Я смотрела как дерево, сменяя сезоны,
Жёлтый цвет переводит в голый, а голый – в зелёный
И словно ребёнку в имитации взрослых,
Мне становилось то грустно, то весело после
Правду дерева летом я искала во влаге
Но листья иссохли, листья не лгали
И когда я решилась любить их любыми
Я увидела, что они мёртвыми были

Холод, слякоть и монохром
День идеальный для похорон
Но вместе с листвой положите меня
Я знаю, что дерева суть у корня

Мигдальний вечір захмелів,
як наречений на весіллі,
улаштувався до снопів
На свіжо-скошеному зіллі.

Розм'якнув тістом, позіхнув,
Ледачкувато потягнувся,
Якось полегшено зітхнув,
Розчулився, у сні забувся.

Сутужно дихаючи, зблід,
Стуливши каламутні очі,
І захропів, неначе дід,
Не дочекавшись відьми-ночі.

Учора Мишенятко
Бідненьке захворіло.
У нього носик хлюпав
І горлечко боліло.
Хворобі цій знайшлася
Лише одна причина –
Морозиво смачнюще
І... порція потрійна!
Але матуся хутко
Малого лікувала –
Дала тепленьку хустку
І віршик прочитала.
А ще чайочок з медом -
Смачні цілющі ліки.
І від тепла такого
Стулилися повіки...

На ранок Мишенятко
Стрибає та регоче.
Чи вірите, малята?
Морозива знов хоче!

2009

До мишки у хатину
Зібрались на гостину
Усміхнені звірята
Млинцями смакувати.

А мишка-господиня
Попоралася нині –
Щоб друзів частувати
Млинців спекла багато,

А в них – і полуниця,
І яблучко-кориця,
Малинка, мак, медочок,
З ізюмом сир-сирочок.

Не страва – просто диво.
Так пахло лоскітливо,
Мені скортіло трішки
І я пішла до мишки.

Там їла не млинці,
А чудо-смакунці!
Гам!
Зайди до неї й сам!

2009

Вся звірина́ зібралась на толоці –
Мусується проблема непроста:
Хто стане Звіром Року в цьому році?
Хто ідеал від вух і до хвоста?
Хто для усіх чинив найбільші блага,
Уболівав про ближнього свого?
Від голоду, а часом і від спраги,
Не раз відважно рятував його?
Той титул Антилопі присудили.
І навіть Лев сльозу пустив, до діла.
……………………………….
Він сам писав у раду подання,
Небіжчиці віддати те звання.

Коварно трава пожелтела,
На душу осенний листок
упал полежать.

Мне кажется - я заболела.
Холодный воздушный поток
мешает дышать.

А листья желают летать
И танго танцуя, на ветер
садятся наперегонки.

Я вышла пройтись, погулять,
а месяц, все еще светел
искал певчих птиц голоски.

Верба оголила виски.
Она мыла тело в реке
при свете луны.

Я сердце зажала в тиски.
Сегодня сбежала к тебе,
где нет суеты!

2 сентября 2009 г

Потрапив річковий Карась
На старість у Червону книгу.
Сказав усім рибалкам «зась»,
І зняв з душі страхи-вериги.
Все пригадав у річці тій –
Трагічну смугу і бідову:
Гоніння, культи і застій,
Відлигу та перебудову …
Зітхнувши, вільний від химер,
Наш ветеран-Карась помер.
Тож привілеї всі підводні
Вже не для Карася сьогодні…
………………………………..
Хто там на черзі у Червону?
Це не по ньому плачуть дзвони?

Захотілось Черепасі
Імідж поміняти:
Панцир зараз не на часі,
Й колір сіруватий…
От вона й придбала в дебрях
Суконь повну шафу:
А-ля кобра, а-ля зебра
І а-ля жирафа…
Приміряла довго, чинно,
Й задля епатажу
Посунулась на стежину:
Що громада скаже?
Як хотілося овацій
Амбіційній пані!
Та отримала за працю
Лиш розчарування…
Звідусіль самі лиш зойки
Й вигуки лунали:
Хто ж це Вам біди накоїв,
Та що ж з Вами стало?
- Хто насмілився обдерти,
Вас, таку хорошу?
- Бідна і невинна жертво,
Подавайте в розшук!
Засмутилась Черепаха –
Хоч стрибай із мосту!
Поміняти одяг – махом!
А імідж – непросто…

Я - веселий чорний кіт,
Мур-бонжур! Усім привіт!
Маю з мишкою обід,
Тож у мене все, як слід!

