Ти придивись на чисту воду...
Яка прозора кров - життя
Наповнює усе довкола
Із джерела отця - творця

Поглянь як краплями покрита
Земля що родить нам - хліба
Як ніжно гладить соковита
Гроза вологою - поля

Дощі , тумани , роси , іній
Серце природи - рік , озер
Моря , безмежні океани
Над полюсами нею твердь

Цінуймо подане в дарунок...
Бо й камінь мертвий як сухий
Згадаймо , хто ми є - творіння
Яких основа все - вода...
2007р.

01-02-2015

Корони крон дерев оголених лісів
у то́зі сивини, і розпустили коси,
зачесані аби́як розою вітрів,
берези – у чеканні на морози.

Зима таки іде, а осінь ще стоїть,
вдивляється у дальні горизонти.
Побілена трава деі́нде майорить.
Неначе – осінь, а зима не проти.

Але її вітри – і снігом не корми,
а дай зайти у нетрища холодні.
І біла заметіль, і посланці зими
несуть дарунки із її долоні.

Діброви шелестять і одубілий лист
тримається, як воша за кожуха.

І поки ще не вщухла завірюха,
у небесах імла і морок обнялись.

Отак би нині й нам, як це було колись,
зайти у білу ніч
                       і слухати...                                                                                                 Послухай...

                              24.11.2014

Ви скажете ніби таке не буває,
щоб білі ворони збиралися в зграї.
На сайт поетичний зайдіть.
Від душі
поети там каркають власні вірші.

а її вуста холодні холодні стулені сині
труп не може нічого крім лежати рівно
і повільно крізь неї по ній проростає
мокра трава, висихає на вітрові в сіно
перетворюється в музику вітру мокра трава
а вона лежить нерухома й неправа
у своїй передчасній смерті, у смороді
непритомності тіла вуста її хо-
роші холодні гарні сині
у ній сконцентровані дуги мостів
вогнів життів риб гуркоту потягів
реву автомашин зойків алколюдей
диякон топив у ній чоботи
маньяк - ідеї та геїв і чоботи
лихвар - іудею й нові штіблети
поети топилися самостійно
розпластавши руки віялом чи склавши їх на пузі
кожному по вірі його по заслузі
але їй байдуже, мертвим все-рівно
до чужого життя до власної смерті вона -
холодний труп не царівна вона потопельниця
янгол міста незрячих з красивим жіночим ім'ям
Устина. Устя.
Рівне

Листопад роздягає березу.
Гомонить ошелешений сад.
А вона усміхається Крезу,
тільки ліктики гілок тремтять.

Ой берізко моя полохлива,
у яку ти попала біду?
Он, дивись, похилилася гива,
а не зломиш її молоду.

Жовті китиці, віти зелені,
до землі розпустила косу,
і ніхто не киває на неї
за її одчайдушну красу.

У намисті горить горобина.
У вінках «омеліє» верба.
А спокутує їхню провину
білокора осіння журба.

Може тіло її надто біле?
Певно талія дуже тонка?
І безтямно її оголила
буревію шалена рука.

Сивий ясен на неї дивився.
Шелестіли столітні дуби, –
ой, якби-то, якби-то, якби…

Тільки явір один зажурився,
і за неї усе ще молився,
що готовий і на поруби.

                              2012

Квіти

Ми просто квіти, зрошені росою,
І наше щастя всім вам прислужитись.
Не зачепи ногою нас босою,
Чи взутою- ми просто, просто квіти...

Нам прикро, як для смутку нас купують.
Роса стіка, як сльози по загиблим...
Як на останню зустріч, ми сумуєм,
Зірвати нас вважають за потрібне...

Ми горді, як нас дарять юбіляру-
Його життєвий шлях ми прикрашаєм...
Політ шалений гордості пізнаєм,
Коли артистів нами закидають...

Для цього ми ростем, це наша доля,
Нічого проти цього ми не маєм,
Але найбільше любим мимоволі,
Коли коханці нас друг другу дарять...

