Орли злетілись на Вкраїну
в воєнні дні, в тяжку годину
бо, бачте, конче закортіло
клювати, рвати її тіло.

Хтось чинить гріх, подоба юди,
та поміж них достойні люди –
в селі і в місті вони, всюди,
Хрест-символ красить їхні груди.

Сповна відчули днів скорботу,
а ще побачимо в суботу
закрите Сонце в Україні –
стерпіти маємо все нині.

Бо близько, майже під дверима,
Спаситель, Цар з Єрусалима –
Христос, Йому звучить «осанна» –
Ти наше все, Ти Отча манна…

Читати може хто уважно –
Прихід зустрінемо поважно,
бо жити по Його укладу,
сумління прийде в нашу владу.

28.03.2025р.

P.S.
Часткове сонячне затемнення 2025 року відбудеться у суботу, 29 березня. В Україні затемнення буде видно у західних областях (включно з Житомирською областю, але без східної частини Чернівецької області), на півночі Вінниччини, Київщини, Чернігівщини та Сумщини.

Сліди гріха Адама,
не пізно і не рано,
ведуть сюди нас прямо:
відчуй Христові рани…

Лиш потім стає ясно –
за нас страждав Він страсно,
для нас приносить власно
свою офіру вчасно.

Віслюк* несе Офірне,
таке тендітне, мирне,
Пославшому покірне,
на вчинки неймовірне.

Тут й Матінки офіра –
також небесна міра –
в майбутнє, в Бога віра
та Батьківська довіра…

Христос всю має владу –
й земне бо Бога чадо –
нас, як овече стадо,
веде взірцем Він радо!


* ослиця (осел) за Зах. 9:9 є символом скромності царя і його ненасильницької влади.
Вікіпедія Вхід Господній у Єрусалим
Ісус же, знайшовши осля, сів на нього, як написано: Не бійся, дочко Сіонська! Ото Цар твій іде, сидячи на ослі молодому!
Ів. 12:14,15
Радій вельми, о дочко Сіону, веселись, дочко Єрусалиму! Ось Цар твій до тебе гряде, справедливий і повний спасіння, покірний, і їде на ослі, і на молодім віслюкові, сині ослиці.
Зах. 9:9

25.03.2025р.

Її прізвища можна й не називати, досить одного імені…
Сьогодні, 19 березня, видатна українська поетеса зустрічає свій 95-й День народження.
Вітаємо!

Час такий швидкоплинний -
рік впаде і розтане…
А поза часом - Ліна,
як духовна константа.

2025 рік

Будь для Духа Святого офірою
що живе в тобі Божою мірою.
Словом бажане буде і вірою,
бо полине молитвою щирою.

Смуток може тут бути завадою
і не стане мовчання відрадою,
гони геть дух печалі та відчаю,
бо не дійде молитва, засвідчую.

Щирим серцем звертайся молитвою
безсумнівно, з надією світлою:
хто радіючи так це чинитиме,
щастя матиме – з Богом бо житиме.

12.03.2025р.

Лишив лиш вражИна Іллю* без перста,
як в Києві Лавра лишилась Хреста.
В війні цій за Церкву таке неспроста -
проваллями стануть вражИни міста!

* Преподобний Ілля Муромець, також відомий як святий Ілля Муромець Києво-Печерський. У Ближніх (Антонієвих) печерах Київської лаври у крипті навпроти підземної церкви Введення Богородиці до храму (ХІ ст.) спочивають нетлінні мощі знаменитого билинного богатиря Іллі Муромця, день пам'яті якого відзначають 19 грудня.

08.03.2025р.

Моє покаяння стікає святою водою
З чола, що гаряче, до серця, де віра горить.
Я чую цей порух. Йому б не застигнуть слюдою.
Від першого хлипу йому б затужити навзрид.

Щоб змилося все, що осіло, як чорна сопуха,
Із погляду скелець зітерся облуди туман.
Моє одкровення безгласе Ти, Боже, послухай!
О, скільки разів Ти мене із колін піднімав!

Чого не хватає стояти, розправивши плечі?
І сіяти добре, й збирати такого ж дорід.
Чому потопаємо ми у щоденному треші,
Обравши укотре собі найкривішу з доріг?

Коли тобі боляче і здається впадеш —
Тримайся за світло, воно без меж.
Коли твоє серце тоне в сльозах —
Тримайся за сонце у небесах.
Як дивиться смуток глибоко у очі —
Тримайся за промені світлопророчі.
За світло тримайсь щосекунди, щомиті
І будуть думки твої ясносповиті.
І темінь відступить... Душа, мов дитина...
І зірка осяює Матір та Сина....

Вже скоро розтопиться березнем скалка прозора
Нічного морозу по краю мілкої калюжі.
Бриніння повітря під звук горобиного хору
Віллється у серце, яке ще не стало байдужим,
В зими чорно-білих відтінках шукаючи зорі.

Як полудень бруньки розбудить, порушивши соки,
То квітки зміцнілий зачаток розколе лушпину
Під небом небачено синім і сонцем високим!
Та радість весняну пригнічує присмак полинний,
Пекучий такий, що, здається, і гілка засохне.

Але не засохне! Весна - то незмінно і скоро!
Надія у промені теплім пелюстя розпустить!
Примножиться поміч, як звуки пташиного хору,
А хижі союзи зрадливі зламаються з хрустом
Об нашу незламність, де думали стріти покору.

Чи ти крові пив замало
Чи голодний на життя чужі
Я повинен се вклонити?
Впрягти ярма золоті?
Пропонуєш нам свободу
Зберегти свою соборність
Та чому тебе боюся?
І під страхом даю згоду?
Ти ж дитину мою вбила
А сьогодні їх вже сотня
Та за що така умова?
Хіба в чомусь я боржник?
Десь країна завинила
Що б і рід з землі наш зник?
Покидавши ті окови
Що на руки нам одяг
Ти, паскуда, мене б'єш
Заважа тобі мій стяг?
Ні в житті чоло до долу
Не вкладе жива душа
Тільки з'єднані в негоду
Волелюбнії серця
Прямо в серці України
Ти катівню нам зробив
Це хіба ціна свободи
І ти мир нам обіцяв?
Сотня душ вже не згадає
Як то неньку обійнять
І жінки будуть плакать
Як нестимуть тії труни
Бо лежать у них герої
Яких треба пам'ятать




20.02.2025

Хто арку Чумацького Шляху,
Шлях Богів*, відчув навесні:
– від Бога тремтіння зі страху,
– від вдачі танок і пісні…

Хто під бородою** Єгови
несе ідентичність свою
скрижалями рідної мови,
краями довкола в бою.