– Мила мишко, не тремти!
Хочеш, будемо на «ти»?
Просить сіра:
– Відпусти…
– Ну і чим страшні коти?

Чи боїться,
Щоб не з’їв?
Та не з’їм,
Хіба я звір? –
Я помуркав би лише… –
Треба нам
Таких мишей!

Хвацько вискочу на пліт,
Пригадаю давній хіт…
Я такий із юних літ –
Оптиміст чорнющий кіт!

Я – красень-Метелик. Недавно із лялечки,
Уже залицяються, ох які, кралечки.
Барвистими крильцями дражнять, спокусниці.
О, правил цнотливих підступні порушниці.

Та вчора зустрів на листочку негадано
Я Гусінь прекрасну, і – серце украдено!
Струнка, поетична, невинно-салатова.
А очі, як ніч, – таємничо агатові.

Не слухай, о мила, джмелів пашталакання
Про те, що літав із Лимонкою маками,
Що в лілії пили нектар ми до ранечка…
Тебе лиш кохаю!
Тебе лиш чекаю!
Довіку я – твій, о моя Капустяночко!

31.07.2009

Солнце поджаривает меня как на сковороде свиные рёбрышки
Но только покрываюсь золотистой корочкой,
В окошке
Спрятавшись, жадно зорко слежу за вами, строчу строчки
В стишки
И даже подливаю подсолнечное маселко серебреной ложкою
Переворачиваю тушки
Мм, сочные
Учуяв, бежит к окошку моя кошка
Облизывается своим острым языком, мордочкой
Глазеет часы песочные
Часы текут с лишком

При повнім здоров'ї – пухнаста і біла
Жила - була Жаба тихенько несміла.
З готовністю бралась за будь-яке діло,
Щоб вибитись "в люди" і жити в столиці.

Від праці натхненної виросли крила,
Розквітла захланність, упевненість, сила.
Скумекала швидко, що декому мила,
І голос сміливо подала з криниці.

Посипались зверху гучні компліменти.
А ще – пропозиція в банк під проценти
Покласти свої капітали – клієнтам
Належаться бонуси – наміри ниці.

І тут пощастило новій бізнес-вумен:
Ростуть депозити, і множаться суми –
Шикарні авто і від Prada костюми,
Від щирої усмішки гнуться полиці.

Незлі дивіденди від нерезидентів,
За чорну готівку з офшорів – презенти.
Пора – в депутати, тоді – в президенти,
Щоби не отримати ляпас по пиці.

Я - риба,
Уражена вірусом водних глибин,
Слуга Посейдона
Без права на голос чи крик.
Не схожа на решту
Без певних підстав і причин
В болоті, де риби
Для втіхи їдять інших риб.

Я - риба
Із вічним табу повертати назад,
Без рук з головою
Закована в срібло луски -
Я проти, коли
У воді електричний розряд,
І проти, якщо
В черв"яках зачаїлись гачки...

Я - риба
З програмою "Жити лише уночі",
Зацькована всіми
Хто міг, або просто хотів...
Звичайна рибина,
Яких на Землі тисячі,
Але із людською
Душею з минулих життів!

Будяк нікого не колов,
Джмелі йому шукали пари.
Уся трава від нього пахла
За літнім втомленим селом.
Він вікував будячий вік
Не гонористо, не бундючно.
Та снились довго сни колючі
Перетривоженій траві
2000

Літо:
мурахи відрощують крила -
хочуть летіти -
прозорі блискучі крила -
летіти у вирій -
це так романтично, ах! -
ви бачили в небі
ключі крилатих мурах?

Біла лілея з великима очима
Шепотіла про свою образу.
І почувши про її страждання,
Жабка зупинилася відразу.

Капотіли слізки в жабеняти,
Серце защеміло від туги,
Не звернула лілея уваги –
Жаб’яча любов їй не взнаки...

Вечоріло,місяць став лимоном,
Як поглянув на картину онну:
Жабка хвилькою колише сни бутона
Поглядаючи у каламуть бездонну...

