ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.05.06
14:26
Мовчить триклятий сюзерен,
що полчища стоять на сході
та запевняє: «Не сьогодні
прийде до нас війни кузен».
Незвідані шляхи Господні.
Пора усім на шашлики.
Арей, напевно, щось та знає,
що полчища стоять на сході
та запевняє: «Не сьогодні
прийде до нас війни кузен».
Незвідані шляхи Господні.
Пора усім на шашлики.
Арей, напевно, щось та знає,
2024.05.06
09:56
Справ щоденних й не так, щоб дуже,
йду на балкон за повітря ковтком -
раптом зірка срібною смужкою
з неба збігає, мов крихітний гном.
Чітко бажання встигаю замовити,
гномику пункти всі перелічую:
щоб повернулися воїни зморені
йду на балкон за повітря ковтком -
раптом зірка срібною смужкою
з неба збігає, мов крихітний гном.
Чітко бажання встигаю замовити,
гномику пункти всі перелічую:
щоб повернулися воїни зморені
2024.05.06
09:25
Слова для пісні від імені чоловіка)
Несу в руках троянди білі
Тобі, красуне, в знак любові.
А ти мене чекаєш мила,
Нам сонце усміхнулось знову.
В очах твоїх я бачу щастя,
Несу в руках троянди білі
Тобі, красуне, в знак любові.
А ти мене чекаєш мила,
Нам сонце усміхнулось знову.
В очах твоїх я бачу щастя,
2024.05.06
06:23
Уже від ранку й дотемна
Я бачу й чую щосекунди,
Як вкрай уквітчана весна
Співає весело і лунко.
Уся земля, мов пишний сад,
Буяє зеленню і цвітом,
Хоч дим і гуркіт канонад
Іще засмучують півсвіту…
Я бачу й чую щосекунди,
Як вкрай уквітчана весна
Співає весело і лунко.
Уся земля, мов пишний сад,
Буяє зеленню і цвітом,
Хоч дим і гуркіт канонад
Іще засмучують півсвіту…
2024.05.06
02:08
Сказав їм Воїн: "Слава Україні!"
І не тремтіли голос та рука.
Свинособаку, підлу ту тварину,
Так налякало слово козака!
Це не пейзаж, де сонечко та хмарка -
Світанки темні в страченій імлі.
Упала недопалена цигарка
І не тремтіли голос та рука.
Свинособаку, підлу ту тварину,
Так налякало слово козака!
Це не пейзаж, де сонечко та хмарка -
Світанки темні в страченій імлі.
Упала недопалена цигарка
2024.05.06
00:12
Не зважай. Так нерідко трапляється у житті. Силоміць не закохують. Ще не зумів ніхто це заперечити… Щастя – то казка на DVD. Там вино почуттів – тут у мене суцільний оцет. Не зважай. Хай лисиця-кохання мене гризе, як спартанця, чий образ пригадую все ч
2024.05.05
20:48
Кому – весна, кому – війна,
кому – свята, кому – робота
не до крові, але до поту...
у мене – ода голосна,
а на душі найвища нота.
Не каюся... у самоті
я не сумую і не буду
у цьому повторяти Будду.
кому – свята, кому – робота
не до крові, але до поту...
у мене – ода голосна,
а на душі найвища нота.
Не каюся... у самоті
я не сумую і не буду
у цьому повторяти Будду.
2024.05.05
20:09
П'ять речень
Як утворилася наша ватага і на чому трималася? - одним реченням сформулювати непросто. Скажу так: і звичайнісінький працівник рибного господарства, і пихатий податківець з братами, і я - досвідчений пройдисвіт - усі ми гарно проводили ч
2024.05.05
18:39
Пасха
Якщо хрестять немовля - це злочин. Хрещення вважається нелегітимним, оскільки людина не може сказати навіть слова проти.
Якщо хрестять неповнолітню дитину - це злочин, оскільки дитина не розуміє куди її ведуть. І навіщо. Просто традиція така
2024.05.05
13:01
Коли хтось дива подивитись захотів.
