Запалимо свічу!
Нехай зігріє душі
Усім кого забрав голодомор…
Як страшно це було! Не будемо байдужі!
Смертельний і пожертвений терор –
коли червоний кат, забрав все до зернини,
не знав жалю, і навіть плач дітей
його не зупиняв… хоч крихточку з хлібини,
вони просили (їм що до ідей!?)
і, пухнучи від голоду, вмирали тихо…
А він, мов навіжений, шаленів –
„Мітла червона“, „чорний список“… Боже! Лихо!
(Бог десь мовчав, немов заціпенів,
від того, що ця звірська рать робила…) Боже!
У чому винні? Гріх який у нас?
Чому це лихо нам!? Довкруж весь люд знеможе!

Співуча Україна змовкла враз,
немов у чорний саван смерті загорнули…

Вона ж ішла за ним, як ніч жалів.
Голодна смерть! Діждалася свого. Поснули…
І вітер пісню жалібну завів…

Квітуча, чорноземна, землеробська нива
здригнулася від горя – „Як же так?
Я від Трипілля годувала всіх дбайливо,
а нині все забрав пожадний птах…
А простолюд-творець – рослинник і месія,
споконвіків рожденний для сохи́,
вмирає без хлібини й каші… Гречкосі́ї?!!!
Невже це помста давніх пастухів?“

Чи є у світі щось страшніше ніж це горе –
дивитись на застигнувшу сльозу́,
яка з очей дитячих пада у покорі…
Смертельні тіні з комину повзуть…
Безумна мати, заломивши руки в по́куть,
хрестилась до смертельного гріха…
А потім перед ранком … в хаті – тиша й спокій…
І мертві всі… зіяє піч глуха…

Голодомор, як темний морок вліз до хати,
в мільйонах душ згасивши світ життя…
приречені за планом Ката помирати,
під марші індустрії і звитя́г…

О, Боже! Що то був за жах! У тридцять дру́гім…
тридцять третім…Спитає нині хтось:
„Чи то є правда? Вигадки?“
– О, недолу́гі!
Коли ж ЛЮБИТИ, Боже, навчимось?!
Скажіть це дітям, що від голоду вмирали!
Скажіть мільйонам…
Запитай в катів,
що у дітей останнє зернятко забрали, –
„Чи є спокута зчинених гріхів?“

Запалимо свічу, нехай зігріє душі
Усіх кого забрав голодомор…
Нехай покояться у мирі. Незворушні.
Ми пам’ятаємо...
(Молитва… хо́р...)

Спільна робота з донькою Іриною, ученицею 11 класу, для якої це перші кроки в поезії.