчості Івана Низового характерними є філософські роздуми про сьогодення, підсумовування своїх здобутків, життєвих перемог і поразок. Переважають сумні, мінорні настрої, бо навколишня дійсність і власне буденне життя залишають небагато місця для радощів.

Наївність втрачено з роками,
в усіх казок – сумний кінець,
на сторінках межи рядками
нінащо вицвів промінець...

Нерідко поет вдається до сатиричних чи іронічних засобів у своїх замальовках, так би мовити, з натури.

На пенсії привільно –
Сам-на-сам
Вирішуєш питання всі насущні:
На місяць сухарів собі насушиш,
Хвалу воздавши щиру
Небесам...

Дедалі частіше Іван Низовий звертається думками до вічності, до краю життя, до небуття. Цих тем і раніше він торкався, особливо у присвятах пам’яті рідних і друзів.

Всі кращі друзі вже пішли за обрій,
Лишивши слід у пам’яті лиш добрій,
І більш нічого – тільки порожнеча...

Скорбота й туга за тими, хто пішов, нерідко приводила до роздумів про власний відхід.

Підійде черга і моя –
Недовго вже чекати…
Померши від хвороби,
Я
Уникну вдало страти
Петлею, кулею, ножем...

Ці рядки Іван Низовий написав ще 1995 року. Строку він тоді, на щастя, не вгадав, бо доля відвела йому ще шістнадцять років, а от слова про смертельну хворобу виявилися пророчими. Вона спіткала поета восени 2009 року, разом перетворивши життя на суцільну боротьбу за кожен день. І ця нерівносильна битва не могла не відобразитися у творчості, яка не припинялась навіть у такі драматичні часи.

Душа ще прагне простору!
Її
Не додушили зашморгом облоги.
Ще заспівають славень солов’ї
Вишневому салюту перемоги...

Здолати невмолиму хворобу не вдалося. 30 вересня 2011 року Івана Даниловича Низового не стало.
Та справжній поет не вмирає. Він за життя будує свій пам’ятник із слів і рим, із радощів і жалів, і віри, надії та любові. І він живе доти, доки живі його читачі й шанувальники.
У підніжжя творчого пам’ятника Івану Низовому покладено понад ста збірок його творів – і все життя, небайдуже, зболіле, відкрите до людей і світу. Його вірші й проза перекладалися російською, польською, болгарською, англійською, чеською, словацькою, татарською, чуваською мовами. Він є лауреатом республіканських премій імені Бориса Горбатова, імені Микити Чернявського, міжнародних літературно-мистецьких премій імені братів Лепких, імені Олекси Гірника, премії за кращий музичний твір-ораторію "Лелече", нагороджений медаллю "Будівничий України".
На вшанування пам’яті Івана Низового з ініціативи й за допомогою його друзів Олександра Стешенка і Володимира Просіна відкрито меморіальну дошку у Сватовому, з волі його земляків ім’ям Івана Низового названо одну з вулиць села Марківки Білопільського району Сумщини, і нещодавно завдяки матеріальній підтримці друзів і шанувальників творчості Івана Даниловича, друзів доньки Лесі не тільки з усієї України, але й Італії, США та Ізраїлю (поетів, учителів, підприємців) на його могилі в місті Луганську встановлено пам’ятник…
Та доводиться з прикрістю констатувати, що за два роки по смерті поета на жоден крок з увічнення його пам’яті не спромоглася ні влада, ні громадськість Луганська, міста, якому Іван Данилович віддав понад сорок років творчого життя і зробив величезний внесок у його культурне зростання зокрема й у скарбницю національної культури взагалі. Історія неодноразово свідчила, що сучасники не спроможні гідно оцінити художні здобутки своїх найкращих представників. Лишається тільки сподіватися, що можновладні сучасники Івана Низового здатні засвоїти ці уроки історії та виправити непростиме непорозуміння.


... Як я прожив
Невловимо-миттєве життя?
Хто відповість
Сивочубій, наївній дитині?
Був чи не був
Я помічений часом своїм
На роздоріжжях
І на перехрестях епохи?

В спалахах блискавки
Визрів мінористий грім –
Вісник дощу.
А мені би мажору
Хоч трохи!



листопад 2013 р.