Чи то природне воно, чи то рукотворне,
За тим не треба зовсім пхатися за море,
Долати сотні кілометрів по путі.
Скажімо, хоч би й знаменитий Стоунхендж –
Всього лиш камені, розставлені по колу.
Та в нас у Олевсько
Чи то природне воно, чи то рукотворне,
За тим не треба зовсім пхатися за море,
Долати сотні кілометрів по путі.
Скажімо, хоч би й знаменитий Стоунхендж –
Всього лиш камені, розставлені по колу.
Та в нас у Олевсько
2024.05.05
10:55
Не зупинялось сонце ще три довгі роки,
Витягуючи на світ божий юдеїв.
І тільки по війні, в Єрусалимі, в Яд-вашемі,
В Павільйоні дітей, навіки щезло сонце.
Зрештою, як і місяць.Тільки миготять зірки.
Мільйон зірок –мільйон єврейських душ дитячих
Крич
Витягуючи на світ божий юдеїв.
І тільки по війні, в Єрусалимі, в Яд-вашемі,
В Павільйоні дітей, навіки щезло сонце.
Зрештою, як і місяць.Тільки миготять зірки.
Мільйон зірок –мільйон єврейських душ дитячих
Крич
2024.05.05
02:04
І буде осінь. А мене не буде.
Холодний вітер душу пригорне...
Червоне листя - ліки від застуди...
Настирливий той штамп "що скажуть люди?"
В заручниках не втримає мене!
Над сірим містом плаче сіра хмара...
Невже це так змінилася зима?
Холодний вітер душу пригорне...
Червоне листя - ліки від застуди...
Настирливий той штамп "що скажуть люди?"
В заручниках не втримає мене!
Над сірим містом плаче сіра хмара...
Невже це так змінилася зима?
2024.05.05
00:09
Я далеко не Рильський і не Тарас.
Ну і так воно вийшло, що не Костенко.
З головою, напевно, не все гаразд:
Там щось вітром розбавлене та ріденьке.
Я – хардкорні відлуння від травіат.
Ще б навів порівняння в такому дусі:
Двоголовий гібрид, де за пл
Ну і так воно вийшло, що не Костенко.
З головою, напевно, не все гаразд:
Там щось вітром розбавлене та ріденьке.
Я – хардкорні відлуння від травіат.
Ще б навів порівняння в такому дусі:
Двоголовий гібрид, де за пл
2024.05.04
13:30
Відверті слова не повторюю двічі.
Я знов розгубився. Спливає мій січень.
Хіба забагато мені було треба?
Із сумом дивлюсь у заплакане небо.
Я слухав етюди світанків січневих
І бачив кришталь на високих деревах.
Зима написала для мене картину,
Я знов розгубився. Спливає мій січень.
Хіба забагато мені було треба?
Із сумом дивлюсь у заплакане небо.
Я слухав етюди світанків січневих
І бачив кришталь на високих деревах.
Зима написала для мене картину,
2024.05.04
12:17
сонечко, це кохання
вибору в нас нема
ось показові дані
далі дивись сама
без апріорних тверджень
що воно тут і як:
всі відчуття - як вперше
ніби я знов юнак
вибору в нас нема
ось показові дані
далі дивись сама
без апріорних тверджень
що воно тут і як:
всі відчуття - як вперше
ніби я знов юнак
2024.05.04
11:44
Кислянець, квасок, киселик –
іменується щавель.
Зазвичай, росте у селах,
біля більшості осель.
Берег, луки облюбує,
друзі в нього – сонце, дощ.
Особливо з ним смакує
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...іменується щавель.
Зазвичай, росте у селах,
біля більшості осель.
Берег, луки облюбує,
друзі в нього – сонце, дощ.
Особливо з ним смакує
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Богдан Манюк (1965) /
Проза
Викрадення
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Викрадення
Вони обійшли навколо труни. Придивлялися. Замовник – прискіпливо, майстер – з відчуттям гордості за свої мозолисті золоті руки. Помовчали, вдихаючи запах сосни й пилюку, яка не встигла осісти.