Чиї це Полісся й Карпати?
Чиї це Десна і Дніпро?
А попіл батьківської хати,
що коїть вороже нутро?

Хто нищити взявсь Україну –
спроможемось знищить того,
а потім зведемо країну
для себе і Бога Свого.

Прихильна до нас Божа Мати
теж молить за долю твою
о, мій українцю, мій брате.
Тож будьмо! І будьмо в строю!!!


* Богів Шлях або Чумацька Дорога – згрупування небесних світил в кількості до 300.000 мільйонів, що ніби ділить широким пасом (шляхом) наше небо на дві половини. Має багато назв у інших народів, а у санскриті, як і в українців – це Богів Шлях.
** за часів рабина Ізмаеля вона мала довжину 11.500 леґ (давня міра різної довжини – від 4 до 10 кілометрів).

10.02.2025р. UA

диме перцевий повз валку очей схаменись
скільки не є молодик розтяв параван смерку
і принагідно пречисті стожари до сліз
палахкотіли пекучі а вперті ж уперті

поштовх спиняли сліпі невідпорні часи
аби до купи зібралась множинність одразу –
руки руківʼя леміш – це сливе ти єси
що його б стало зорати чекання левкасу

і розчинитись бо в нині постало б колись
себто початок і голод спрагливого звіра
звіра котрий випростовувався і моливсь
стрягнучи в гумус – твоє сполотніле безвірʼя

2023 р.

…

В кутку тихенькому сиджу,
Лізуть думки надзвичайно ніжні.
 Хвилину й наступну я проводжу-
 Спокійно складаючи вірші.
 Мені не потрібна ніяка з компаній,
 Я впевнено скажу галасу ні.
 Пройдусь по галявині, збираючи гравій,
 Тихенько, самотньо , немов уві сні
 З вікна нові образи собі виглядаю,
 Картини малюю в голові кожен раз
 Гордий я , як щораз прославляю:
 Спокій і тишу, життя без образ
 Творю в кожну мить, вдень і вночі,
 Придумую знову яскраві я рими
 Й ніжні думки, мов ті глядачі,
 3 якими я надзвичайно щасливий..
 Радію магічному подиху тиші
 Мир і любов охопили мене
 І кожен раз, складаючи вірші-
 Відчуваю той біль, що мимо іде..

Гармонія світу
в інерції сфер,
де світло та вітер –
це дотик тепер.

Акорд семи звуків
та сім кольорів,
це простір для гуків –
це час Божих слів.

Із Вод Океану,
як лебідь* чи гусь*,
послав Бог жадану
увагу на Русь.

А правда, як вимір,
як радість вона,
і князь Володимир
відчув це сповна.

В руці кия досить
смирять забіяк –
з хрестом вірні** носять
від Києва знак***.

Так, Дух і Марія –
віки і віки,
Любов і Надія,
та в наші роки:

знедолені всі ті,
настав точно час
Отця запросити,
привів аби нас!

* (гуси-лебеді) на водах символізує першосвітло, де з води виникає простір, час і фізичний світ, тобто з Небесного Океану;
** чиновник збору податків та інше на Русі (вірний), що діяв від імені київського князя Володимира – вірні в містах Русі;
*** підвіску зі сплаву на основі срібла та міді розміром 3х4см, де зображено голову оленя з хрестом як символ повної влади від київського князя Володимира, це як сучасна гербова печать. До речі на гербі Білогородки під Києвом (до середини XIII століття місто Білгород – де була заміська садиба князя Володимира) – лебідь на водах. Серед 12 знайдених підвісок хрест на тризубі мають підвіски з Білогородки та з Чернігова.

16.01.2025р.

P.S.
Шана тобі, читач уважний,
бо розум маєш всеосяжний.

Розпуки прірва і печалі гніт
Доводили ледь не до божевілля.
Упав, аж почорнівши, білий світ --
У безмір сатанинського свавілля.

Недобрий погляд не убив тебе,
Страшній Марі не кинув на поталу.
Як усміхалось небо голубе,
Сніги й льоди усі порозставали.

Напевне, провидіння нас вело,
З пекельної ми вирвались опали!
Усим недоброзичливцям на зло
Як голуби, як лебеді - кохались!

Загроза смерті і розпуки біль -
Таки програли за життя змагання...
Який солодкий вистражданий хміль
Від праведного чистого кохання!

Безмовний трепет, ніжність і сльоза
Крізь усміх на згорьованих обличчях.
Вогонь любові душі пронизав
Величним духом Данте й Беатріче.

26 грудня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

У Святвечір та вдосвіта на Різдво 25 грудня Росія завдала масованого удару по Україні
"шахедами" і крилатими ракетами...

У День такий - ракетна злива…
Дванадцять страв і смак куті,
найперша зірка і молитва
на самоті.

У День такий - ракетна злива…
Дванадцять страв - для нас усіх,
найперша зірка…
І жахливий
гріх.

У День такий - ракетна злива,
щоб нас позбавити тепла…
Непереможна чорнобрива
земля!

Моя земля непереможна -
по ній босоніж йде Христос,
відчути може справді кожен:
це - Хто…

2024 рік

Сьогодні звертаюсь до наших родин:
буть з мудрими прагнімо всі як один!
Ми діти Вкраїни і нам Бог Дає
природи речей Розуміння Своє.

Зусиллям мудрієм, бо все є як є:
хто душу віддасть за твоє і моє?
Ми Хрещені Духом, Отець нам Дає
подбати в цей час про сумління своє.

Час дбати за краще, бо в нас воно є,
не дати ледащим забрати твоє
(мудрішими стати зусилля дає) -
в любові, в коханні знайти це своє!


25.12.2024р. Чернігов

Ми – невелика частинка відтворення всесвіту.
Але, хто це "ми"?
Що зостанеться після нас?
Кістки, спогади, або ж навіть нічого.
Людина як пил
На окраїні Шляху Млечного.

Скажи мені, Тату,
Чи це сон, чи реалі?
Час відтворений нам ніби надія,
Про вічне життя розколює мрію.

Світло проб'ється крізь сон наш єдиний,
Кордони проколюють пітьми пронири.
Зіштовхнеться ясність й гарячь,
Зустрінуться поглядом Батько та Син погибелі нашої, людської.

Почнеться вічність єдиного мовчання,
Де рідність й гибель воєдино зойдуть.

Життя штовх тобі дає на творіння,
Політ, й ось, падіння,
Смерть, перерождіння.
Й сенс в твоему творінні,
Трапляється на околицях Всесвіту країни.

Час тебе не чекає,
Пливе й пливе,
Як хмара на небесах випливає.
Кліпнув й ось,
Життя крізь тебе пронеслось.