І як же наші стебла затріпочуть,
І як бутони наші розійдуться,
Як ми побачим, що блищать кохані очі...
Як ми побачим, що тіла зіллються...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=473152
рубрика: Лірика кохання
дата поступления 17.01.2014
автор: Сокольник

Больная птичка

Птичка печальная у тротуара...
Птичка больная... Здоровым не пара...
Птичку несчастную детки согрели.
Взяли на ручки, в шапчонку одели...
Птичке все это помочь не могло...
Смерти озноб, перебито крыло...
Помним ли мы, как легко прерываем
Шаткий мосток между Адом и Раем,
Тот, что людьми называется "жизнь"?..
Жизнь коротка. На добро не скупись.
Птичка в шапчонке тихонько споет
Песню последнюю и отойдет
В край, где без боли и горя мир светел...
Верьте в добро! Будьте добрыми, дети!..

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=516234
рубрика: Лирика
дата поступления 08.08.2014
автор: Сокольник

Одна Гієна- "Круть і верть",
Підліш трусливого шакала,
"Свята та божа", ніби смерть,
Над тілом Лева завивала-

О горе, горе! Як болить!-
Не прислухАлись! Я ж казала-
Не можна спротиву чинить-
От бачите, що з Левом стало?

Сидів би тихо у кущах-
Не огризався на мисливців,
Все б тамував у серці страх-
Не згинув би. Живим лишився.

У зоопарку б тихо жив,
Поміж гієн й бридких шакалів.
Всім посміховиськом служив,
І пальці в нього всі б тикАли!..

З бридкої пащі линув гній,
Коли Гієна завивала.
Заслухалась на власний вий...
І тіло Лева розтерзала.
... ... ... ...
Коли країна у вогні-
Не слухай підлих "пацифістів".
Борись на смерть. Скажи їм- НІ!!!
Не слухай іх продажну пісню.


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=485551
рубрика: Байка
дата поступления 13.03.2014
автор: Сокольник

Колись давно, як ми були удвох,
Жили дуби у лісі темнолиці.
А поміж них дідусь на ймення Ох
Збирав у козуб ягоди-сумниці.

Бо стільки їх вродило, скільки сліз.
А скільки сліз - то стільки й дум осінніх.
Птахи багряні падали на ліс.
Руді біси рубали голоси їх.

Та квітнув день усупереч біді,
І пахнув димом дикий кущик м"яти.
Старому уклонились ми тоді:
" Дозвольте й нам сумниць покуштувати".

Нагримав дід: "Немудрі дітваки!
Ідіть собі, вишукуйте опеньки.
Сумниць не дам, - то ягоди гіркі.
А ви іще занадто молоденькі".

Сказав отак - і зник у хащі Ох,
Ласкавий погляд кинувши на мене.
Руді біси витоптували мох,
Та миготів кашкет його зелений.

Дубові дзвони стишено гули.
Біси руді місили жовту глину.
Ми так і не збагнули, хто й коли
На стежці нашій кошик перекинув...

2014

художнику почуй мене поклич
я твій товариш - справжній і єдиний
хоч маю душу не як у людини
та не фальшивлю з масками облич...
тебе я зрозуміти прагну так
коли мовчиш кричиш коли голосиш
коли не помічаєш і не просиш
коли біжиш розхристаний навспак
коли малюєш хмари океан
морську безодню чи похмурі тіні
я заглядаю в дні твої осінні
я щирий я не здатен на обман...
я лащусь до усіх твоїх жінок
відчути хочу душу що почує
твою печаль і не зневажить всує
ні подих твій ні погляд ані крок...
багато хто із них такі лукаві
повір мені руденькому повір
що заведуть у твань земних зневір
бо мріють покупатися у славі....
художнику мені твоя журба
така чомусь близька і зрозуміла
якби тваринка говорити вміла
то стало б легше нам обом... та ба...
сумуємо в майстерні при свічах
невидимого світла на картинах
бо я - твій Кіт а ти - моя Людина
із неземною тугою в очах...
промуркочу нечутний монолог
засну в твоїх обіймах до світанку
замолимо густу пекучу ранку
вона ж одна на двох... одна на двох...
цей світ не для художників ачей
вони у нім розп`яті непочуті
я твій товариш у сумній спокуті
в безсонні та у сірості ночей
а ти усе спішиш кудись спішиш
збагнути хочеш те що незбагненне
малюєш білим це життя буденне
я ж муркочу тобі цей теплий вірш
ТИ СПИШ???

