Ми живемо в умовах кругової поруки. Ментально. Тотально. Моя знайома завідувачка відділення в лікарні, коли йде у відпустку, знаєте чого боїться найбільше? Знають тільки ті, хто був усередині медицини - вона боїться, щоб її підлеглі бува не посварилися з патологоанатомами, поки її не буде. Наші судьби вершаться в палатах. Судьби лікарів - у прозектурах, на столах. Знаєте, для кого пишуться історії хвороб? Не для хворих, не для статистики, не для науки. Історії хвороб пишуться для прокурора. І тої фатальної ночі, коли ваша близька людина помиратиме на операційному столі, коли надії вже не буде, в ординаторській наново писатиметься її історія хвороби, така, що відповідатиме кінцевому діагнозу - з усіма аналізами, витягами, висновками. І дати стоятимуть ті, що треба. І - комар носа не підточить. Бо сьогодні я його виручу, я - приміром, лаборантка, а завтра - він мене, коли я забуду змінити рукавички і занесу в чиюсь кров інфекцію, або коли не потраплю в вену. Ми любимо пацієнтів. Ми їм співчуваємо. Але вони по один бік кушетки, а ми - по другий. А кушетка це, повірте, бар'єр, якого в нас хер хто перескочить.

Ми живемо в умовах кругової поруки. Світоглядно. Тотально. Знаєте, де починаються арешти і злочинні судові ухвали? Думаєте, на Банковій? Там, де фоткаються депутати опозиції на тлі барикад? А ні хера! Все це починається там, де ми гроші даємо, а чека, квитанції, квитка не вимагаємо - "Який ви мужчина прямо принциповий! Та нате вам, подавіться тим чеком!" - і нас уже заливає сором. Все це починається там, де ми цікавимось, кому й скільки заплатити, щоб у хірурга, який нас оперуватиме, були принаймні розплющені очі. Бо хабарництво, звісно, погано, і треба боротись, але життя в нас таки блядь одне. Все це починається там, де ми заповнюємо бланки заяв не своєю мовою, де у відповідь на не свою мову ми відповідаємо знову не своєю. Де чиновник дзвонить у витверезник і просить випустити свого кума, який трохи дебоширив у кафешці. І черговий у білому халаті акуратно виводить кума під білі ручки в авто, а п'ятеро п'яних мужиків, які були з кумом у кафешці, залишаються спати у витверезнику. І не сподівайтеся, що ми - отой кум. Історія показує, що ні. Ми завжди - п'ятеро мужиків, у яких забрали ремені і шнурки. Ми спимо у витверезнику.

Ми живемо в умовах кругової поруки. Емпірично. Тотально. Хтось скаже мені, чому моя баба у 2000-х ситих роках ховала під подушку хліб, шматки м'яса і риби, які потім починали смердіти? З ума вижила? Та ні, просто наша пам'ять нікуди не дівається від нас. Нікуди і ніколи. Мій найперший день знань мені запам'ятався не дзвониками, не квітами, і не вчителькою, а чомусь - шкільною їдальнею: безліч масних гнутих алюмінієвих ложок, гранчастих склянок зі слідами пальців, а ще - піонерські галстуки. О, як вони майоріли переді мною. Просто я до того не бачив аж стільки однакових людей. Куди ж од цього дінешся, якщо з нас робили однакових сімдесят років? Робили, коли змушували в школі клеїти на гілочки білі паперові квіти і йти на першотравневий мітинг 1986 року - і ми йшли і бачили оті калюжки з жовтуватою плівочкою, в яких подекуди плавали паперові квіти. Робили, коли змушували комсомольців колективно ходити на пропагандистські фільми і потім їх обговорювати. Робили, коли ганяли райполіклінікою десятки роздягнених догола юнаків на військкоматівських медоглядах, як наче євреїв у піч крематорію. І ви думаєте, що з наших голів це все взяло і зникло? Та ні фіга. Мій світогляд якраз і почався з передзвону гранчаків і майоріння червоних галстуків. І я з ним живу і борюся, і боюся, і борюся з страхом, і знову боюся. І так буду до смерті боротися і боятися.

Молоді по-іншому думають. По-іншому бачать. На їхніх шиях не було червоних зашморгів. Їм не казали, що кремлівська зоря, оте око Саурона, - то шлях у світле майбутнє. Їх не тягали до директора за перекреслене мимоволі слово "Ленін" у чорновику. Їм не втовкмачували в голову на кожному уроці, кожних зборах і мітингах про старшого брата. А моя пам'ять надто часто набуває відтінків червоного прапора з серпом і молотом. А мої страхи надто часто тягнуть мене в підвали Міністерства Любові. Ось тому я ніколи й ні в кого не питаю - за ким подзвін. Подзвін завжди за мною самим.