- Годиться, - вайлуватий, з азіатським типом обличчя молодик, зять покійного, кивнув на стіл у кутку майстерні - можна й випити.
Чаркували без поспіху, але кожна чарка – по вінця. Не бракувало й закуски, щоправда, торкалися її заледве – більше смакували спогади про того, хто мав приміряти майстрове творіння.
- Добрий був чоловік, - мозолисті золоті ворухнули столом, - прохвесіонал, хвайний директор школи.
- О так! – зятеві сподобалася похвала співбесідника, - чесний, хоч і дивакуватий…
Майстра, підігрітого оковитою, обійняли спогади.
- Чолов’яги місцеві розказують, як поїхав із ними Іван Петрович, царство йому небесне, на заробітки під час відпустки. Тож він і там педагогом себе відчував. Трапилося: чистив у приватника стайню на Київщині. Гною – достобіса, запахи та все таке інше, а тут сомпляк на ровері за спиною.
- Дядьку, дай закурить.
- А ти… ти знаєш, хлопче, кого прохаєш, - випрямився наш Петрович, я – директор школи!
- Тьху! – малий знизив плечима, - в говні колупається й каже, що він директор школи.
Із вічливості й зять, і оповідач затулили посмішки долонями, проте оповідачеві спала на гадку ще одна популярна в містечку історія, ноги якої виросли з педради… Розглядали питання про ведення класних журналів. Директор «прасував» молодих учителів за недбалість, зачитував занотовані в чернетку методичні огріхи, добавляючи зблисків емоціям, і зовсім роздратувався, коли перевів погляд на досвідчених колег.
- Степане Васильовичу, – вигукнув, - два місяці не записані уроки історії в журналі десятого класу! Майте совість!
Степан Васильвич, спокійний, як удав у джунглях, виповз із своїх роздумів про особисте.
- Перепрошую. Мушу зауважити: історію в десятому читаєте ви, пане директоре!
На цьому зі спогадами окошилося. Завантажили труну на причіп легковика і зять, поспішаючи, вирулив з подвір’я підприємства на польову дорогу – подалі від очей даішників.
Майстер допив рештки, витер губи рукавом і заповзявся довершити інші замовлення. Потрохи сутеніло в очах і надворі. Пора додому.
Стільки траплялося тих мандрівок під хмелем від місця роботи до рідної хати – годі й згадати. Тільки б ноги тримали й очі не брехали!
Рушив, насвистуючи «ти казала в понеділок…». А що скаже нині, занюхавши перегар? – подумав, - а нехай лементує шлюбна – звиклося.
Звідкись вигулькнуло хлопченя.
- І воно з цигаркою! Кидай, малечо, курити, - тупнув, - бо скажу вчительці!
- Не сказес, - малеча пихнула димом із беззубого рота, - я сце до сколи не хозю.
- А хай йому… - махнув рукою й навпрямки до автотраси.
Засніжило. Похолодало. Жестикулював на узбіччі.
- Ловися, машино, велика й маленька.
А машини, ніби риби оті в ополонці, не тішили ловця.
- Мерзне, мерзне, хвосте!
Ай справді відчував себе хвостом, не здатним що-небудь вдіяти. Тому й побіг відчайдушно на скрегіт гальм до дверцят BMW.
- У містечко. Доїду?
Рвонули з виском. Миготіли дерева, огорожі й будинки. Широкі плечі, здоровеча голова шофера скидалися на гору – ніякої реакції на майстрове благання зупинитися. Ось уже центр містечка. Поворот праворуч, поворот ліворуч – і містечко позаду.
- Ой Іване Петровичу, - заячав майстер подумки, - піду за тобою услід в потойбіччя!.. Викраде клятий бандит і … Тобі, директоре, легше, ти вже там, а з мене вирізатимуть органи для продажу. Ой леле! Чи не так пропала в сусідньому селі жінка торік? Вчепитися бандиту за горло! Нехай розіб’ються на швидкості… Все ж краще!