Зіркою ясною на небі повстанешь,
Душу ти Татові віддаси,
Й бескінечності знов ти смаку познаєш.

Чи є цей сенс у людині, чи нема його?
Якщо у майже кожній людині,
У душі перемагає зло.
Зло, немов Князя пекла відродження,
Відтискаюче тепло Творця людського.

А у чому сенс життя поляга?
Чи знайдемо ми його й заради чого ми живемо?
Один рух та це вже Історія,
Один крок як все життя.

Постанеться після нас не мрія, ні надія,
А дія й ідея.
Ми – Історія людського,
Й відтворення Творця рідного.

Ми — це відлуння зірок у космічному просторі,
Мандрівники часу, що прагнуть прозріння.
Наші душі — віддзеркалення вічної ночі,
Де темрява й світло ведуть змагання.

Чи знайдемо ми істину у глибині буття?
Чи відчуємо пульс Всесвіту у своїх грудях?
Кожен удар серця — це виклик життя,
Кожен вдих — можливість творити у чуді.

І в цьому творінні, в цій мить перемін,
Ми — пілігрими на шляху безкінечнім.
Що далі за обрієм? Вічний спокій чи сплин?
Чи істина там, де наш голос нарешті замовкне?

Світило згорає, лишаючи попіл зірок,
Та в кожній іскрі живе нова мрія.
Так само і ми: лише відголос крок,
Що світить крізь час, коли тіло згасніє.

Ми — хвилі на морі, що прагнуть берегів,
Ми — вітер, що прагне обійняти простори.
І навіть у тиші, що стискає слова,
Залишиться відгук — наш подих прозорий.

Не в тлінні, не в тіні шукаємо суть,
Не в славі, що зникне, як вранішній іній.
Сенс — у моменті, де душі цвітуть,
У миті творіння, що дихає вільно.

Коли ж наші зорі зустрінуть світанок,
Коли пісня Всесвіту в серці заграє,
Ми станемо вічністю, чистим ковтком,
Що знову й знову в життя відроджає.

Ми — Всесвіту дихання, плин і тепло,
Ми — думка Творця у руху сплетінні.
І навіть коли все здається тлом,
Це полотно зіткане з кожного мріння.

Не зникають ті, хто залишив у серцях слід,
Хто до останнього тягнувся до зірок.
Бо ми — не пил, що раптово гасне в темряві,
Ми — частина вічності, що відлунює в часі.

Тож крокуй, шукай, розгоряйся в вогні,
Світлом будь там, де пітьма володарює.
Бо відповідь тиха звучить у тобі:
"Сенс життя — це життя, що творить і дарує".
24.12.24

Моє живе натхнення джерело,
Рятуй мене од ницості людської.
Поета мрії золоте крило,
Краси буяння, миру й супокою.

Мій прихистку душевного тепла,
Світи мені і грій мене узимку.
Ти білим оксамитом сповила
Мені всю душу, наче невидимка.

Хотів би оберегом буть твоїм,
І захистить від болю всього світу.
Щоб вічно щебетали солов"ї
На чарівних ясних смарагдовітах.

21 грудня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

Володар на ґанку,
Свого звісно замку,
Тризубом вже зранку
розбив забаганку:

вже годі вам жерти,
вже досить їх жертви,
вже геть протиріччя –
облуди обличчя!

Кий б’є порцеляну
що містить оману,
дає каштеляну
для служби поляну…

В прямому етері
відчинені двері
Отцю хто і Сину
вклонивсь за Вкраїну.

Хто матиме волю,
плекатиме долю
для рідних по крові,
Щасливо, в любові…

20-21.12.2024р.

Люблю тебе... давно не зізнавався
Комусь в коханні, то чому
Чому ж не соромно мені
Коли брешу, що закохався?

Блистають очі
Дивлюсь у них й мені шепоче
Щось прям на вушко «що ти хочеш?»
А я не знаю що я хочу...
Чи бути з нею у пітьмі?
Чи грітися самом на сонці.

Широкі відчуття, які дає кохання
Це правда є, чи ти мені збрехала
О Божа Мати, суча дочко... Чекання
Які несе те прокляте кохання
Не стоїть ні гроша... грішу,
Грішу упрямо пред тобою
Але з якою ж це метою таке роблю?
Вода тече із водограю
Там листя тихо пропливає
У лісі десь сопілка грає
Чимдуш сильніше викликає
У мене сумнів й тихий жаль.

І плач із гаю долітає
Той гай—моя душа, де думи грають
Де всередині щось ридає
А ззовні ніби пісня грає.

Сижу і думаю оце
Чи треба мені те кохання?
Що душу на шматочки рве?
Чи треба таке самогубство?
Коли себе списом у груди
Ти протикаєш, бо кохаєш
І кров свою ти знов ковтаєш
А з нею біль і тихий жаль.

Чи треба це? Метаморфози
Йде перетворення душі
На пам'ятник отой із бронзи
Що нерухомий одне став, в пітьмі.

За ним вогні
Вогні що вийшли із борозни
В твоїй душі. Лиш страх
Лиш страх в очах у нас пред ними
І неосяжними, пустими
На них ти дивишся очима
На дивовижні ті вогні,
Що враз спалахують у тьмі
Як феєрверки. Красиво,справді…

Вам всім красиво, а мені?
Як подолати ті вогні?
Що душу мою рвуть на клапті
І ніби сотнями мечами
Своїми гострими речами
(Це в сенці мови є звичайно)
Вони вп'ялися прямо в серце
І всі думки тепер про це
«Безболісне» кохання.

Оце кажу усе тобі
А відповідь
Пусте мовчання...
І тихий жаль...

Саме в цей час
радість для нас:
Бог дав Його –
Сина Свого!

Саме в цю мить
пісня дзвенить:
чисте срібло –
Христа Різдво!

Дзинь – дзинь – дзилинь Христос!
Дзинь – дзинь – дзилинь Христос!

Зоря встає
всім, хто тут є:
небо дає
Сяйво Своє.

Розум і хист –
сіл цвіт і міст:
радощів зміст –
скінчився піст.

Так кожен раз
свято у нас:
море прикрас,
зараз якраз!

Для всіх родин
дзвоник один –
Вість несе він:
Роджений Син!

Весело там
сестрам, братам –
до них привів
звук добрих слів.

Радість і сміх
серед усіх –
їм допоміг
з неба ще й сніг.