Сонце ніжило всіх без упину,
Умлівало цілісіньку днину -
Мов на мить спалахнуло кохання
Й усміхнулося літо - востаннє!

29.08.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

Скрадаються сутінки. Наміри їхні темніють.
Обачні felini лишають сліди на воді.
Та ближче до півночі гусне вода, як олія,
І кігті фелінів од неї - брунатно-руді.

Сміється Діана. Вклякає навколішки Туллій.
Стріла орхідеї свої пустоцвіти рече.
І пахне повітря сльозами німої косулі,
І пахне мускатом безбожно красиве плече.

Призахідний промінь у кучері озера Гарди
Востаннє занурив обличчя своє осяйне...
О, вечоре дикий, приборканий мій леопарде,
Лиш сонце сховається, знаю, ти зрадиш мене.

2014

спить Центральна і Західна, вже й позіхає Схід
сплять вояки, цивільні, колодязь та самокат
спала б я собі також, та горе – не спить мій кіт
він стрибає як слон по мені уперед-назад

ці коти, я скажу вам, потвори вони з потвор
і не треба зважати на мімімішність облудну
бо створіння котиське - насправді дряпучий Тор
і воює із людством створіння це препаскудно
умикає перпертум мобільний мявкучий мотор
коли спати вляглися усі культурні люди

спить Гавана, диван, спить москаль й маленький москіт
навіть мишка комп'ютерна й та задрімала наче
та не спить мій страшний, ненормальний тварюко-кіт
він немов дурнуватий стрибає собі і скаче

я клянуся - в той день чи в ту ніч як терпцю капець
як урветься терпець і буде мені до сраки
що котів нам із космосу поприсилав отець
для нірвани. - Я плюну й куплю таки собаку!

2014

В кімнаті розливає запах м`ята,
Не килим на долівці – очерет,
На стінах осока ще не прим`ята,
Вже хата вся – зелена, мов намет.

Дажбоже мій, ти чарівник, естет,
Уявою душа твоя багата.
Зеленого вогню створив бо злет,
Оцю красу земну – зелені свята.

Здається, в день цей тріскає асфальт,
І упирі ховаються по норах,
Природа лік дає слабким і хворим,
Звучить її глибокий, чистий альт.

Здається, що увесь народ співає,
Його здоровий, вільний дух літає.

7504 р. (Від Трипілля) (1996)

Манять запахом скошені трави -
То земного волосся пахощі,
Важко дихати й бути нейтральним,
Як у грудях пташина юрба харчить.

Вкрилось поле зеленим бушлатом,
Застебнулось на гудзики квітів.
Весно, березні всі обійшла ти
І у травень ввійшла діловито.

Прядки зела укрили ріллю,
Наче крила лебідки підкошені,
В них тривоги свої переллю,
Пересиплю я сум в їхні кошелі.

Сіно в'яжеться, ген, у снопи,
Мріють в полі солом'яні големи.
Був без тебе я, весно, сліпим,
А з тобою став серцем оголений.

Прийшла, прокинулась, повстала!
Тече водою талий сніг,
Мрійливим сонцем запалала,
А рештки льоду валять з ніг.

Весна, очікувана й мила,
Після зими ти, наче Бог,
Всіх обійнявши справжнім дивом,
Морозу пишеш епілог.

Під руку з Березнем заходиш
У кожні двері, в кожен дім,
З крихких бурульок царство зводиш,
Палкий привіт ти шлеш усім.

Малюєш фарбами натхнення,
Цілуєш зорями з небес,
Прийшла, чарівна і буремна,
І віднесла всіх в край чудес.

А чудеса так серцю милі,
І душам хочеться тепла.
Ти задарма даруєш крила,
Ти – чарівниця! Ти – Весна!

(Катерина Лук'яненко)

15.04.2012р.

Він з'явився зненацька, - світанок, -
Усміхнувся, мов сонне маля,
Він озвався до мене птахами,
І здригнулася сонна рілля.

За вікном його погляд голубив
Неба чистого свіжий кришталь,
Одинокі хмаринки, мов губи,
Цілували замріяну даль,

Грало тепле проміння у листі -
То світанку радів день новий,
І усмішки його пломенисті
Ніжно вітром торкалися вій.