Назустріч потужне світло – «Камаз». На смузі викрадача купи каміння, вивезеного дорожниками. Пригальмував, розминаючись із «Камазом».
- Порятунок! – майстер відчинив дверцята й викотився на дорогу. Вмить підвівся й побіг. Ні, це радше можна назвати летом – над пеньками й колодами, ямами й калюжами – спочатку лісосмугою, згодом полями й луками.
- В миліцію не варто, - міркував, - чи не з бандитами за одне? Такого по телевізору надивишся!
Знесилений, упав на поріг домівки опівночі, докликався дружини, благав укріпити двері та вікна металічними прутами й полінами. Обнявшись, подружжя довго тремтіло в кутку кімнати.
Зранку постійний біль у ребрах привів майстра на поліклініку. Флюорограф наказав почекати, а сам довго вовтузився з віп-персоною місцевого значення, новим начальником ДАІ, принаймні, так шепталися медсестри. Нарешті віп-персона прочинила двері в коридор.
- Викрадач! – майстер притиснувся до стіни, - без сумніву! Запам’ятав гада назавжди! Негіднику, - вибухнув люттю, - не втечеш від покарання!
- Ми знайомі? – очі віп-персони так округлилися, що з їхньою допомогою доречно було б вивчати геометрію.
- Пригадай сьогоднішню ніч, - майстрові болючі ребра додали йому злості й відваги, - що творив? Прихопив людину, щоб викрасти?
- Ху! – звинувачений полегшено зітхнув, - знайшовся пасажир, якого я загубив. Загалом не дуже тямлю, де тебе підбирав, і де ти, чоловіче, подівся – перебрав шнапсу, будь здоров! – обеззброїв майстра відвертістю, - перепало мені не менше: довипробовував нову тачку до рова, тепер потрібен ремонт і їй, і мені, - і якось дуже по-дружньому майстрові на вухо, - будьмо знайомі!
- Будьмо, - на обличчі майстра вибарвилася подоба посмішки, - тут у швагра права забрали…
2014р.
- Годиться, - вайлуватий, з азіатським типом обличчя молодик, зять покійного, кивнув на стіл у кутку майстерні - можна й випити.
Чаркували без поспіху, але кожна чарка – по вінця. Не бракувало й закуски, щоправда, торкалися її заледве – більше смакували спогади про того, хто мав приміряти майстрове творіння.
- Добрий був чоловік, - мозолисті золоті ворухнули столом, - прохвесіонал, хвайний директор школи.
- О так! – зятеві сподобалася похвала співбесідника, - чесний, хоч і дивакуватий…
Майстра, підігрітого оковитою, обійняли спогади.
- Чолов’яги місцеві розказують, як поїхав із ними Іван Петрович, царство йому небесне, на заробітки під час відпустки. Тож він і там педагогом себе відчував. Трапилося: чистив у приватника стайню на Київщині. Гною – достобіса, запахи та все таке інше, а тут сомпляк на ровері за спиною.
- Дядьку, дай закурить.
- А ти… ти знаєш, хлопче, кого прохаєш, - випрямився наш Петрович, я – директор школи!
- Тьху! – малий знизив плечима, - в говні колупається й каже, що він директор школи.
Із вічливості й зять, і оповідач затулили посмішки долонями, проте оповідачеві спала на гадку ще одна популярна в містечку історія, ноги якої виросли з педради… Розглядали питання про ведення класних журналів. Директор «прасував» молодих учителів за недбалість, зачитував занотовані в чернетку методичні огріхи, добавляючи зблисків емоціям, і зовсім роздратувався, коли перевів погляд на досвідчених колег.
- Степане Васильовичу, – вигукнув, - два місяці не записані уроки історії в журналі десятого класу! Майте совість!
Степан Васильвич, спокійний, як удав у джунглях, виповз із своїх роздумів про особисте.
- Перепрошую. Мушу зауважити: історію в десятому читаєте ви, пане директоре!