Я Петрик - у дзьобі смачна насінина,
О де ти кохана, о де ти, єдина?
Я втілення кращого, птах-ідеалу!
Даю безкоштовно уроки вокалу,

Живу без ілюзій - у фолку і блюзі,
О, званий радіти, печалюсь у тузі,
Нуждаюся не в меценаті, а в музі!
І в жóвтенько-крильцятому карапузі!

Товчу це господарю і домовому,
Та де їм сердечну збагнути утому!
Жовтію, як пів України, у клітці,
О скільки іще животіти сирітці?!

Клянуся, що дзьоба зашию нитками,
Носитиму милій торби з хробачками!
"Я хочу канарку... і доцю... і сина...” -
Лети до пташиного Бога пір’їна...


2009

(Нашому Чапі)
…Я – самий королівський в світі пес…
Я – представник народу пекінес…
І хоч і невеличкий я на зріст,
Зате як гордо я деру свій хвіст…

…Прапредком моїм був колись сам лев…
Однак зустрів гібонку між дерев…
Я, в принципі, за предка свого гордий,
Та в мене трохи кривувата морда…

…Хто такий цей доберман?...
Хто він такий, цей дог?...
Я на кутку – бусурман…
Я тут – король, я – Бог…

…Мене в Пекіні звали «песик фу»
Я в них у Шаоліні вчив кунг-фу…
І сам Хуанді – жовтий імператор,
Любив мене, немов по крові брата…

…Я, по ідеї, мав би їсти рис…
Бо ж родом я з під Уішань-гори…
Але останнім часом люблю сало…
Плоскирівське Поділля рідним стало…

…Хто такий цей доберман?...
Хто він такий, цей дог?...
Я на кутку – бусурман…
Я тут – король, я – Бог…

…Я позначаю всі кущі й кутки…
Тут все моє, я тут один такий!...
І навіть цей дволапий «цар природи» -
Нащадок гомосапієнс-породи…

Я мужньо пробираюсь через тер-р-р-н…
Я – всім собакам пес, я – характер-р-р-н…
У мене масть руда і біла лапа…
Я – пуп Землі, я преподобний Чапа…

Кумпала Вір,
м. Хмельницький, 29.05.09р.

Вона диво, ця водорість-бранка.
Увесь день їй дивуються риби,
Але мріє вона на світанку:
Вітер, хвилі колишуться ніби…

Їй так тісно в скляній в’язниці,
Та нічого не може змінити.
Вона слухає спів риби-жриці
І на волю протягує квіти…

Ця лілея, мов біла ніжність,
Як сама незаймана святість,
І невінчана, й незаміжня,
І не люблена, й не зім’ята.
А вночі очей не змикає,
В ароматів густій задусі.
То на ранок сльоза стікає,
Чи сережка блищить у вусі?

Один Верблюд був критиком відомим.
(Згори - завжди видніший краєвид).
Не мав ніколи сумнівів, чи втоми,
А слини мав на цілий білий світ.
Міг заплювати і роман, і повість,
Сонет, баладу, байку, детектив,
Думки мав «чисті», ще «чистішу» совість,
І поливав згори, кого хотів.
Тож якось спокусився на поему,
Що видалась невдалою. Відтак,
Її творець- відомий Страус Ему,
Мав гарний стиль і непоганий смак.
Була у нього і своя метода.
Він критиків не мав за образок,
І просто перечікував «негоду»,
Сховавши мирно голову в пісок.
Коли ж Верблюд від слини, як і личить,
Вже випорожнив свій об’ємний рот-
побачив не запльоване обличчя,
а орган інших функцій та широт.
....................................................
Цей випадок наука для Верблюда:
Плювки як метод критики – облуда.
А як би прозвучала ця проблема,
Коли б у критиках був не Верблюд, а Ему?

           Пам’яті Макса

Киця-чорнявка
нявка і нявка,
нявкать раденька
киця руденька,
десь від самотності та гіркоти
сумно понявкують сірі коти,
пахне котові у сні смакота,
чути зі снива нявчання кота,
діти розвісили широко там
вуха й піднявкують милим котам,
я і котів, і дітей обійняв:
„Няв!”

Я гуляю поміж вас,
Ви для мене - як наркотик,
Я маленький чорний котик,
Шалапут і ловелас.

Мов останній драндулет,
На порозі катастрофи
Я пишу прощальні строфи -
Я філософ і поет.

Ні бажання, ні часу
Виправляти власні хиби -
Вірю в безкінечну рибу
Й абсолютну ковбасу.