Дзинь – дзинь – дзилинь Христос!
Дзинь – дзинь – дзилинь Христос!
Дзинь – дзинь – дзилинь…
дзинь – дзинь – дзилинь…

13.12.2024р. Чернігов

Повільно ми гаснем мов з воску свіча
Що в темряві нас веде безвідказно
Щастить, коли ця свіча не одна
Якщо одна— то світло навіки погасло
 
Летить попіл сигарет, дим
В пітьмі чийсь силует, а свічка гасне.
Той силует собі мовчить, немов би марево безсоння
А вогник гасне й мерехтить мов ніби сонечко з просоння
 
Той силует уже не сам, їх декілька стоїть в пітьмі
Вони чекають як один коли настане їхня мить...
Коли помре моє везіння, коли учухнуть голоси
Які тримають в цьому світі таких як я й таких як ти.

Їх більшає навколо мене, хоч коло крейдою малюй
Та не врятує це від смерті, хоч ти молися і чаклуй.
Свіча все гасне, мерехтить, летить нетлінний попіл сигарети
В кімнаті цигарковий дим приховує в собі всі силуети.
 
Усі вже сплять—попи, сани
І ніби завмерли чорти, але один не завмер досі
Це Люцифер в людській подобі.
Заходить чітко, кроки тихі, приємний голос, це так дивно
 
У божий храм заходить сміло, адже від нього лиш одна
Лишилась назва в цих стінах.
Упрямий погляд, сині очі
Бліденька шкіра «все що хочеш» каже зроблю.
 
А я сижу ні кроку вліво
І навіть погляд не підняв
Мовчу, чекаю ще що скаже
А він мовчить ніби не зна що і додати
 
Присів на стільчик... й гасне свічка.
Від погляду його нетлінний згасає факел
 Питає—бачиш? І знову видно
У тьмі усі страхи на світі, пітьми всі діти
 
А мені байдуже—сижу, нікроку вліво...
Питаю—є сенс жити в світі?
Ти розкажи, ти ж Сатана
Ти знаєш таємниці всі єства
 
Сховались монстри, запалала одна свіча
А Люцифер мовчить та погляд свій сховав
Не знаю я ваш сенс єства
Ви тут лиш мучитесь на світі, і ні тортури й пекла муки
Вас не лякають хоч і будуть ці муки вічні...
 
Кладе долоню він на стіл, на ній червоний перстень блище
І нам до ранку ближче й ближче, уже світає.
І дістає нетлінну книгу
Їй ніби вже багато літ, обкладинка пилом покрита
Й пошарпані в ній сторінки.
 
У ній вся наша боротьба... її писали переможці
Ми в ній злочинці і каторжні у нас діла.
І дістає в мить Сатана стареньку книгу.
 
Це була Біблія моя, вона мені як сенс життя...
Гортає книгу Сатана, «а все ж було зовсім не так...»
І замовкає. Скупа сльозинка потекла...
Він каже—сенс життя у тому
Щоб шось залишить за собою
І щоб це щось відображало
Тебе самого… ти ж все сумуєш...
Я—каже—знаю, чом сумуєш
Бо ти ще досі не відпустиш...
Гортає далі сторінки
Не зможу я тебе забрати
Бо ти свою душу продати
Вже умудрився, не мені
А тій дівчині чорнобровій
Та не кохатиме вона
Тебе, окаянна душа
Тож це без сенсу...

… українців де краї
Бог дав разом два киї*,
їх тримає Київ-град –
стольне місто всіх громад…

… жезл**, чи посох, або шест –
для народів сили жест,
влади символ, булава** –
шлях здолай - наш голова!

… а небесний жезл*** Христа
покоряє всі міста:
хоч де станеш – Він там Є,
бо Пасе життя твоє.

… хто тримає у руці,
як правитель, жезли ці* –
в променях з його лиця
Царство й Воля від Отця!

Духом славен в світі Бог,
Він Є стрижень Перемог:
просимо до нас Отця
і святись молитва ця!


* І більш не будуть вони занечищуватися своїми бовванами й гидотами своїми та всіма своїми переступами, спасу їх зо всіх їхніх осель, де вони грішили, й очищу їх. І будуть вони мені народом, а Я буду їм Богом (Єз.37:23)!
Також маю Я інших овець, які не з цієї кошари, Я повинен і їх припровадити. І Мій голос почують вони, і буде отара одна й Один Пастир (Ів.10:16)!

** І звелів їм нічого в дорогу не брати, крім палиці тільки самої: ні торби, ні хліба, ані мідяків у свій черес (Мк.6:8).

*** Не беріть ані золота, ані срібла, ані мідяків до своїх поясів, ані торби в дорогу, ані двох одеж, ні сандаль, ані палиці. Бо вартий робітник своєї поживи (Мт.10:9-10).

28.11.2024р.

Сумні вогники, що тихо
Мелькають у тьмі
Ведуть на страту відьму
В пекельнім огні


Кати ведуть її на страту
Згорить вона в святім вогні
Лише мені, здається, шкода
Русяві локони її

Сонячне коло повільно, майже непомітно
Опускається за горизонт
Мимовільна естетика
В цей сумний епізод...

Безшумно опускаються краплинки дощю
Що мов по ступеням
Із гори прямують до низу
А годинник відбиває вже шосту...

Ніби в журбі, дерева в пітьмі
Хилить вітер, провіваючи наскрізь віти...
Розпалили багаття, пробило вже сьому
Виринають сумні зірочки
Що хоч і цілком безслівно
Демонструють скорботу усьому...

Мовчить Земля, горить багаття
Хвилини йдуть в невороття
Ось, пролітає предостання
Спускається сумний туман
Безмолвно, гордо, одиноко
Мені здалось, чи я тут сам?
Та сердце зойкнуло в тривозі.

Вже довели...вона беззмолвна
В очах її страху нема
Лише німа предосторога
Й несміла думка про буття...

Дівчина, вбрана у чорний наряд
З молодим тілом ще повних принад
З русявим і довгим волоссям на ньому
Піймала останнюю мить насолоди...

Чим насолоджується вона перед смертю?
Натовпом, що просить за неї прощення?
Вітами, хилить додолу що вітер?
Чи останнім, ще вільним, ковточком повітря?

Про що ти думаєш, коли
Останній вдох безмолвно робиш
Можливо, господа ти молиш
Можливо, натовп цей клянеш...

Про що ти думаєш, скажи?
Можливо, справді їх клянеш...
І навіть я, коли дивлюсь
У твої очі безнадійні
Себе кляну за твою смерть....
Безмолвно, тихо… ти запалала у огні...

Годинник пробив уже восьму годину
Як стадо покрили бездушнії крики
А відьма в мовчанні і останній агонії
Не видавши звуку вмирає в полоні
Страшних катувань і людської сваволі

Просидів всю ніч я у роздумах, муках
Яка б та не довга, ця ніч у спокутах
і тільки на ранок в похмурому дусі
Покинув це місце людської сваволі...

Гудуть сосни -
багатоголосі,
багатостраждальні,
вінчальні,
космічні,
одвічні…
Гудуть сосни -
міцноколосі,
повноголосся
лине до сонця...

А хтось, занурений у дрібниці,
убогі й ниці,
глухий до цього -
не бачить Ван Гога,
не чує Веделя і Рильського,
ні Малера, ні Рільке,
нічого -
не чує Бога!

Гудуть сосни
багатоголосі,
багатостраждальні,
вінчальні,
космічні,
одвічні…

2024 рік

Традиція вставати під час виконання хору «Алілуя», що завершує другу з трьох частин ораторії Генделя «Месія», народилася після того, як приголомшений музикою британський король Георг Другий скочив на ноги, змусивши встати і всіх присутніх…


Генделева ораторія.
Костел Миколая.
Архангельські хори.
Вітражі палають.

Генделеве «Алілуя»
здіймає на ноги -
ніби відлуння
голоса Бога…

2024 рік

Ґештальт відкрито** Україні
вже совість пестити пора
пора навести лад в країні –
не Боже нищити пора!

Ґештальт новий в твоїм сумлінні –
«старі міхи не для вина» –
невільник був в своїй країні,
й не тільки предків в тім вина…

Споконвіків тут наші рідні
цей шлях долали не дарма,
щасливого життя ми гідні:
урвавсь терпець – його нема!

Хай прагне в кожнім поколінні
народом бути кожен з нас:
не нам судити де ті винні –
очиститись настав цей час.

Володар Світу в Україні
як келих кращого вина.
Віддати землю цих країв? – Ні !:
наш піт і кров несе вона!!!

* Ґештальт (від нім. Gestalt — форма, фігура або конфігурація) —об'єкт у його цілісності, без розчленування на складники, цілісна структура, яка формується у свідомості людини як глобальні форми, а не як додавання чи зіставлення окремих елементів.

** Ґештальт відкривається (формується) при виникненні потреби, яка в даний момент вимагає задоволення найбільше, і відбувається контакт з навколишнім світом.

15.10.2024р.

В щасливу пору
з батьками ми.
Вони і поруч
і в нас вони.

Давно нема їх –
пролинув час –
та рідний подих
скресає в нас.

Вони хотіли
все краще нам.
Тепер ми в тілі
батьків і мам…

О Благий Боже,
з батьками будь –
тож кожен зможе
плекати суть!

02.10.2024р.

P.S.
Де серфінг на долі –
пуд солі зі сліз,
Отця хто по волі –
опора є скрізь.

Ось він сидить на підвіконні - молодий, високий, стрункий. Великі каштанові очі трохи сумні, але на вустах незмінна посмішка. І завжди в оточенні дітей - маленьких або вже великих. На колінах - розкрита «Енеїда» з фантасмагоричними ілюстраціями Базилевича. Він сміється гучніше всіх. Сам - доросла дитина!
Невідомо, коли він відпочиває, скажімо, обідає. Якийсь бутербродик нашвидкуруч, і знов уроки і спілкування, уроки і спілкування…
А це на підвіконні він із колишнім випускником. Водночас духовний звіт і дружня бесіда майже ровесників.
Тепер він уже через тридцять років - згорблений, зів‘ялий, з якимись чужими вусами. Навздогін лунає: «Тарган!»… Але він сумно посміхається: п‘ятикласники ще не відають, що чинять…
Дякую тобі, мій Вчителю, мій незламний Дон-Кіхоте! Ти все своє життя бився із залізобетонними вітряками невігластва, хамства і байдужості. Тебе нерідко зраджували й ображали. Проте, зрештою, ти переміг. І дані рядки свідчать якраз про це…


Ось перехрестя.
Де дорога?
Чиї залишились адреси?
Ідеш до Бога?
Чи від Бога?
Перехрестити?
Перекреслити?

Ось перехрестя.
Де дорога?
Пиха, бажання, інтереси…
Ідеш до Бога?
Чи від Бога?
Безслідно зникнеш?
Чи воскреснеш?

2024 рік

Немічні промені сонця, що сонне ще,
Ріжуть туману навішену шаль.
Та не під силу дебеле полотнище
Ніччю затупленим іхнім ножам.

Човгають вперто, дирявлять настирливо,
Вже не такі і безсилі на взір,
Бо заблищала роса намистинами
В космах ніким не обірваних зіль.

В небі не видно негоди вчорашньої -
Хлющі, що змила серпневі пили.
Балка свіжіє зеленою чашею -
Трави доволі дощу напились.

А за хвилину - ні сліду туманного,
В обширі синьому променів шал.
І піднімається в небо Осанною
В сповіді і сподіванні душа.

В осені юній, у тиші блаватовій
Стверджує сонце своє торжество.
Боже, всього дарував так багато нам,
Й вибір - як вирок:чи тьма,чи єство.

Господи Ісусе Христе благослови на молитву*
1
Господньої волі настав мабуть час,
прийшов як волхви, слів вогонь цих до нас,
за чистих сердець, які проти війни,
віщують про це Давидові псалми.

Алілуя! Алілуя! Алілуя! Слава Тобі Боже!
Алілуя! Алілуя! Алілуя! Слава Тобі Боже!
Алілуя! Алілуя! Алілуя! Слава Тобі Боже!
Господи помилуй! Господи помилуй! Господи помилуй!
Слава Отцю і Сину і Святому Духу
нині і прісно і во віки віків! Амінь!
2
Суспільство дійшло до такої межі
де слуги безбожних уже в мережі.
Нема серед праць їх, лиш гноблять людей,
своє благоденство творять кожен день.
3
Знедоленим зійде хай щастя зоря,
дай Боже достойному статус царя,
чекаємо вже чоловіка того,
щоб правду чинив згідно плану Твого.

Алілуя! Алілуя! Алілуя! Слава Тобі Боже!
Алілуя! Алілуя! Алілуя! Слава Тобі Боже!
Алілуя! Алілуя! Алілуя! Слава Тобі Боже!
Господи помилуй! Господи помилуй! Господи помилуй!
Слава Отцю і Сину і Святому Духу
нині і прісно і во віки віків! Амінь!
4
Тобі завдяки він зупинить війну
та прийме сусідніх країн данину,
вшанують його милосердя вони
і стануть разом між морями як ми!

Алілуя! Алілуя! Алілуя! Слава Тобі Боже!
Алілуя! Алілуя! Алілуя! Слава Тобі Боже!
Алілуя! Алілуя! Алілуя! Слава Тобі Боже!
Господи помилуй! Господи помилуй! Господи помилуй!
Слава Отцю і Сину і Святому Духу
нині і прісно і во віки віків! Амінь!
5
І будуть зерно дарувати поля,
розквітне життям Українська земля
як вишні-черешні в веснянім саду
і кожен отримає щастя в роду!

Алілуя! Алілуя! Алілуя! Слава Тобі Боже!
Алілуя! Алілуя! Алілуя! Слава Тобі Боже!
Алілуя! Алілуя! Алілуя! Слава Тобі Боже!
Господи помилуй! Господи помилуй! Господи помилуй!
Слава Отцю і Сину і Святому Духу
нині і прісно і во віки віків! Амінь! Амінь! Амінь!

* українці можуть молитися всюди.

04.03.2024р. Україна

P.S.
Hallelujah! Hallelujah! Hallelujah! Glory to You, O God!
Hallelujah! Hallelujah! Hallelujah! Glory to You, O God!
Hallelujah! Hallelujah! Hallelujah! Glory to You, O God!
Lord, have mercy! Lord, have mercy! Lord, have mercy!
Glory to the Father, and to the Son, and to the Holy Spirit
now and ever, and unto the ages of ages. Amen!

Я в тишу цю утік від світу --
Душа запрагла чистоти.
Живу, допоки світло лити,
Мій саде, в неї будеш ти.

Розвієш все: печалі, стреси,
І гнилуватих друзів глум.
Іще б сюди озерне плесо,
Як протидію тиху злу...

Медитативний шелест листя
Тривогу ласкою зніма.
Мов для дорослого — колиска --
Ця ніжна темрява німа.

Пітьма густішає поволі,
Не чуть у вересні цикад.
Останні робить рухи кволі...
І засинає тихо сад.

6 вересня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

Природо люба, здрастуй знову,
Як скучив я, немає слів.
Осінню ти вдягла обнову,
Кольє з бурштинових жалів.

І очі лагідні, печальні
Мені всміхнулись із-за хмар.
Ти вийшла, мов з опочивальні,
Повита аурою чар.

Вони мене всього вгорнули
В ледь жовтий вересневий пух.
У серце зболене і чуле,
Ввійшов пестливий, щемний дух.

Легка і ніжна ця атака
Єство пронизала усе.
І я, зворушений, заплакав,
Мов од найкращої з пісень.

5 вересня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

Посаду хоч займаєш видну
та участь в світі цьому гідну,
не золоту цінуй, не срібну –
лише батьківську мову рідну.

Так, є жива священна мова
на покутті, завжди готова
на захист нам, щоразу нова –
як Матінки Христа Покрова.

Та рідні в колі мають знати:
кому у хлів, кому до хати,
як почуває себе мати
і що планує зробить тато.

Цієї мови рідні звуки
як зустрічі в житті й розлуки –
так душу пестять мами руки,
карбуються кохання муки.

Три мови мали українці.
Одну забрали геть чужинці.
Ми маєм знову їх три мати
й про те ні в кого не питати!!!

30.07.2024р.

Від Мени й Азова
йде говір і мова
що слід берегти як
зіницю.

Чужинців нахабство
нас зводить у рабство
бо не берегли ми
різницю.

Чи спротив вчинити
та зайд всіх спинити,
аби хоч в землі цій
зостаться!!!

Чи всупереч долі,
без Отчої волі,
із наших країв геть
податься???

Ні, геть чужих ролі!
І в лісі, і в полі
дай Боже самими
вправляться!

16.07.2024р.

А на днях мені вищі сили
Дали шанс появитись на світ.
Обирала батьків я щосили,
Щоб найкращі були на землі.
Я почула, що шанс єдиний.
Повторити не вийде. Ні!
Схвалили обрану родину,
Тай розказали все мені…

Ще мить літала над вектором,
Щоб краще пам’ятати цілі всі.
Бо судилось мені архітектором
Стати вправним у цьому житті.
Я повинна зробити конструкцію
В центрі світу, таку не просту…
Такзвану швидку революцію
В будівництві. Щоб всім не до сну.
Оплатити я маю дослідження
Хлопчику, що теж у світи.
Стати має він вченим відданим,
Та ліки від раку знайти.
Я батькам буду вдячна довіку,
Що привели дитину в життя.
Набудую вам замків без ліку.
Не губіть лиш! Бо нема вороття!

Тож, коли моє серце забилося,
По судинах вже кров потекла.
Мені зранку таке приснилося,
Мама каже, що я не жива…
Бо сьогодні вона у лікаря
Записалась на судний день.
Полетіла назад я квітами,
Не співатиму більше пісень…
2024р

Обійми мене ніжно, мамо!
Колискову мені заспівай!
Бо тепла твого завжди мало,
Заколишуть ці руки нехай.
Притули мене сильно, мамо!
До тендітного свого плеча,
Щоби любо на серці стало.
Та не відалось, що є печаль.
Розкажи мені мамо казку!
Про добро, що у людях живе…
Прояви мені всю свою ласку.
І ні слова, що час так пливе…
А на завтра я стану дорослою,
Піду вдаль у шалені світи.
Будеш ти супроводжувать росами,
Щоби легше дитині іти.
Що готує мені моя доленька,
Ти не думай! Дитинство лиш мить!
І не плач, моя стомлена матінка.
Серце віддане хай не щемитть.
Колиши мене, мамо, лагідно!
Поки легко так міцно засну.
Притули мене тісно, жадібно!
Бо вже завтра доросла піду…
Побажай мені моя мамочко,
Щоб ніколи не плакала я,
На щоках посміхалися ямочки,
Я щасливою завжди була!

Молилася вчора щиро я
Всім на світі можливим Богам.
Щоб врешті війна закінчилася
Й повернулась в лице ворогам.
Кату, щоб у серці дрімучому
Відлунням пройшлася вина.
І совість його щоб замучила,
Від болю ламався сповна...

Сьогодні я знову молитимусь
Всім на світі можливим Богам.
Щоб пеклу буття скінчилося
І не лилася знову смола.
Наші хлопці додому вернулися
І матуся щаслива була.
В Україні щоб так зажилося,
Наче з пекла одразу в рай...

Я завтра тихенько помолюся.
Героям... титанам... Богам...
Так низько і тихо поклонюся
Життя і здоровя дарам.
Ніколи вже це не повториться.
Ви ревно свій хрест пронесли.
За віру, свободу, мову ви
В пекельних боях полягли...

На березі моря глибокого
Я куплю тобі п’ять хвилин.
Щоб серце твоє відкрилося
Для гарних та радісних днин…

У полі ромашками вбраному
Я куплю тобі хвилин шість.
Ти ними собі полюбуєшся,
Як сонце, як хлопчик, що гість…

На схилі гори високої
Я куплю тобі хвилин сім.
Ти світом будеш милуватися,
Купатися ніжністю в нім…

На краю планети мирної
Я куплю тобі новий день.
Щоб очі твої загорілися,
Й хотілось співати пісень…

Для щастя твого безмежного
Куплю іще трошки часу
Променем сонячним ранішнім
Вплету його рясно в косу.

2024р

Ходила по світі білому
Шукала я сенс життя…
Шукала промінь у вірі я,
У храмі мого буття.
Читала я різних філософів
І біблію зовсім до дир.
Пускалася в різні сторони
Історії сильний вир…
Та мабуть було не даром все.
Сьогодні його я знайшла!
В любові він є до ближнього.
Не правильно зовсім йшла…
У сонця проміннях ранішніх,
У посмішці просто так,
В плечі допомоги вчасному,
У цілях в твоїх руках,
У діточок щирих посмішках,
У квітів прекрасних садах,
У кожному свіжому подиху!
І мирний над нами дах!

2024р

Ти знай особлива людина,
Душа твій прекрасний сад!
У нім є шматочок щастя,
Бездонна криниця добра.
Любові річки повноводні
Тебе наповняють сповна.
І камені є там підводні,
Та їх викидати пора!
Подумай, що ти людина
І скоро скінчиться життя…
Ти можеш іти на вершину,
Ти можеш міняти світи,
Ти можеш щасливить дружину,
А можеш тихенько піти!
Ти можеш своїм добрим словом
Життя комусь зараз спасти.
Ти в силах кормити собаку,
Ще можеш любити дітей.
Куда повернеш штурвалом,
Яких ти досягнеш ідей?
Ти знай особлива людина
Життя це безцінний дар.
У нім є краплинка горя,
Та ти йому Бог і цар!

2018р

Ти моє бездонне море
Крилатих і гарних ідей.
Без лишніх турбот суворих
Вернув мені віру в людей.
Ти моє яскраве сонце
Запалюєш в серці тепло.
І світиш мені яскраво.
Так світло давно не було.
Ти моє безкрайне небо.
Надія тонка без меж.
І більше нічого не треба.
Твоє серце палаюче теж?
Ти моя чудова планета.
Я хочу пізнати твій світ…
Відкрий мені двері в душу!
Це все що потрібно мені.
Щоб очі твої загорілися
Від щастя простого в житті.
І жити тобі захотілось
В прекрасному цьому бутті!

Тихо станеш межи нами в центрі людяної зали,
Бо бажаєш, щоби люди твої чари приховали;
Та не вдасться задум хитрий, адже вій твоїх кинжали
Нам красу твою відкриють, дивну вроду Тані Бали.

   Хоч на самім краю світу заховайся від усіх
    Ти отримаєш від долі тільки добродушний сміх,
    Бо ж нехай тебе сам Ібліс від коханців би беріг,
    Нас тебе знайти примусить райських обіцянка втіх.

Ти ж тікати не втомилась, хоч і справа безнадійна,
Все ховаєшся завзято невпокорена та мрійна
І юнацтво проводжаєш в гордощах своїх постійна.
Ох і панна недосяжна! Ох і діва самостійна!

    Чи буває від природи так жорстока красота?
    Все нас мучиш без упину, все твої мовчать уста.
    Ти б сказала чи у серці заховалась пустота,
    Чи уже кому ти вірна неприхована й проста.

Ми ж для тебе так багато присягалися зробити,
Нам би усміх твій чудовий – і уже були би квити;
Чом же ти від нас ховаєш раювання цього квіти?
Вірним лицарям даруєш тільки ти могильні плити!

    Це не гожа поведінка з хлопчаками – так і знай!
    Не достойна, отже, мати ти такий принад розмай:
    Покохаєш таку дівку, а вона тобі: «Бувай!»
    Що для неї ти не зробиш – буде кепсько все, гай-гай!

Що кажу я, навіжений?! Най пробачить Божа Мати!
Мені б цю тендітну паву хоч разочок обійняти,
Щоби вже про все забути, щоби знов одіти лати.
Хоч би як я не журився, очі в неї – мов блавати.

    Ще би я страждав за неї дні та місяці, роки,
    Навіть якби не подала вже ніколи мні руки;
    А усі мої прокльони – це лиш усміхи гіркі;
    Всі закохані вразливі, ну і ми ж таки такі.

Я б забрав її на небо, до чарівних садів гурій,
Щоби все було довкола вкрите кольором лазурі,
Щоби сяяв нам щоранку ніжно барвами Меркурій,
Щоби нас не досягали від землі нещастя бурі.

    Пригортати чудну панну я хотів би у вогні,
    Дарувати їй цілунки, ніжні дотики й шальні,
    Їй віддати всього себе без вагань і без борні,
    А як ніч настане темна... Я сказав би, але ні!

Тож чому така ти дика, все ховаєшся від мене?
Все стоїш посеред зали і цураєшся ти сцени;
Чом ти не надягнеш лаври чарівної Мельпомени,
Чом тобі не аплодує увесь люд заворожений?

    Ти б трагедію зіграла, заспівала би разок,
    Ти б упевненіш робила до тріумфу свого крок;
    Бо без твого чарування нам життя, як злий той рок:
    Не порадує, без щастя – а який тоді в нім прок?

Стань же сонцем нашим, Таню, що завжди буде сіяти,
Подаруй комусь надію за твої потрапить ґрати,
Зняти з тебе вже нарешті ці звабливі пишні шати
І тобою володіти та зробити з тебе мати.

    Лоно твоє-бо не завжди буде приносити плід:
    Всі старіємо ми, люба, зволікати нам не слід;
    Вже пора тобі, крижино, розтопитись, наче лід;
    Нову душу породити і порадувати світ.

Ми відходимо, кохана, та кінець вже недалеко,
Ти споганишся і в грудях вже твоїх не зродить млеко,
Парубки всі розбіжаться, відлетить з дитям лелека,
Щоб уже не повернути, та й потрапиш в руки Пеку.

    Тож хапайся за можливість: обирай-но парубка,
    Поки ти вродлива й мила, поки ти ще не бридка,
    Поки є, що брать, скоріше, й не ховайся по кутках
    Гордо вигукни «Евое!» після винного ковтка.

Не гордуйся і не бійся, йди до нас хутчіше, мила,
Ми гуртом тобі покажем, що сховалася за сила
В молодих обіймах ніжних; що за сила нас зродила
І яка приємна доля у людини, якщо сміла.

    З нами станеш як привітна, ми візьмемо тебе в пляс
    І ти будеш тацювати усе ближче біля нас,
    Танцюватимем до болю, а коли вже прийде час,
    Обирай собі по серцю, в кого більше з нас прикрас.

