Вони обійшли навколо труни. Придивлялися. Замовник – прискіпливо, майстер – з відчуттям гордості за свої мозолисті золоті руки. Помовчали, вдихаючи запах сосни й пилюку, яка не встигла осісти.
    - Годиться, - вайлуватий, з азіатським типом обличчя молодик, зять покійного, кивнув на стіл у кутку майстерні - можна й випити.
    Чаркували без поспіху, але кожна чарка – по вінця. Не бракувало й закуски, щоправда, торкалися її заледве – більше смакували спогади про того, хто мав приміряти майстрове творіння.
    - Добрий був чоловік, - мозолисті золоті ворухнули столом, - прохвесіонал, хвайний директор школи.
    - О так! – зятеві сподобалася похвала співбесідника, - чесний, хоч і дивакуватий…
    Майстра, підігрітого оковитою, обійняли спогади.
    - Чолов’яги місцеві розказують, як поїхав із ними Іван Петрович, царство йому небесне, на заробітки під час відпустки. Тож він і там педагогом себе відчував. Трапилося: чистив у приватника стайню на Київщині. Гною – достобіса, запахи та все таке інше, а тут сомпляк на ровері за спиною.
    - Дядьку, дай закурить.
    - А ти… ти знаєш, хлопче, кого прохаєш, - випрямився наш Петрович, я – директор школи!
    - Тьху! – малий знизив плечима, - в говні колупається й каже, що він директор школи.
    Із вічливості й зять, і оповідач затулили посмішки долонями, проте оповідачеві спала на гадку ще одна популярна в містечку історія, ноги якої виросли з педради… Розглядали питання про ведення класних журналів. Директор «прасував» молодих учителів за недбалість, зачитував занотовані в чернетку методичні огріхи, добавляючи зблисків емоціям, і зовсім роздратувався, коли перевів погляд на досвідчених колег.
    - Степане Васильовичу, – вигукнув, - два місяці не записані уроки історії в журналі десятого класу! Майте совість!
    Степан Васильвич, спокійний, як удав у джунглях, виповз із своїх роздумів про особисте.
    - Перепрошую. Мушу зауважити: історію в десятому читаєте ви, пане директоре!
    На цьому зі спогадами окошилося. Завантажили труну на причіп легковика і зять, поспішаючи, вирулив з подвір’я підприємства на польову дорогу – подалі від очей даішників.
    Майстер допив рештки, витер губи рукавом і заповзявся довершити інші замовлення. Потрохи сутеніло в очах і надворі. Пора додому.
    Стільки траплялося тих мандрівок під хмелем від місця роботи до рідної хати – годі й згадати. Тільки б ноги тримали й очі не брехали!
    Рушив, насвистуючи «ти казала в понеділок…». А що скаже нині, занюхавши перегар? – подумав, - а нехай лементує шлюбна – звиклося.
    Звідкись вигулькнуло хлопченя.
    - І воно з цигаркою! Кидай, малечо, курити, - тупнув, - бо скажу вчительці!
    - Не сказес, - малеча пихнула димом із беззубого рота, - я сце до сколи не хозю.
    - А хай йому… - махнув рукою й навпрямки до автотраси.
    Засніжило. Похолодало. Жестикулював на узбіччі.
    - Ловися, машино, велика й маленька.
    А машини, ніби риби оті в ополонці, не тішили ловця.
    - Мерзне, мерзне, хвосте!
    Ай справді відчував себе хвостом, не здатним що-небудь вдіяти. Тому й побіг відчайдушно на скрегіт гальм до дверцят BMW.
    - У містечко. Доїду?
    Рвонули з виском. Миготіли дерева, огорожі й будинки. Широкі плечі, здоровеча голова шофера скидалися на гору – ніякої реакції на майстрове благання зупинитися. Ось уже центр містечка. Поворот праворуч, поворот ліворуч – і містечко позаду.
    - Ой Іване Петровичу, - заячав майстер подумки, - піду за тобою услід в потойбіччя!.. Викраде клятий бандит і … Тобі, директоре, легше, ти вже там, а з мене вирізатимуть органи для продажу. Ой леле! Чи не так пропала в сусідньому селі жінка торік? Вчепитися бандиту за горло! Нехай розіб’ються на швидкості… Все ж краще!
    Назустріч потужне світло – «Камаз». На смузі викрадача купи каміння, вивезеного дорожниками. Пригальмував, розминаючись із «Камазом».
    - Порятунок! – майстер відчинив дверцята й викотився на дорогу. Вмить підвівся й побіг. Ні, це радше можна назвати летом – над пеньками й колодами, ямами й калюжами – спочатку лісосмугою, згодом полями й луками.
    - В миліцію не варто, - міркував, - чи не з бандитами за одне? Такого по телевізору надивишся!
    Знесилений, упав на поріг домівки опівночі, докликався дружини, благав укріпити двері та вікна металічними прутами й полінами. Обнявшись, подружжя довго тремтіло в кутку кімнати.
    Зранку постійний біль у ребрах привів майстра на поліклініку. Флюорограф наказав почекати, а сам довго вовтузився з віп-персоною місцевого значення, новим начальником ДАІ, принаймні, так шепталися медсестри. Нарешті віп-персона прочинила двері в коридор.
    - Викрадач! – майстер притиснувся до стіни, - без сумніву! Запам’ятав гада назавжди! Негіднику, - вибухнув люттю, - не втечеш від покарання!
    - Ми знайомі? – очі віп-персони так округлилися, що з їхньою допомогою доречно було б вивчати геометрію.
    - Пригадай сьогоднішню ніч, - майстрові болючі ребра додали йому злості й відваги, - що творив? Прихопив людину, щоб викрасти?
    - Ху! – звинувачений полегшено зітхнув, - знайшовся пасажир, якого я загубив. Загалом не дуже тямлю, де тебе підбирав, і де ти, чоловіче, подівся – перебрав шнапсу, будь здоров! – обеззброїв майстра відвертістю, - перепало мені не менше: довипробовував нову тачку до рова, тепер потрібен ремонт і їй, і мені, - і якось дуже по-дружньому майстрові на вухо, - будьмо знайомі!
    - Будьмо, - на обличчі майстра вибарвилася подоба посмішки, - тут у швагра права забрали…

2014р.