На цьому зі спогадами окошилося. Завантажили труну на причіп легковика і зять, поспішаючи, вирулив з подвір’я підприємства на польову дорогу – подалі від очей даішників.
Майстер допив рештки, витер губи рукавом і заповзявся довершити інші замовлення. Потрохи сутеніло в очах і надворі. Пора додому.
Стільки траплялося тих мандрівок під хмелем від місця роботи до рідної хати – годі й згадати. Тільки б ноги тримали й очі не брехали!
Рушив, насвистуючи «ти казала в понеділок…». А що скаже нині, занюхавши перегар? – подумав, - а нехай лементує шлюбна – звиклося.
Звідкись вигулькнуло хлопченя.
- І воно з цигаркою! Кидай, малечо, курити, - тупнув, - бо скажу вчительці!
- Не сказес, - малеча пихнула димом із беззубого рота, - я сце до сколи не хозю.
- А хай йому… - махнув рукою й навпрямки до автотраси.
Засніжило. Похолодало. Жестикулював на узбіччі.
- Ловися, машино, велика й маленька.
А машини, ніби риби оті в ополонці, не тішили ловця.
- Мерзне, мерзне, хвосте!
Ай справді відчував себе хвостом, не здатним що-небудь вдіяти. Тому й побіг відчайдушно на скрегіт гальм до дверцят BMW.
- У містечко. Доїду?
Рвонули з виском. Миготіли дерева, огорожі й будинки. Широкі плечі, здоровеча голова шофера скидалися на гору – ніякої реакції на майстрове благання зупинитися. Ось уже центр містечка. Поворот праворуч, поворот ліворуч – і містечко позаду.
- Ой Іване Петровичу, - заячав майстер подумки, - піду за тобою услід в потойбіччя!.. Викраде клятий бандит і … Тобі, директоре, легше, ти вже там, а з мене вирізатимуть органи для продажу. Ой леле! Чи не так пропала в сусідньому селі жінка торік? Вчепитися бандиту за горло! Нехай розіб’ються на швидкості… Все ж краще!
Назустріч потужне світло – «Камаз». На смузі викрадача купи каміння, вивезеного дорожниками. Пригальмував, розминаючись із «Камазом».
- Порятунок! – майстер відчинив дверцята й викотився на дорогу. Вмить підвівся й побіг. Ні, це радше можна назвати летом – над пеньками й колодами, ямами й калюжами – спочатку лісосмугою, згодом полями й луками.
- В миліцію не варто, - міркував, - чи не з бандитами за одне? Такого по телевізору надивишся!
Знесилений, упав на поріг домівки опівночі, докликався дружини, благав укріпити двері та вікна металічними прутами й полінами. Обнявшись, подружжя довго тремтіло в кутку кімнати.
Зранку постійний біль у ребрах привів майстра на поліклініку. Флюорограф наказав почекати, а сам довго вовтузився з віп-персоною місцевого значення, новим начальником ДАІ, принаймні, так шепталися медсестри. Нарешті віп-персона прочинила двері в коридор.
- Викрадач! – майстер притиснувся до стіни, - без сумніву! Запам’ятав гада назавжди! Негіднику, - вибухнув люттю, - не втечеш від покарання!
- Ми знайомі? – очі віп-персони так округлилися, що з їхньою допомогою доречно було б вивчати геометрію.
- Пригадай сьогоднішню ніч, - майстрові болючі ребра додали йому злості й відваги, - що творив? Прихопив людину, щоб викрасти?
- Ху! – звинувачений полегшено зітхнув, - знайшовся пасажир, якого я загубив. Загалом не дуже тямлю, де тебе підбирав, і де ти, чоловіче, подівся – перебрав шнапсу, будь здоров! – обеззброїв майстра відвертістю, - перепало мені не менше: довипробовував нову тачку до рова, тепер потрібен ремонт і їй, і мені, - і якось дуже по-дружньому майстрові на вухо, - будьмо знайомі!
- Будьмо, - на обличчі майстра вибарвилася подоба посмішки, - тут у швагра права забрали…
2014р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію