Бачиш, брате, як повниться світлом душа,
Сокровенне вплітаючи в вірш,
В небо думка злітає несмілим пташам,
І щемить в глибині все частіш?..

Онде місяць над стріхою спішно зійшов,
Сяє ясно зірок водограй...
Не зміряй своїм розумом Божу любов —
Лиш смиренням її пізнавай!

Б‘ється серце квапливо — зболілось либóнь,
Та спочити йому не пора —
У руках твоїх шпарко палає вогонь,
Ніч згорає під тиском пера!

Підіймайся і словом літай поміж хмар,
Та забути не смій одногó:
Варто помислом гордим привласнити дар —
І позбудешся, брате, його!
_____________________
2019 р.

Люди мої дорогі,
як багато серед вас людей
і як мало людей.
Написав я на руках і лобі
формули для багатьох прості.
Все одно, не запам’ятаю.
Все одно, люди, мої дорогі,
не любити вас був мені наказ,
а я
загрібаю жар ваш.
Грішний, безсовісний, красивий я;
тільки по вас міряюсь я.
Темна шкіра чиясь – моя така.
Чиста віра чиясь – моя така.
Руки чиїсь – мозолисті.
Справи чиїсь – чиїсь.
У ліфт забредеш – молишся;
в деревах стоїш – молишся;
цілуєш очей бурштин – молишся,
молишся,
молишся,
і все за якісь гріхи –
нормальне людське паломництво,
що страхом повниться,
а не вірою.
Сірою, ловкою, схожою на вовка,
прошмигнеш, людино,
повз автомобілі,
сектантство і ласощі,
і буде тобі в усіх моїх ві́ршах
просте вирішення –
оковите я.
Через бінокль, мікроскоп
чи примітивні призми
випукло-впуклі-опукло-випуклі,
через контактні лінзи
чи телевізор я.
Вдавайся до дива,
вдивляйся, давай, –
бо у кожній нашій домашній каші
знайдеться камінчик
на хворий зуб,
і хрусне щелепа,
і захитається світ,
і з язика піде кров…
людська…

2 квітня 1993 р., Київ

Мені хочеться бігти босóніж в морозній імлі,
До світанку пірнати в джерельну незайману воду
І молитись у тихому храмі, де скроні мої
Залоскоче грайливо найперший промінчик зі сходу.

Мені хочеться їсти духмяний, гарячий ще хліб,
Що турботливо випекли струджені лагідні руки,
Мені б нині до рук тих на мить пригорнутись!..
Мені б
заховатися в їхнім теплі від гріха, від розпуки...

І до послуху зранене серце схилити своє,
Навіжених думок зупинити невпинне волання!..
Хай душа той омріяний спокій так жадібно п‘є
І так плаче нестримно, і кається, наче востаннє!..

Лиш молитви слова... все єство зосередиться в ній —
І оновиться дивно надії свічадо розбите!
Ви не вірте, що раю немає в юдóлі земній, —
Його образ святий — православна чернеча обитель!
_____________________
2019 р.

Хмара зорі у неба кра́де.
Дощ збирається. Чóрно всюди.
Найстрашніша поми́лка — зрада,
Найнестерпніший біль — Іудин.

Ніби в світі усе померкло,
Вітер плаче надривно: «Отче!..»
Той собі обирає пекло,
Хто закохане серце топче!

Б‘ється в шибку твою віконну
Серед ночі пташина вбога...
Якщо любиш — люби до скону,
Коли навіть любить незмога.
_____________________
2019 р.

Ти сьогодні сумна, лиш про мене думки твої нині —
Я невчасно прийшов у твоє повноцінне життя.
Ти не хочеш заглянути в очі мої світло-сині,
Я для тебе — принесене лихом нежданне дитя.

За вікном б'ють до свята так радісно храмові дзвони,
Закликає до Бога невпинний гучний благовіст,
Але серце твоє з кожним часом жорстоко холоне,
І наповнює розум примарний настирливий свист...

Я до тебе тягну свої крихітні ніжні долоні
І нечутно благаю мою не гасити зорю.
Подивися! — я кров'ю стікаю на древній іконі,
Я свічею у серці твоєму пустому горю!

Дай надію мені — і я стану для тебе всім світом,
Ти зі мною пізнаєш, що є нефальшива любов!
Подаруй мені шанс твою долю навік освітити
І звільнити тебе від пекельних сталевих оков.

Я такий ще малий. Так, небажаний, зайвий, невчасний...
Але є в мені Той, Хто потрібен тобі над усе.
Полюби мене, мамо, і Він твою душу нещасну
Ради тої любові для вічного щастя спасе.
_____________________
2017 р.

В напівтемряві сірій, безликій
Тихо з вітром тополя гойдається...
Переляканий, стомлений, дикий
Хтось у мене із люстра вглядається.

Дощ на шибці, немов на роялі
Гра‘ ноктюрни у тім віддзеркаленні...
Чи знайомі мені ці зів‘ялі
Тьмяні очі, сльозами знебарвлені?

В них лиш попіл згорілої мрії
Про розгорнуті крила для пóшугу...
Що ж так швидко цей день вечоріє?..
А було у нім стільки хорошого!..

Боже, серцю прости беззаконня!
Із пекельного відчаю виведи!..
Мені знов пророкують безсоння
Невблаганної пам‘яті привиди...
_____________________
2019 р.

Судить людей пытаются другие "люди",
Толкуя иногда ошибочное мнение
Обвиняют каждого второго в блуде,
И подают это как истинное утверждение.

Например, молодая пара по улице идет
И думать каждый начинает, что живут они только для себя,
Ну а на деле же ведут монеты каждой счет,
В объятьях маленького мальчика скрепя.

Или же, стоит парень у доски, решить пример пытаясь,
Но слышит только, что он является очень плохим учеником.
Ну а парень дома природой восхищаясь,
Картины разные писать пытается тайком.

И так, судить людей ты даже не пытайся,
Не за тех, кем являются они, ты можешь их принять.
Со всеми людьми всегда общайся
И не старайся их по внешности понять...

Каліграфія долі лягла на смиренне обличчя,
Занімілі вуста промовляють чиїсь імена,
І немов на долоні, насправді, така таємнича,
Їх замало лишилося, мало чи майже нема.

А вона як могла, як уміла жила і служила,
Відправляла човни, по воді розлітались чутки.
«Ще не час!» – І нечас був допоки тягнулися жили,
Поки мала для кого і пульс був доволі чіткий.

Підперезана хмелем, в постоли латаття узута
Витікала ріка із найглибшого шару землі,
Не питала у неба – чи бути, чи, може, не бути?!
Про таке не питають в забутому Богом селі.

Про таке не ридають, бо діти, худоба, городи,
І вона не ридала, хоч смерть годувала з руки –
У години негоди, у себе приймаючи роди,
Як розрізала вени, сапаючи ті буряки,

Як спаливши вугілля, у північ збирала паліччя,
Неспокушений місяць тягнувся до неї згори,
I не чула, що голос криниці напитися кличе,
Відверталась від лісу, що їй про своє говорив.

Та давно відбуло, відболіло, але не зміліло
Джерело її духу, над ним безпорадні роки,
І велична в бутті, що у побуті – зайва, змаліла,
Розглядає човни під водою своєї ріки.

Бог боронив од напасті зграю.
Біля латаття збирав.
Люди ніколи не бачили раю.
Хмиз догорав.
Вони розбігались за здобиччю знову
й тягнули в загальний котел
кішку, собаку, вівцю, корову.
На скелі сидів орел.
Він одвертав свої очі від людства
і сонце пером затуляв.
Його дратувало мирське безпутство.
Він з Богом лише розмовляв:
"Я довго слідкую за цим народом,
я, Твій чорний монах.
І бачу, як мавпяча зла порода
вже ходить на двох ногах.
І чую, як гуки зливаються в мову
і в перші матюки…
Навіщо за мавп Ти берешся знову?
Вже краще б обрав пацюки.
Тоді б ця ненависть приносила користь –
я б жер їх і жер би, і жер!
Невже в цих дебелих дебілів совість
коли-небудь з’явиться, Сер?"
А Бог, як за́вжди, мовчав і слухав,
та кидав камінці.
І от на цей раз Він улучив у вухо
вождевій дочці.
І похорон був біля вогнища славний –
дівчину з’їли за мить.
Господь зрозумів, що народ безправний,
коли хтось над ним сидить.
Він вирішив злізти з сьомого неба
і налякати людей.
Орел попереджував: "Пане, не треба.
Ваш рейтинґ ще нижче впаде".
Але Господь Бог подивився на птаха –
і той на півдня осліп,
і не побачив, як люди від страху
прийняли і їли хліб.
З тих пір вони стали за плуга братись.
А Бог – невідомо де.
Чи то повернувсь, чи рішив зостатись
серед нормальних людей?
Лише орел сидів на скелі.
Полуду з очей знімав.
Він мав свій приход, своє "Volvo", меблі…
Він жертви від людства приймав.

6 березня 1995 р., Київ.

Погружаясь вечерами в грезы,
Мечтаем о славе и богатствах.
Затем же в зеркале мы видим слезы,
Ведь мы мечтали, не пытаясь успехов добиваться.

У церкві в Палаці культури
Лабають якісь "бітли".
Недільні духовні тури,
А фільми колись були -
Порізані зарубіжні,
Совіцькі - смішні й сумні.
"Крутили" їх тижні й тижні...
Французькі - по 2-3 дні.

Тринадцятий рік хлопчині,
А вже про любов дививсь.
Цікавить вона й донині,
І запал не розгубивсь.

Звичайно, молитись легше
Під музику цих "бітлів".
Молитву співав уперше,
І наче від сексу, млів.

Однаково різні речі,
У кожній якийсь ерзац.
А тісно від молодечі -
Заманює храм-палац.

У нього би не заходив,
І пастор - ніхто мені...
А вчора, мені на подив,
Згадались гріхи земні.

О, ми! Вихиляємо небо,
хапаючи дощ за пронизок!
О, ми! Винаходим для себе
сферично-космічний ризик!
Де кожен віраж – то пришестя
Америки чи Росії.
Де смерть – золоте перехрестя
в моменті зачаття месії,
в моменті зачаття месії.
Ми ті, хто упорав безодню,
мов циган коня за гриву.
Ми ті, чий собор великодній –
землі велетенська нива,
землі велетенська нива..,
де будеш ти, доки йде серце,
і будеш ти, доки йде серце.
Де будеш ти, доки йде серце..?
І будеш ти, доки йде серце.
Обличчя з людини зотреться.
Людина з обличчя зотреться.
Ми є херувими Господні!
Ми є серафими Господні!
До вас попри мури віконні
задля́ли молитви іконні,
задляли молитви віковні,
задляли молитви Господні.

26 квітня 1994 р., Богдани́

Чего добились люди
За все прожитые годы?
Повязли только в блуде
И теперь считаем лишь свои доходы...

Хилилася й не падала свіча,
немов Пізанська башта.
Мелос лос-анджелеський звучав
ту ніч із келій монашок.
Майстер очей не звів, замолював
куток монастирський
і достеменно змальовував
лики остобісівські.
З найтиповіших рис злочинців
методом фоторобота
він складав сатану по частинці,
мозаїчного й антиіконистого.
Скляне панно людського зросту
превалювало сірим кольором,
у бік життя дивився просто
красивий лель з-під німба чорного.
Монах у ненависті був великим,
але у любові ще більшим,
думав він люциферовим ликом
роз’яснити гріх грішним.
Але сам покохав потвору
з крильми і очима анґела,
який оживав дуже скоро
і щоночі про себе нагадував.
Перш за все, він нагадував дівчину,
кинуту монахом ще в юності.
Літній муж з почуттями незвичними
потопав у цілунках й бездумності.
Він дрижав і запліднював ідола,
а ідол знепліднював монаха.
Вже горіла не свічка, а Біблія,
і чекала на площі плаха.
У монаха щоночі народжувались немовлята,
і він їх душив таємно.
З люцифером про це полюбив розмовляти,
поки ще тепло й темно.
То було шепотіння покійного батька,
що скидалось на лячну дитячу казку:
"Я лежу на городі, забитий дядьком.
Поховай і приходь на могилку, будь ласка!"
А на фронті лежав забитий дядько
і теж тихо хрипів голосом люцифера:
"Я забив на городі твойого батька.
Поховай і мене. Я не винен. Так треба."
Майстер, який готував себе в келію змолоду,
раптом життя зажадав звичайного,
він розгадав, хто його морить голодом –
церква і біс – монастирською тайною.
Трудне панно задля віри у Господа,
втілене чудом у ангела чорного,
душу метало від болю до лоскоту,
поневірявши монаха скорботного.
Перемоливсь. Голова його скрипнула.
Він був побачив – себе розмаїтого.
Був табуретом розбив свого ідола,
сірого тлом і на віри розбитого.
Знову мільйони скляних уламків –
білих, червоних, дзеркальних, прозорих,
темних, блакитних, густих останків,
що зма́лку збирав до старої комори.
"Це ти на підлозі лежиш, монаше?
Чому не складаєш мозаїку знову?"
Встає і бере порцелянову чашу,
півсвічки, півхліба, і більше ні слова.

07–10.05.1995 р., Київ

Нехай впаду, камінням люто битий,
Забудеться колись моє ім'я...
Та до останку буду я любити,
І про любов співати буду я.

"Ти не громадянин. Простого люду
Біда тебе не мучить кожну мить!" -
Хай кажуть. Я своє робити буду,
Й любов'ю буду із рядків світить.

"Ти - боягуз. Не любиш Україну,
І на Донбас не рвешся воювать!"
Не рвусь, бо знаю - швидко там загину -
Не убивати роджений бо я!

Я не боюся вмерти. Й Батьківщину
Люблю не менше, ніж хвалько-віршар.
І теж піду на смерть в лиху годину,
Коли вона покличе в бій рушать!

Та перш, ніж мить прийде моя остання,
Посперечатись трохи хочу теж.
І всім сказати: Я - поет кохання,
Й таким піду у полум'я пожеж.

Майдан, війна - ні, не мої це теми.
Колеги, вам їх радо віддаю.
Пишіть романи, повісті, поеми...
А я піду на стежечку свою.

Туди, де щастя й ніжності багато,
Де соловей так радісно лящить.
І де буяє скрізь любові свято,
Де насолоди повна кожна мить.

Ненависті немає там і злоби,
І де безсилі - демони війни.
Де поетичне слово - як оздоба
Красивих почуттів, а не сумних.

Де пісня ллється з диво-небокраю,
Весілля будить місто і село.
Чи не за те найкращі умирають,
Щоб у любові людство все жило?!

18 жовтня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Перед серцем великим твоїм
Я сьогодні стаю на коліна.
І не сплю, і не п'ю, і не їм,
І щасливий, що я - твій мужчина.

Я сьогодні в любові воскрес
І життя по-новому осмислив.
Ти - безцінний дарунок небес
Наче манна, що падає з висі.

Ти навчила кохати мене,
Я збагнув, що любов, це - офіра.
І життя лиш тоді не зімне,
Як у собі задушиш ти звіра.

Ти навчила любити людей
І вночі їм світити до ранку...
Як шляхетний чинив Прометей,
Як світили нам Данте і Данко.

Хай в пекельній житейській імлі
Аж до тла ми, буває, згоряєм.
Рай творити вчимось на Землі,
І ділитися з людством цим раєм!

15 жовтня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

У світі є одна деталь.
На жаль.
Святий Ґрааль з’являє нас
крізь світлу даль.

І диво чуда повертає біль
у смак,
якого Ти, мій Боже, правиш
за́вжди так!

Так – тільки так
кохання виграє.
Бо все, що є –
моє.

29.02.2008 р., Київ

Вірші тепер пишу в тривозі,
Після висловів “поет-китів”*.
Що писати я в не змозі,
І кінець моїх віків.

Що у моїх віршах халепа,
“Кукушка хвалить петуха”,
Мова та наголоси — недотепа.
“Подальші від цього гріха”.

“Звідки воно таке взялося?”
Ямби, хорей — все ж таки,
Помилки, збиті наголоси,
Дієслівні ритмаки.

Русизм словами процвітає,
У римах бродить спотикач.
Що почуття моє вмирає
В віршах. Ти нам пробач.

Вашу критику сприймаю,
Вас я слухав все підряд.
Вже де-що підправляю,
Недостає мені порад.

У вірші “Шлях до волі”,
Я просив допомгти.
Ви ж показали мені дулі,
І марно пройшли роки.

У Вас веселії команди,
Тай хвалите самі себе.
А приходьки - це не бренди,
Вони для Вас - цоб-цабе*.
2019.
Цоб-цабе* - клич для управління волами.
В 2017 році, коментарем до віршів “Шлях до волі”, “Любов і кохання”, я звернувся до людей розуміючих в поезії, щоб мені допомогти, за невеликий гонорар. Не відгукнувся ніхто. Притихли. Не надали прикладу, як працювати з віршами. Я не шукаю виправдовувань, мною описані історичні факти моїх реальних почуттів.
Я рахував, що можливо мої віршовані прози, як повсякденна турбота, буде описана моїми римами, як історична довідка життя. І мені шкода, що заглянув у вашу рубрику.
Я вдячний С. Осока і С. Ілініч за чіткий пояснювальний шлях в поетичному житті. Беру до уваги і до виконання.

Щолі́та літа́ пролітали.
Розвої вулканів згасали.
Космічний пристріт.
Старішає світ.
От-от – і мине неоліт.

Не вічна Людина й амбітна.
Підкрався маразм непомітно.
Їй на́слано смерть.
Земля вже не твердь.
Життя відбулося на чверть.

Загинули всі астрофоби.
Лишилися тільки мікроби.
Єдин Святий Дух –
душ вічний пастух –
спрямовує Розуму Рух!

8 листопада 2005 р., Богдани́

Розчавлено лежала долі тінь
тебе, святого…
і по ній ходили,
як по землі…
І лиш твоє: «Амінь!»
про існування Бога говорило…

24 березня 1989 р., Київ

Між цим і між іншим
жиє однина.
Жиє однина.
Жиє однина.
Питає Господь:
"… чом ти одна?
…Чом ти одна?
Ну, чому ж ти одна?"

Вона відпові́ла –
і очі одкрила –
і крила розкрила –
і Бога зустріла:
"У мене є Ти,
а всі інші світи
я скоро сходила…
Я хворо сходила…"

2 травня 2008 р., Київ

На деревах жевріє осінь,
Різнобарвні надів кольори.
Між дерев проглядається просинь,
Крізь тумани й купчасті хмари.

У вирій уже відлітали,
Лелеки, шпаки і качки.
У Бабине літо злетіли,
Мандрівники- павуки.

Золкий вітер й вологий,
Постелив листопад на траву.
І замітає з стежок і з дороги,
Упавши барвисту листву.

Все, осінні холодні тумани
Спадають на дерева росу,
Ніби дощик гілками стікає,
На пожовклу полеглу траву.

Закравсь Морозець під іній,
Фарбувавши осінню красу.
Та сонячний промінь ранній,
Розтопив на іскристу росу.

Ходить осінь по долах та полю,
Різно барвив сади та ліси.
Нагулявшись вдосталь у волю,
Відпочива під ковдрою зими.
2019.

Бог створив людину Божу
І назвав: Мої сини.
І в молитвах назвіть так же,
Божі діти, Його сини.

Чому кличуть: рабі божі!
Чи можливо це прийняти?
Хіба батько сина зможе,
Рабом-невільником назвати.

Раб невільний. Що ж він має?
Не належить він собі.
Його кожний підкоряє,
І розпродує рабів.

Бог- Отець нас оберігає,
Сонцем всьому надає життя,
Дощем Землю напуває
І благодаті Його нема кінця.

Я молюся, Славлю Бога,
Для душі - Отче наш.
І я Бога не боюся,
Він любов, заступник наш.

Як Отця - Славлю Бога,
По людські до Нього йду.
В знак любові до Його порога,
З покірним серцем я прийду.

Фіолетова істота
у салатовій сутані
несла в пригорщах щедроти
чорні й білі, пізні й ранні.

Йшла, сутана сутені́ла,
довгий шлейф зелено-сірий
був причалом запустілим,
був Дніпром глибоким віри.

Ніжна о́діж хвилювалась,
мить виказувала жінку;
ніч над храмом підіймалась
з кожним місячним відтінком.

Сни Успенського Собору
скрізь навколішках стояли,
в снах було в ту темну пору
фіолетового мало.

На руїни на соборні,
де були колись руїни,
сіли кру́ки білі й чорні,
і без жодної пір’їни.

Клали квіти пізні й ранні
сни на паперть і під браму.
В оксамитовій сутані
вийшла Матір Божа з храму.

У серпневому серпанку
між каміння сни хрестились,
видихалися до ранку
і мені з тобою снились.

Як лягала, мов до ґроту,
в ложе жертвоприноше́ння
фіолетова істота,
фіолетове успення.

25–26 червня 1995 р., Київ

Пливуть по небу темні рядна,
Немов химерії старі.
А туга давить так нещадно,
В розлуці день іде за рік.

Здається, все віддав би нині,
Аби сягнуть віддалеки –
До ніжної твоєї тіні
Легеньким доторком руки.

І місяць плаче від одчаю.
Як сльози – зорі – із лиця!
Чого ж ти, доле, розлучаєш
Твої закохані серця?!

10 серпня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Моя печаль і ніжність і жура –
Усе в тобі, одній тобі гніздиться.
Як всесвіт весь у себе убира -
Ясна сферична куля світлолиця.

Отак і ти – мій всесвіт і огром,
Усе, що є, і що було, і буде –
Любов, ненависть, люте зло й добро,
Природа й місто, фауна і люди…

І світ людей з відтінками всіма –
Краса, потворність, цілісність, каліцтво.
Війна і мир, і літо і зима,
Цнотливість, безсоромність і єхидство.

Весна і осінь, розквіт чарівний.
І в`янення, занепад, осипання…
І регіт гомеричний сатани
І дихання божественне кохання.

Тримаю уві сні і наяву,
Я кулю цю – із пеклом всим і раєм!
І як атлант із нею я живу.
І в час печальний - з нею умираю.

29-30 липня 7527 р. (2019)

Боже, Словом Ти створивши світ
Словом дав життя живому.
Плідність дав від Роду в Рід,
Відновлятися самі собою.

Словом все назвав,
Родам і людям дав наймення.
Заповіт в душі засівав
Життя вічного й шлях спасіння.

Ти мову людям різну дав,
Як суть життя земного роду.
В молитвах кожний Тебе пізнав.
Чи розуміє він Твою природу?

Звуть Тебе на всі лади,
В молитві - шлях до Тебе.
Кожний хоче “рядно” Твоє тягти,
І милість вимолить для себе.

Божий лад снується по Землі,
Все для всіх у рівній долі.
Чому ж блукаєте в імлі
І ніби звірі, що на волі?

І не видно ні початку, ні кінця
Для щастя людській долі.
Єднайте, люди, свої серця
І буде вдосталь Хліба й Солі.

Хай квітне божий Заповіт,
В душі земного Роду.
Пам'ять про свій Рід,
На безсмертя всього Роду.
2019

Існує все і водночас.
Буває,
що і така ідея нас
єднає.

І помічаємо у мить
єдину
і те, що радує і злить
людину.

Та пояснити не дано
нікому,
чому у небо, все одно –
додому.

Надію май на тятиву
і парус,
але останнє рандеву –
у хаос.

Усе, що є іще у тій
безодні,
несповідиме як путі
Господні.

Як на війні не довіряй
нікому,
хоча і є путі у рай
святому .

Усе обіцяне гряде
у небі,
але ніколи і ніде
для тебе.

07/19

А їй казали: повернись в родину!
Йому казали: в гречку не стрибай!
Вона його кохає, як причинна,
А він лиш з нею свій знаходить рай!

А їй без нього – сонечко не гріє,
Йому без неї – хоч з моста у став.
Любилися в шаленій ейфорії,
Допоки ранок їх не заставав.

В розлуці світ – нікчемний і убогий,
Життя навкруг – немов полярна ніч.
Лише удвох – за пазухою в Бога,
Лише разом їм щастя йшло до віч!

Чи на своє, скажіте, безголов`я,
Пливли вони од звичних берегів?
Як боляче ховатися з любов`ю –
Безцінним подарунком від Богів!

І як же можна жити без свободи,
Коритися весь час німому злу?
Родини не давали насолоди,
Лиш сите рабство й духу кабалу.

І як птахам двом звикнути до стану,
Коли вони лиш ходять по землі?
Коли на крилах в них обох – кайдани,
Й літати неможливо взагалі?!

Непереможне прагнення, потреба –
Це відчуває кожне пташеня!
Коли так нездоланно вабить небо,
Свою широку браму відчиня!

Злітає і ховається у пущі
Свята любов у вовні із гріха.
Щоб не побачив світ цей завидющий
І не спіткала доленька лиха!


17 липня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Піч ковтнула дрова –
видихнула дим,
за столом дубовим
хліб ще теплий їм.

По світлиці білій
із іконами
трьох монахинь тіні
з балахонами.

Вони сіли мовчки
за дубовий стіл,
християнські дочки
монастирських діл.

Лиш хліби й водицю
я для вас припас,
їжте, молодиці,
скоро буде Спас.

Розкажіте, звідки
і куди тепер,
три прозорі квітки
трьох моїх сестер?

Мух дзищава мова
хату обійма.
А вони – ні слова,
ніби і нема.

Не мовчали б, сестри,
не спиняли б час,
бо в молитвах скресли
спогади про вас.

А вони – ні слова,
ніби і німі…
Раптом старша: "Знову
прийдем по зимі".

Встали, поклонились.
У кожної – хрест…
Ви б мені не снились!
Я ж ваш брат – Орест!

Я ж з квіток шавлії
вам віночки плів.
А тепер ось тлію
вік без теплих слів…

Вік молю у неба,
а добра – чортма.
Мені зараз треба –
ще коли зима!..

Три монаші ряси
та монашка-ніч,
не діждавши Спаса,
канули крізь піч…

Знов зайшли чужії,
не мої то знов –
Віра і Надія,
і от-от … Любов.

9 серпня 1994 р., Богдани́

Зібрались звірі на поляні
Також миші, змії та птахи.
Звірі є брутальні,
Ненажерливі й лихі.

Царювати кожний хоче,
У корита є що брати,
Вже півсотні себе морочать
Конче хочуть царювати.

А лисичка нишком-тишком,
Кота в мішечку принесла*.
На пеньочку стала нишком
І мова річкою пливла.

Звірі зразу шепотілись,
Стали думать та гадати.
Як би ми не заблудились!
Що, кота в мішку царем обрати?

А лисички мова ллється:
Кота ви знаєте давно,
Він Пан Коцький часто зветься,
Леопольдом звати в кіно.

Звірі бачать - котик хатський,
Не будем довго міркувати.
Хай Леопольд, він же Пан Коцький,
Над нами буде царювати.

Тільки буря щойно вщухла,
Не ставши кіт чекати,
Лапкою почесавши вуха,
Хоче дещо поміняти.

Котик з радості мяукав,
Собі подібних підібрав.
Щоб сподобатись звіряткам,
Керівників міняв.

Ходить лісом, скрізь глаголить,
Грає роль свою в кіно.
Котик гарно мишки ловить.
Все так є, як і було.
Липень 2019.

Нічна війна між сном і ясною роботою
триває вже котру годину.
Після таких посиденьок тіло виснажується,
мозок, звикає працювати невпинно.

Памороки забиті .
Ароматами рістретто, з кав'ярні навпроти
його ковток - це смерть.
Сьомого дня уже із характерним запахом блювоти.

Тіло цинково-невагоме ближче до п'ятої ранку .
Ти у себе,
я у себе вдома -
думки запакуй у банку.

Заснути. Навіщо ?
Бо завтра знову поколу.
Нестримно з моста донизу.
Нічого не дачить довкола.

Цілувати невпинно повітря
і кохати кожну хвилину.
Кили жив ти на цьому світі,
Кожну Богом відведену годину.

2015 р.

Так ніжно хмарка небо лиже,
Бо вже насупиться ось-ось…
Гроза пройшла. Повітря свіже,
Як море буйне, розлилось.

Духмяні пахощі колосся…
І де взялася ти, снаго?
Неначе милої волосся
Оповива мене всього.

І ми удвох – несамовиті!
Нас доля в небо вознесла.
І ці злиття щасливі миті,
Немовби помахи крила!

14 липня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Люблю у літню спеку добру зливу,
Од неї все буяє і росте.
Люблю твою я усмішку щасливу,
І сяєво в зіницях золоте.

Коли уся ти світишся красою,
І радістю окрилюєш цей світ,
Як та верба косою чарівною
Голубить вітра в лоні теплих віт.

Мені твоє волосся – гай духмяний,
Що цвітом обсипає залюбки.
Ти вся – немов троянда, що не в`яне,
А дихає коханням на віки!

11 липня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Спохмурніли, посивіли тихі небеса,
Без голубки сизий голуб залишився сам.

І завжди розповідати друзям він готов
Про красуню темнокрилу, про свою любов.

Чи злітає десь на гілку, чи в надхмарну синь –
Скрізь його наздоганяє від голубки тінь.

«Ми отут зустрілись вперше, там – літали ми,
І голубились до рання ніжними крильми.

Бачу ось гніздечко наше – тільки голуб зна –
Про кохання воркували з нею допізна.

Пташенятко, наш синочок, ріс поміж цих віт.
Виріс, випурхнув з домівки у широкий світ».

Голуб знов гніздо будує, носить гілочки,
Ніби пам`ять про подругу, пам`ять на віки.


Щоб дивились пташенята, й поки є цей світ,
Свою пару так любили, як татусь і дід.

10 липня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

живи життям
дісталося — живи!
дісталось (не дістало ж?) — це суттєво
веди адама за собою, єво
годуй його впивай його моли...
бо не мине й години — поли бога
розріжуть акварель твоєї мли —
пізнаєш світ та кам‘яну дорогу
пізнаєш дивну милість бога твого
це яблуко — пропущені голи —
ти аутсайдер, єво
дівка клята
ти скуштувала щось що не тобі
малесенькі пухнасті янголята,
прищеплювали потай на вербі
твій змій приніс і дав тяжку розплату
бо пізнання — недоля та недуга
ти втратила і господа і друга —
лиш глина від ребра свого вар’ята
остову шмат
хто вигадав таку?
веди! бо твій адам подоба й може
ожила лялька копіпаст на «тата»
проте з який чудних фантазій божих
ти зародилась, юна герострато? —
спокуснице! ці рольові секрети
нам сам не видасть на порозі храму
з чийого малював тебе портрету?
кого він уявляв?
коханку
маму?

живи тепер
як склалося — живи
то врешті справа тільки прижиттєва
веди адама за собою, єво
годуй його впивай його моли


21.06. 2019

Я не буду приховувати: небо зі мною говорить,
Приводить у сни сюжети, записує у блокноти.
Намагаюся не перечити, слідую траєкторії,
Тому й оживають – не відкладаю на потім.
Іноді, правда, сум, говорить голосом діда,
Але не мого, а того, про якого не знаю.
Янгол одразу пише: ти просто слідуй...
Легко та без вагань у обраних не буває!
Заспокоююсь лісом, набираю обертів, ритмів.
Нагородами тішу внутрішнього малого.
Тимчасові спокуси життя відрізає бритвою,
Бо знає заради чого. І розуміє для кого.

Гаснуть ліхтарі вранці на зорі,
Рожевіє мрево світанкове.
Із пітьми буття, сяйвом угорі
Сонцем сходиш ти, моя любове.

ПРИСПІВ:
Ти – моє життя, ти - моя любов,
Ти - очей відрада й дивовижа.
Посміхнувся світ – хмарний білобров,
Радість удихнув - повітря свіже.

І шовкові знов – пагони руді,
Врятували їх дощі від спеки.
Люба, ми разом – у однім гнізді –
Крилами лопочем, як лелеки.

ПРИСПІВ:
Ти – моє життя, ти - моя любов,
Ти - очей відрада й дивовижа.
Посміхнувся світ – хмарний білобров,
Радість удихнув - повітря свіже.

І розкрились нам чисті небеса,
Піснею кохання оповиті.
Летимо увись, о яка краса –
Щастя дарувати цьому світу.

ПРИСПІВ:
Ти – моє життя, ти моя любов,
Ти - очей відрада й дивовижа.
Посміхнувся світ – хмарний білобров,
Радість удихнув - повітря свіже.

30 червня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Підсохлий сад пожадливо напивсь.
Дощі зомлілу землю відпоїли.
Од хмар свинцевих сіро-бура вись
Хлюпнула пригорщу природі сили.

І світ неначе заново родивсь.
І зелень звеселіла забуйніла.
І спека враз поділася кудись.
І у дерев повідростали крила.

Та це лише одна відради мить –
Коли Земля загрозливо тепліє…
Як черстві душі руйнівні спинить?

І повернути людство все – до мрії?
Де тчуть Боги любові злотну нить
Й добра криниця повна й не міліє?!

28 червня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Чого ж ятриться так душевна рана?
І серце невигойно все болить?
Зціли мене любовію, кохана,
Хай біль тяжкий ущухне хоч на мить.

Бо він от-от, здається, душу вийме,
На інший світ нещадно зажене.
Даруй мені свої палкі обійми,
Цілунком ніжним воскреси мене.

Хай розпач мій одхлине на хвилину,
І туга люті кліщі розіжме.
У забуття порину я німе,
І щастя знову радістю прилине.

Єдина ти рятуй, о Берегине!
Розраду дай, очей ласкаву гру.
І руку протягни свою, бо гину,
Не витримаю болю і помру!

24 червня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Життя легка й спокійна течія…
Погідний штиль і вітерець над нами.
Й раптово в серці відчуваю я,
Як болю піднімається цунамі.

Стихія мов - на ста семи вітрах
Вже стоголосо виє на всі боки –
Ридання розпачу. І зносить дах.
У прірву хвиль ти падаєш глибоку.

Пікіруєш із гребеня униз,
Мов каменем у відчаї спокути.
Життя зникає раптом парадиз,
Безодню горя цю не осягнути.

…Скорботи велич. І німіє мить.
І мертвий спокій роздирає вени.
«Мелодією» Скорика звучить.
Мій Боже, маршем траурним Шопена.

О мамо, мамо! Хай несуть мене
У далеч ту, де сліз нема й кордонів!
…Лише звучить адажіо сумне
І душу рве трагічний Альбіноні.

21-22 червня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Ти знаєш про свій Рід?
Свіча Роду вічно не згасає.
Горить у того в серці її слід,
Хто про Рід свій дбає..

Наш Рід слов’янський вріс в землі,
З початку сотворіння світу.
Нам Бог дав Україну з плугом у ріллі,
Вона є наша споконвіку.

Бог не ділить на своїх, чужих,
На білих, чорних, різнобарвних.
Божий світ всім Родам живих,
І пам'ятайте предків і померлих.

Шануйте ж свій, слов’янський Рід,
Творіння боже не ведіть до згину.
Шануйте Пращурівський світ
І бережіть Святу та у Славі Україну.
2019

Я думала накидка з шовку...Ні, то крила.
Вони росли як Матінка молила
За кожного із нас - вже обійняли Землю...
І чую шепіт : Я прошу...Не дремлю...
І крила сяють: Всесвітом зорюють,
А кожен вогник Ангели цілують...

***
Релігія – це опіум совка.
Якби не це, не мали би халепи.
Немає на Московію Сірка.
Та може бути, що його рука
рубає ще залиті кров’ю «скрєпи».

***
Коли ніякого немає,
то і чуже стає своє.
Перун усе не видибає,
а віра в чудо все ще є.

***
Питання віри – це не, прошу пана,
таке собі жахаюче, - ой, Бо!
Кого лиш не обожнюють погани –
явилися чужі пани і хани
тай замінили Ладо і Дажбо.

***
Язичники усе іще ведуть
до комунізму, у його тенета.
На капища поділена планета,
а кривослав’є обирає путь
Московії у віру Магомета.

***
У небі зорі – тисячі думок,
дволикий Янус – місяця проява,
а сонце – всюдисущий колобок,
у яві вимальовується нава,
але яріє у зеніті Бог.

***
Це може зайві видумки поета,
що на олімпі лиш одні цабе
і Томосу не помічає секта,
і думи патріарха Філарета
заполонили біси кагебе.

06/19

В день рівнодення — Івана Купала,
Це молоді свято — молодь співала.
Вели хороводи навколо вогнища,
Це символ здоров'я і зло все очище.

Квіти збирали, віночки сплітали
І за течією річки віночки пускали.
І чарували, щоб бути вродлива,
Милого обрати - бути щаслива.

Чомусь моє серце кохати хоче?
Бо мила пісня за душу лоскоче.
Мені сподобалась тая дівчина,
Вона стояла з сумними очима.

Чому її серце вразила смута,
Дівчина стояла ніби прикута.
В руках віночок вона тримала,
Можливо, милого ще не обрала.

Моє кохання солодше від перцю,
В душу запало - припало до серця.
Вперше влюбитися, вперше кохати,
Щастя такого я міг ще не знати.

Я не вагавсь, чи дівчина полюбить,
Чи захоче дружить, чи приголубить.
Я підійшов до дівчини ближче,
Усміхнулась вона, в очах іскри вогнища.

Взялися за руки, очі сміялись,
Ми ніби одні, на святі зостались.
Через вогнище з розгону стрибали,
Наші бажання серця поєднали.

Плакав Бог - дощило,
В серці наболіло,
Біла громовиця
Очищала лиця,
Святвода із Неба
Потекла на тебе.
Рученьки стулила,
Голову схилила,
Господа молила
Щоби усміхнувся,
Сонячним Світилом,
Полум'ям Любові,
Сяєвом стокрилим.
Світло із очиць,
Мов крило жар-птиць.
Плакав Бог - дощило,
Благодать по суші:
Небо освятило
Збайдужілі душі...

Що ж ви братці, Українці, що ви наробили?
Волю й Славу предків по світу пустили.
Ворогам Вкраїни ви шляхи мостили,
На шляху своїх діток терни зростили.

Може в цім столітті ви конче обрусіли,
Може ви стали - сини Ізраїлю.
Україна, ваша Мати, ненька — сиротина.
Де ж ви поділи Батька й Сина?

Чи читали, ви, Шевченка “Розрита могила”?
Не читали! Хіба буде серцю мило.
Чому ж допустили мене плюндрувати,
Довірили чужинцям мною керувати.

Схаменися, люде добрий, поки ще не пізно,
Розбудіть холодне Серце, воно не залізне.
Збережіть Вкраїні Волю та всіх шануйте,
А народи других держав у себе й пануйте.
Травень 2019.

Почекаю,
Хай дощик весняний пройде,
Поки райдуга в небі зійде.
Громовиці по небу пройдуть,
Літа за літами минуть.

Квітне омита земля,
Зеленіють луги й поля.
Вітер ласкавий шумить,
Ніби шепоче: - Любіть та любіть.

Почекаю,
В місячнім сяйві купаєшся ти.
Очі вбирають небесні світи.
Сонце зігріє ніжні вуста.
Хай довга коса ще довша зроста.

Хай стан твій дівочий в душу впаде,
Буду я бачити тільки тебе.
Руки твої прикладу до грудей,
І не відведу від тебе очей.

Тебе я чекав шістнадцять літ,
Також мужнів, став чоловік.
Весь час за тобою йшов залюбки,
Щоб наші життєві зійшлися стежки.

Ніби у світі лишились одні,
Що зветься коханням у нас на землі.
У щасті земному поєднались серця
І нашій любові не буде кінця.

Всміхайся та не влещуйся нічим.
Бо друга можна зрадити й цілунком,
А оди, що звучать занадто лунко,
Двосічними бувають, як мечі.

Нехай твій шлях, невстелений ніким,
Не те, щоб не затоплювала повінь,
Не те, щоб не вертав тебе на сповідь,
Не те, щоб ліг широким і легким.

Хай буде він вузький, але прямий.
І друзі не лукаві, а відверті,
Такі, щоб із тобою йшли до смерті,
Бо сила – Я звершається у Ми.

І ще, нехай з тобою буде та,
Хто ладан підкидатиме в кадило,
Не фоном слугуватиме, а тилом.
Оце і все. А решта – суєта!

Вперше зустрілись, в садах все цвіло,
Ти в серце ввійшла й неспокійно воно.
Стан твій дівочий й довга коса,
Принадна усмішка й дівоча краса.

Тебе зустріти я мріяв давно,
Моє ти кохання, що серцю дано.
Пара моя ти, моя ти зоря,
Хлопчача надія у серці була.

Довго вагався я мріяв, гадав,
Що б при знайомстві, щоб я сказав.
Кроком ступив, та й рішив підійти,
В моєму серці горіли, її очі — зірки.

Я хлопець - як вільний орел,
Та зашарівся казалось завмер.
Ти лебідка, така ніжна була.
Ласково всміхнулась й ніби пливла.

Давай ми обоє ввись злетимо,
І вільному вітру підставимо крило.
Хай доленька нас не минає
Серця обоюдно кохання єднає.

Кохання жіноче - міць Неба й Землі,
Кохання мужчин - це добробут сім’ї.
І кохання людське у віках не згаса,
Де сплелися кохання й природна краса.