Може, навіть я прийдуся до душі твоєї, діво;
Може, навіть зачарую цим нехитрим щирим співом,
Що іде з душі натхненно, не оцінен справедливо
Та в собі замкнувся міцно, ніби схимник горделивий.

    Я ж надіюся на диво. Подаруєшся чи ні?
    Почекаємо ще трохи – є терпіння ще мені;
    Ну а як відмовиш знову, утоплюся у вині
   Чи поїду за три гори гордо верхи на коні.

Усе на світі створене з любові:
І травина, квітка, колосок,
І метелик, сонечко, мураха,
Й солов'їний ніжний голосок.

Червонястий мак, синій дзвіночок,
Що росте на грядці у рядочок,
І верба розлога, і тополя
Появилися з Небесної Любові.

Усмішка дитини, погляд мами —
Це любов, що зрощена віками.
Море світла, сяєво сердечне —
То любов безмежна, безконечна...

І тому усе живе — навічно,
Бо ясніє там Любов одвічна...

30 червня - День усіх Святих українського народу


Я на колінах попрошу Святих,
щоб рідні всі були здорові,
а поруч ти була завжди
у буднях чорно-білих й кольорових.

Не дайте дітям гинути, Святі,
хай біль такий не точить струмом душу,
коли на цвинтарі на крихітній плиті
сидить ведмедик під дощем із плюшу...

Проситиму навколішки Святих
очистити від бруду і від блуду,
щоб істини великі і прості
нам нагадали: ми же люди!

Благаю, щоб на нашому віку
для Веделя відкрились вуха,
щоб квіти дарувала Білокур,
і щоб Тарас озброїв вічним духом.

Молю вас я всім серцем: о, Святі,
не дайте розіп‘яти Україну,
щоб після «операції» катів
онукам не дістались лиш руїни!

Я на колінах попрошу Святих,
щоб небо щільно перекрили
молитвою дзвінкої чистоти,
яка летить на білосніжних крилах…

Благаючи про вічні рубежі,
прошу не ліків від глухого болю,
а щоби вистачило до останньої межі -
любові.

Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік

Якщо українець – чини як Отець,
сприймай як гостинець привітність сердець.
Ми зрощені Богом, на захист нам лють,
творім перемогу і кожен тут будь!

За лють – будьмо й будь!

Так, лють це не лютня – це велетня рик,
хоч ним користатись ніхто з нас не звик.
Але коли доля віщує кінець,
в цей час криця-воля тверда як взірець.

Про лють ще не знають сусіди усі –
це бій аж до смерті у власній красі,
це відданість Богу, це смерть ворогів,
це вихід Дніпра зі своїх берегів!

Земля нашим предкам від Бога дана,
нас любить, і кормить, і гріє вона.
Ми в праві за себе стояти на ній,
ми Божий народ, тож за лють і до дій!

О, мій українцю, – Бог лють тобі дав,
щоб з нею і з Ним незалежність ти мав!
Величніша сила – нескорена лють,
вже час скористатись цим даром, мабуть…

За лють – будьмо й будь!

26.06.2024р.

Агов, Україно, як справи брати?
Страждання ж невпинно ведуть до мети!
Чия ціла хата і ціла сім’я?
Чи є ще у серці Христове ім’я?!

Для чого цікавишся справами ти?
Це ж Бога турбує що роблять брати.
До Бога звертаємось – як не крути –
без Нього Живого нам нікуди йти.

Наш край – Україна, Нострдама* катрен:
стоїть на молитві Великий Chyren!
Удосвіта лине молитва від нас
бо Правді, як Сонцю, вставати вже час!

Вже час одягатись країні та йти
і Києвом в Дусі народи пасти!
Від Бога і Розум, і Світло на світ,
Отець послав Сином Новий Заповіт.

Ми Божий народ – прапор свідок у тім:
Отець над усім жовтим кольором в нім!
Цариця Небесна під ним – це та синь!
Скінчився набат**, повертаймо! Амінь.

21.06.2024р. Чернігов

* Мішель де Нострдам (фр. Michel de Nostredame, відомий також як Нострадамус; нар. 14 грудня 1503, Сен-Ремі-де-Прованс — пом. 2 липня 1566, Салон-де-Прованс) — французький астролог, відомий оракул, лікар і алхімік, знаний за свої пророцтва.
** один з сигналів набату – перевернутий верхом донизу прапор.

Справ щоденних й не так, щоб дуже,
йду на балкон за повітря ковтком -
раптом зірка срібною смужкою
з неба збігає, мов крихітний гном.

Чітко бажання встигаю замовити,
гномику пункти всі перелічую:
щоб повернулися воїни зморені
тільки живими і нескаліченими,

щоб діточок віддали нам скоріше,
їх матері напоїли теплом,
щоб одне одного бачили зриміше,
наче крізь збільшувальне скло,

щоб ми навчились прощати образи
враз припиняти чвари і склоки,
хамство рубати під корінь одразу -
адже життя надзвичайно коротке…

Гномик небесний ніби був поряд,
вмить розчинився у темряві ночі.
Ти відчуваєш магічний погляд -
зоряні…
зоряні…
зоряні очі.

Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік

Зайду і трепетно відкрию скриню.
Зчорнілий дуб вже шашлем поточило.
Відчую там прозорі світлі тіні
Всіх тих, кому вона давно служила.

Уже й шафИ блищали поліроллю,
Сучасні меблі зваблювали хату.
Та мабуть не хватало сили волі
Старезну скриню в дрова поламати.

Давно не чутна мамина розмова.
Пішла, стомившись довгі роки жити.
А під вікном - заграва калинова,
І до криниці йдЕмо воду пити.

То мамина намолена хатина.
Мина її і сирість і задуха.
Кудись мчимо. ЗайдЕмо на хвилину
Щоб тишу там іще живу послухать.

Там білих стін ще не торкнувся порох,
І в квітах рушники над образами.
Тече молитва, відганяє морок,
Кружляючи і досі понад нами.

В вікно лиш гляну - зразу щемно в очі
Впадає хата, місяцем омита.
Голубкою біліє і воркоче,
Запрошуючи грубу затопити.
12.2021.

Четвер Великий. Таїнство вечері.
Ісус омив всім учням ноги
У знак покори. Чиста атмосфера.
Благословення людям Богом.

І кожному із учнів дав він хліба.
За всіх страждав Ісус у муках,
Бо розіп*яли його згодом тіло.
Цвяхи прибили в ноги й руки.

І кров текла, текла із ран червона,
Немов вино, що пригубили...
...Четвер Великий. Чути храмів дзвони.
Моліться, і прибудуть сили.

Моліться, люди, і очистіть душі,
Омийте тіло в день причастя.
Безгрішні, світлі будуть ваші думи.
Живіть у серці з Богом, в щасті.