"Здрастуй, сонце!" - зраділи дерева,
Мов дитина, я з ними радів,
І гаї, - жовті сонячні леви, -
Ніби восьме, найкраще із див.

Я душу ніжну зрадою поранену
Лікую рано лагідною втіхою,
З якою сад у полум’ї багряному
Прихід зими сріблястої очікує.

О, щастя їм: *морозами загояться,
Буранами поранення і опіки.
Черешні, абрикоси і шовковиці,
За літом тугу в заметілі втопите.

Хоч снігом сипатиме, а не сонцем вулиця,
І стануть дні безжалісно-короткими.
Печально. Та чомусь асоціюється
У них зимові місяці з курортами.

Як важко дереву служити вчителем
Дивакуватим плодикам і листячку.
Нестерпно. Хоч у зиму відпочити їм.
На це у них часу-наснаги вистачить.

Забули, певно, в золотому полум’ї,
Що для дерев зима, на жаль, не здравниця.
До того ж вийдуть до зими оголені.
О, горе їм: *морозами роздавляться!

2012

* збіг логічний

Осінь золоту літо бабине
Сонячним теплом своїм звабило,
Вкрило коси їй, мов хустинкою,
Срібнотканою павутинкою.
Осінь золота, вмита росами,
Надухмянена сінокосами,
Загравала із літом бабиним,
І, фліртуючи, жартувала з ним:
То поколе його ожинами,
То всміхнеться йому жоржинами,
А то, часом, насупить брівоньки,
І проллється дощем на нивоньки.
Літо бабине ніжно шепче їй:
— Я люблю тебе, ти дощем не лий. —
А вона з ним лиш мило грається
Та від любощів ухиляється.
Літо сонячно розсміялося:
— Ось ти, осене, і догралася! —
Дні погідні за плечі кинуло
І у теплі краї полинуло.
Осінь скривджено кривить губоньки:
— Не кидàй мене, літо любеньке —
Я без тебе стаю холодною
І сльотливою, і нудотною...

...Так бува і у справах сердечних,
Коли жарти стають недоречні -
Фліртування таке, понад міру,
Викликає лише недовіру…

2006

Захворіла осінь, знов грипує,
Жаром листя пихкає навколо,
Кволо посміхається: ах, люди,
Вітер заганяє у стодолу…

Цілу зиму буду тихо спати,
Розгрібати сіно у дрімоті,
Цілувати,ніжно обіймати
Літо-спогад, літо-щастя
буду…

А весною вигляну у шпарку,
Порадію сонячному блиску
І засну так солодко, як варто
Всім в чеканні зустрічі, що близько

Захворіла осінь, щось бурмочить,
Збилось листя, вже не має жару,
Усмішка змінилася на сльози.
Не красуня. І без макіяжу…

26.09.2013

А небо-дах чому на нас не пада?
Його тримає сосен колонада.
А небо-птах чому на нас не пада?
Його лякає сосен канонада.

* * *

У сні зеленому сосні зима наснилась,
та у бору робота не спинилась.
Де маслюки, маленькі віслюки,
чи докери біля сосни найвищої
усю добу із глицею тюки
по вертикалі, але переміщують!

* * *

А восени найважчі небеса
І на душі безрадісно і млосно.
Ще сила кленів і дубів згаса.
Як можна сонце втримать ніжним соснам?
І гірчаки, лисички, маслюки
Рости почали весело і стрімко.
Крихкі хоч, невеличкі і слабкі,
Моральна хоч, але сосні підтримка.

* * *

Ми пішли і залишили в лісі
Перегуків сім, а може, вісім.
Й запитання: а бліда поганка
Мухомору жінка, чи коханка?

2010

Засумував гарбуз у гарнізоні.
Та у бої посада не пуска.
І вирушають учні гарбузові –
І вусиків, і вудини війська!

2012-2013

Я – слуга краси і чистоти.
Щоб не важко я служив, не сумно.
Щоб і восени міг зацвісти –
В мою душу з тротуару, клумби

Хай потоком погляди помчать,
Настрою негожому убивчі
І чарівно-лагідні – дівчат,
І жагучо-милі – чорнобривців.

Хай, та на заваді камінці –
На асфальті виразки гранітні.
Щоб від них потоку по весні
Не гриміти в серці, не грубіти.