Я одвіку сам-один,
Не беруть мене простуди,
Горобці, коти і люди -
То найкращі із тварин...

...Я гуляю поміж вас,
Ви для мене - як наркотик,
Я маленький чорний котик,
Шалапут і ловелас.

І
Топчучи древні мушлі, вибілені святково
на потрісканій тверді напівпустель азійських,
так не бажаєш тіні, як поміняти подих
на ворушіння зябер у течії Мальмстріму,
стати настільки іншим, жити настільки ново,
щоби не знати суші, спраги, вогню і диму,
не укриватись пилом, і не сльозити очі,
бути лискучим тілом, що зазвичай із кручі
лине не вниз, а вгору, на мерехтіння неба,
на загадковий поклик місяця-черепахи.

ІІ
Риби не можуть бути іншими, аніж риби.
Їм не потрібно глузду, що розмокає швидко,
"швидко" для риб змістовно, а всяке "бридко" - рідко,
винятком тільки руки, їхнє прогіркле "все-бо"!
Але рятують води, вилюблені так, ніби,
з ними лише й кохалось це безбережне Небо,
і освятило в плесах кожне єство Відбитка,
рибу у першу чергу, наче за срібло злитка
риб'ячі вищі блиски, - не даремно хрестами
не тяжіли на шиях, і служили з хлібами
першим із перших: тим, що
прагнули злитись з ними.
Сріблом ж охочі ситі, вже не колишні Перші,
що і без Дива в сіті ловлять на заклик: "Херші!",
чи на відлуння волі аромату пустелі, -
сіті, тому й у води падають наче рими,
межі, кордони плину, аж по надрив моторів,
що неодмінний вихід за променисті стелі
на голоси рибалок і пташиних дозорів,
чиїх горлянок русла служать, як двері келій,
втечі від усіляких риб'ячих кредиторів.

Втеча найголовніше, втеча - вінець ковзкого
руху всього тремкого, сповненого жадання
бути чимдалі, бути!- рибі не до вагання -
хай мовчазною тінню течій мінливій пісні
з радісного німого - волі співзвучно строго.
Видимо, з цього зору, й води так схоже різні.
Як і мовчання. Риби вдячні за дар - мовчати,
що, вочевидь, не гірше вміння когось повчати:
передусім нащадків, а по життю - найближчих,
дар, що батькам спочинок і супокій ойчизні.

Дещо гірше з коханням, і навпаки - з любов'ю:
не дорікне сердито, не мотивує зраду,
і від рідні корисну не принесе пораду.
Тільки й вітай очима звабу перед собою,
тільки пливи і ніжно пести її лускою.
Пести її торканням і плавниковим рухом,
водорості уклавши імператорським ложем,
вмов її до спочинку, а коли геть знеможе,
то покажи як зверху повертаються люде,
втихомирені врешті, - дно і для них є домом.

Звісно, питання дому варто ладнати вчасно.
І не важливо хто ти з огляду громадянства,
гарне знайдеться місце - тихе, без месіанства
рабина, мулли, ксьондза, і найменшого руху
з боку жонглерів слова, вкрапленого у чванство.
Будь-які вправи рота тут, вочевидь, чесніші.
Наміри з'їсти швидко, не зіткавши з промови
ями, капкана, сильця, не переносять лови
у різновид знущання, видно тому і досі
води і найбагатші різноманіттям їжі.

ІІІ
Сонце. Незносна спека… Вийти з води на сушу
під сонцепад проміння, щоби дійти пустелі,
щоби довкола кості, закаменілі мушлі,
політруки і зброя, випалені оселі?
щоби пустельним вітром ночі сумні ридали:
“рідну глибінь віддали, кинули, полишили…“?
Непереносна спека...
                              Обрію плавкі смуги...
Висушеним легеням лінь ритмувати рухи.
О ким були, що мали - зовсім не однозначно.
Не, вочевидь, зростали, не очевидно - стали.

Видно, жадали Сині, та затверділи в глині,
і течія повітря - навіть не тінь Мальмстріму,
але ж було дитинство! І у ріці стрімливій
вміли спиняти подих, прагнули дна сягнути
і зачепитись міцно, втриматись у глядінні
на осяйну рухомість надпрозорої глиби,
що лоскотала м'яко й далі тягнула, ніби
ми є ріднею й зріти маємо разом, так як
риби не можуть бути іншими, аніж риби.


2003