Зеньо знов газету в зуби, влігся на дивані.
Трохи злиться, щось бурмоче цілий вечір Гані:
- Скільки можна нервів їсти? – каже врешті жінці. –
Ті плаксиві серіали в мене вже в печінці.
Ніби іншого немає, що робити в хаті.
Всюди срач, а ти лиш можеш язиком чесати.
Та як вчула, - руки в боки: - Що? Шукай он другу!
Я що маю тут роздертись? Йди, найми прислугу!
Ти не хан! Знайшов рабиню! Я тут не в гаремі!
Завтра ж купиш телевізор! І дивись окремо.
Будеш мати більше грошей, - то які проблеми?
Двох чи трьох наймай одразу! Треба, то й гарема!
Зеньо синій аж від злості. Як відняло мову.
Значить, ось у чім причина. Треба грошей знову.
- Мало, кажеш, заробляю? Мало я приношу?
Двох таких, як ти, шановна, я утримать можу!
Гані тільки того й треба. Хоч кипить від злості:
- Добре, милий. То на ліпше. Жди на завтра гості!
Сам сказав. Що двох утримать, Зеню, маєш намір!
Значить, любий, моя мама буде жити з нами!