Не було незручності від них,
Кралечок, підошвам і підборам –
Те, не зле, каміння у квітник
Хутко я з асфальту зафутболив.

І з пелюстки я нагнав джмеля.
Стрепенувся хтось отам і ойкнув!
Ой! То чорнобривцю влучив я
Не в чуприну, не в брову – а в око!

2012-2013

земля міняє капелюха
із чорного на кольоровий
натягує собі на вуха
і залітають в очі сови

волоссям пропливають щуки
згус ліс насуплено й барвисто
а по дашку гуляють круки
душа летить на їхню пристань

вона шукає порятунку
і соломинку зачепитись
а птахам крукається лунко
вони бозна чим нині ситі

хай ніс Говерлою зігнутий
його видовжують трембіти
веснянками розквітла рута
а сонце в підборіддя світить

щокою йдуть гірські потоки
до губ джерельних сон впадає
земля смакує щось високе
напевно журавлину зграю

а я невисохла росинка
тремчу від вітру попід носом
а піді мною павутинка
що зачекалася на осінь

гойдай мене до третіх півнів
колисонько забута смерті
ти між люльок не маєш рівних
таких чутливих і відвертих

земля скидала капелюха
перед росинкою що зникла
а павутинку вітер слухав
як та давно до втрати звикла

28 Серпня 2013

На хвості сорочім хутко
Рознеслася лісом чутка:
Скоро зійдуться в двобої
На новім футбольнім полі
Бистроногі сірі зайці
І вовчиська-сіроманці.

Не нахваляться вовцюри:
- От у нас мускулатура!
Подивіться, звірі-братця,
Перш, ніж братися змагаться.
Хочуть грати куцохвості?
З того курям смішно просто!
Кожен з вас нехай побачить
10:0 – рахунок матчу!

Зайці ж часу не марнують –
М’язи, як один, тренують.
На зарядку рано-вранці
Кожен день виходять зайці
І стрибають вище вух.
Що то є – командний дух!

Вже до матчу все готове.
За суддю – ведмідь суворий.
Вболівальників багато
Назбігалось, як на свято.
Пролунав свисток до гри.
Ну ж бо, друзі, почали!

Ой, який футбол пішов!
Аж диміло з підошов!
І не зчулись глядачі –
У воротах два м’ячі.
Але що це, що за диво?
Та це зайці їх забили!

Як вовки не намагались,
Але так й не відігрались.
Нелегке було змагання.
Ось хвилина і остання.
10:0 скінчилась гра ця!!!
Але лиш... на користь зайців.
Тож вовки не помилялись –
Кури довго ще сміялись.
2012

Так швидко я промчався коло соняхів.
Так, що не встиг пізнати їхню суть:
чи Сонце є для соняшників конюхом,
а чи вони весь день його пасуть?

08.2009

*
Помідори доспіли,
і мій голос дозрів –
в помаранчеві спини
досить сонячних стріл.
Помідори доспіли,
і мій опус дозрів –
в помаранчеві співи
досить сонячних слів.

*
Щось з помідорами роби,
Бо ті плоди такі вже стиглі,
Що скоро лопнуть їх лоби
Від сонячних пекучих щиглів!

*
Горіли помідори мозолЯми,
Які натерли, або ще натруть.
А ще вони медалями сіяли,
Що нам дадуть за героїчний труд.

*
В помідори падали зірки,
А не в огірки та баклажани.
В час оцей, від сподівань дзвінкий,
І собі, і зорям побажали:
Щоб січневу знищили печаль
І серпневим настроєм залили,
Коли сік у срібну склянку мчав,
Золотисті зоряні зернини!

08.2009

Синичка соняшник обстежить,
Окине оком кавуни,
Якщо депресія чи нежить,
Припише ванни трав’яні.

І огляд яблуні вестиме,
Здіагностує кожну віть.
Бо злочин це недопустимий –
У серпень сонячний хворіть!

08.2011

А в умивальнику – павук!
Не бійся рук моїх, павуче,
Я не бажаю тобі мук,
Я не зроблю тобі болюче.

Скоріше палець вибирай
І гайда – під крило городу,
Де не зруйнує водограй
Твою сумну павучу вроду.

2009

Тихіше ви, нащо так гулко стукать
В нічому не повинну землю милу?
Хіба від цього відкотилась туга
Чи змовкнув смуток? Я вас розумію:

З небес блакитно-білого кварталу
Потрапити в городу чорне гетто.
Це ж можна розум втратить від удару.
Та яблука гучніше стали гепать.

2010

Осі вгодив я : витягнув з води,
щоб не згубили босу холоди.
Осі вгодив я: витягнув з води,
щоб не згубили осінь холоди.

Нехай на сонці висохне оса,
нехай над серцем осінню гаса.
Нехай на сонці висохне оса,
нехай на серці осінь не згаса!

2009

Чи наяву, а чи ві сні
лежала під парканом чина*
і посміхалася мені
рожево-ніжними очима.

Та мало місця на землі,
і на паркан полізла чина,
і посміхнулася мені
злочинно-ніжними очима.

2011

* чина - рослина родини бобових з рожевими квітами-очима

Пересохлий персик я пиляв
не по ногу, а – по чорні перса,
довго-довго, бо слабким гіллям
в небо синє-сильне він уперся.

І коли руками він упав
до свого, ще дужого підніжжя,
то небес скарбниця голуба
стала і темніша, і бідніша

2009

Бажаю абрикосам на асфальті,
яких не встигли кинути в смітник,-
"Ви, наче зорі, швидко так згасайте.
Ви, наче зорі, довго так світіть!"

07.2009

Липень злив: на підозрілість хворий:
шорти замінив на галіфе.
Край дороги жартівник Цикорій
додавав у попіл голубе.

Настрій вогником ще кліпав невеликим.
Відчай розгорявся і міцнів:
це ж такий сумний, плаксивий Липень
ні плодів не виростить, ні слів.

Хоч автобус переліт прискорить,
шкаралупку смутку не пробить.
Край дороги садівник Цикорій
продавав за посмішки блакить.

То ж і настрій не пропав святковий,
і словам дозріти, і дивам:
край дороги чарівник Цикорій
небеса казкові роздавав!

06-07.2013

Довго я радів новині,
Що в зоопарк поїду нині.

Дуже там звірят багато
Й веде туди мене тато.

Немов вибух: світло й тінь -
Пробігла зебра, а не кінь.

Випроставшись в гордий стан,
Робить слон з води фонтан.

Дрібнесенькі мавпенятка
Людей стали розважати.

А великий орангутанг
В рот поклав собі банан.

Тут й верблюд з двома горбами,
І лисички із вовками.

А тут хижа атмосфера:
Гепард тигр і пантера.

Рись і хижий дикий кіт.
Погляд має він як лід.

У в великій загорожі
Лев сидить весь на сторожі.

І олень жує кумис
Видно думає про ліс.

Ну а тут пташок багато,
Хоче сич собі поспати.

Сокіл, яструб і орел
Мріють покинути вольєр

В екзотаріум крокую
Бувати там дуже люблю я.

Плазуни й всякі комахи
Наганяють море страху.

Обійшовши всі вольєри
Враження як від прем'єри.

Тож провівши в гарно час
Ми прийдемо сюди ще багато раз.

Джмеля зачарувала дика мальва,
роси сльозинка на рожевій щічці, -
краса її проста у ніжнім смутку,
беззахисно цнотлива в одкровенні.

Щовечора він прилітав до неї –
цей джміль-джигун, що звабив стільки квітів,
спиваючи нектар півоній пишних,
троянд розкішних, гордовитих лілій…

Було у тім коханні щось космічне,
прозоре, чисте, як далека пісня,
на відстані призахідного сонця,
принишкло-подивованого вітру…

…..

А літо – як життя! Коротке і прекрасне!
А на закриллях мрій – поезії пилок,
нектар жаги розпелюсткованого щастя…
Веселка долі – істини ковток …

07-08.06.2000 (2013)

грай гримучої грози
край кремезних кракелюрів
краплі
відчаю ази
льолі паростків алюру
зодягаються у пил
мов бджола
в пилок тичинок
то несе відро кропил
в крепі чорному хмарина
висне вітроносна таль
хвилі тягне за пороги
кров змиває красноталь
у потоці листоногім
тінь зливається дерев
ув одну до серця лійку
йде гортанню і дере
від правіку до крайвіку
згустком спогадів п’янких
що стають дедалі чисті
де на відстані руки
небо ковзає у листі
а усміхнена печаль
спить кульбабою на цівці
і ворони не кричать
мов оранда по горілці
знає все своє нутро
має все для себе місце
і ні пухом ні пером
розлітаються злі вісті
а під проводом ламким
променистого конвою
в бога бавляться думки
і гойдаються травою
снів мелодія тече
омиває втома спрагу
світло в пошуках очей
танець душ на вістрі шпаги
все воно тепер бліде
мокне
хрипом облітає
дійство вижите з грудей
розчиняється
ковтаю
грай гримучої грози
край кремезних кракелюрів

31 Травня, 2013

Весняний ранок розсипає роси

І на кларнетах знову грає дощ.

Між трав згубилися зимові сльози,

Вони – ніщо, весна – це щось!

І небо вже скидає темну шаль.

Воно вже знову ніжне і блакитне

Й лютнева неприборкана печаль

Ховається у серединках перших квітів.

Й вербові котики – провісники весни,

Маленькі й гарні, ніби пташенятка,

Вже відганяють всі зимові сни

Й мені дарують сонця віршенятка.

Й навіть клени, ті, що за вікном

Такі щасливі, горді і крилаті.

Весна вже стелить трав’яним сукном

Земну поверхню. Первоцвітом стати

Весняна муза – голосна сопілка

Розбурхає лавину почуттів

І із пташиних крил зірветься кілька

Малих пір’їнок – весняних віршів.

Сюди вже не летять комах рої –
Алея восени осиротіла.
Пішли на плаху сакури мої,
Зарано листя їх відшелестіло.

Хай скажуть, що старенькі вже були,
Що молоді дерева посадили.
Мов райський сад, торік іще цвіли,
Але і тим комусь не догодили.

Мукачеве. Магнолія цвіте,
Цілує сонце котики вербові.
Немає сакур – місто вже не те,
Мов серце, що лишилось без любові…

Квітень 2012. (2013)

Я – проросток. Я щойно розправив
Сім'ядоль два зелених крила
І ловлю ними сонце ласкаве,
І в мені дух землі ожива.

Хоч трима стебелина тендітна –
Все одно я лечу до небес.
Мати-земле, яка ти привітна!
Світе ясний, ти чудо з чудес!

Онде хмара вже сонце закрила,
Чорна й темна, як мати-земля, –
Лопотять крапелинки на крила,
Сік земний у мені веселять.

Я – проросток, маленька рослина,
Та росту я до сонця з ріллі.
Не стопчи, босоногий хлопчино!
Ми з тобою оба – ще малі.

23.01.2001

Чому буває так? Чому так вийшло?
Ніхто того не знає до пуття...
Красиву, молоду, яскраву, пишну,-
Хтось викинув троянду на сміття.

Вона цвіла, така п’янка та рання,
Немов у ній всі чари світ зібрав,
І прагнула усім єством кохання,
А від кохання - щастя і добра.

До неї звідусіль тягнулись руки,
Та їх вона колола без жалю.
Аж поки, ніби пісні дивні звуки,
Не пролунало бажане «люблю».

Сховала колючки і посміхнулась,
Коханню віддалась без вороття,
Але рука підступна не здригнулась,
Зламала і жбурнула на сміття.

А я сховаю квітку ту від віхол,
Зігрію і додому віднесу.
Троянди не ламайте задля втіхи,
Нехай дарують світові красу.

Ходи до мене, Зимо,
обіймімось,

слухняно закарбує об’єктив,

хоч нині хижо й зимно,
не сварімось,

так любо в галереї твоїх див,

так мудро ти приходиш,
лад наводиш,

світ затуляєш кригою і сном

і сто ночей ти стогнеш
і ворожиш,

щоб нам зривати золото серпом.

Ходи, красуне сива,
глянь щасливо,

ти в моді і пошані нині є,

ти діва,
не дивись на весну криво,

ходи, давай проп’єм твоє кольє!

Весна приходила до Зимоньки на каву.
Тепер Зима у неї загостила.
І каже: « Подруго, ти вибачай ласкаво,
але кудись іти мені несила:

оце щодення, розподілене рутинно,
це чітко парцельоване дозвілля,
а хочеться, і край, аби пощохвилинно
душі та тілу - зоряне весілля!..»

« Ти ж бачила, Зимо, - лелеки прилетіли,
на поклик серця, ув оселі рідні,
а надовкола ще – усе холодне, біле…
- Тепла, - благають, - сонця! – пта́хи бідні.

Іди у ті краї, де діти просять снігу,
де втомлені від спеки та посухи,
на хвильку їх потіш у звичнім життєбігу
духмяним чаєм… одягни в кожухи…»

Затісно в цім бутті? Та на його палітрі -
є місце всім: і для зими з весною,
для літа й осені… На зустрічі та квіти,
на усмішки, цілунки... Защільною

тканина часу є? Усім його замало?
І хтось когось постійно здоганя?…
Зима пішла... пора!.. Прощатися не стала…
Бо ж не спинити після ночі дня…

2008 (2013)

Раз, було, на камарилью
Налетіла ескадрилья
Й розбомбила ескадрилья
Зловорожу камарилью.
От немає камарильї
І немає ескадрильї.
Курка смажиться на грилі,
В кухаря пушок на рилі,
В дроворуба – спина в милі,
А в бунгало в ліжку – милі.
Слухають, як там, на грилі,
Птиця смажиться без крилів
Та чатують – ескадрильї
Чи ж не линуть звуки в стилі
Ярославни, що в Путивлі –
Не завадили б ідилії!
Провідник-бо ескадрильї –
Чоловік любаски. В пил її
Би розніс, мов камарилью
Славний ватаг ескадрильї
Коби знав, коханці милії
Де лежать, спалив на грилі б їх!
Ох, далеко камарилья,
Та чигає ескадрилья…

Лютий липню брат, звичайно.
Липи в сніг липкий погрузли.
Цвіту плавають медузи
В чашці липового чаю.

Лікувального напою
Увіллю в єство замерзле,
Піде тілом літа пензель
Підпомогою швидкою.

Забринять рої бджолині,
Днів пахких заграє лютня…
У медовім чаї лютий,
Наче липень в небі синім.

18.02.13

Триста літ воно мені треба,
Ці дерева, кущі й корчі!
Коли шкуру з живого, з тебе
Луплять аж, кричи-не кричи.

Хто я є – ж не казковий витязь,
Щоб терпів стільки мір і мук?
Зачекайте, приїде Вітас
Та увімкне свій ультразвук!

Ось тоді вам полічить ребра
Невловимий нічний корсар…
Триста літ воно мені треба,
Я ж не ворон – сліпий косар!

Розпанахує навпіл небо,
Рожевіє кривавий шлейф.
Це ж чиє виняткове кредо –
Дати іскру на дюзи флейт?

Стане серце – бебехнусь в жито.
Вибачайте – бував і злим.
Триста літ мені не прожити,
А хотілось би, дідько з ним!

приходив біль далекий і рудий
приходили налякані зайчатка
моя кора втомилася кричати
моє гілля не квітло в холоди

кому ж оте коріння та трава
коли й сльоза гірким просякла глумом?
і хто до світку шелестів і думав
хто так і не спромігся на слова?

то мій політ – рука – кора – крило
не вірите але й кора застогне
в піску зими в піску того безсоння
де навіть подих снігом замело

і я стояла й вітер кружеляв
лісник мене вже міряв на колиску
я вже була остання в світі пісня
під мене засинало немовля

З Лохвиці до Бережан
Якось летів кажан,
Він бо хоч не літак,
Та політать мастак.

Біля Погребища
Ловко піймав хруща,
А біля Теплика –
Злапав метелика.

Низом же все дими –
З Балти до Кодими,
Далі ж усе поля –
Аж до Костополя.

Обіч Красилова
В нього вже сил нема:
"Чи ж до Волочиська
Хоч доволочуся?"

Вже біля Бобринця
Бачить – пригода ця
Втомлива й де кінець?
Й нащо цей Бобринець,

Карма на нім яка?
Краще вже Знам'янка…
Та й повернув домів –
Добре літати вмів

Наш мандрівний кажан.
Шкода, що Бережан
Все ж не добувсь, бідак.
Хай, адже кажуть так:

"Ліпше кажан в руці..."
Ліпше – до Лохвиці!

(Але ж які бажані
Й жадані Бережани!)