На формі камуфляжній
Застебнуті ремні.
Поблискує медалька,
А він співа пісні.
Гармошка рветься в душі
На весь мікрорайон.
Стрічає перехожих
Потоптаний газон.
Стоїть, як та лелека
Припнута у росі,
Веселий музикант,
Що на одній нозі.
Лунають в серці кожнім
Ті звуки голосні-
Його веселі жарти
І радісні пісні.
Бринять сльозою очі
У тих хто мимо йде,
Підходить до футляру
Й копієчку кладе.
Протезом, як кілочком,
Прикутий до землі,
Єдиною ногою
Притопує собі.
Безпечні перехожі
Спішать куди кому,
Заслухавшись у радість
Дивуються йому.
Не можуть зрозуміти:
Для чого він живе...
А пісня громом лине,
По вулиці пливе!
У ріднім мирнім краї,
Уже не на війні,
Веселий музикант
Виконує пісні.

2006р.

У моїх зіницях помирає сніг,
Ще дрижить спроквола дихання його,
І кладе весняне сонце на поріг
Новий день, новітні "нащо і чого"
Я ще не готова танути і мліти
Пустка і чекання, і на віях сіль...
У твоїх обіймах можна вічно жити,
Та з тепла лукавства поросте кукіль...
2010р.

…Тіло для душі – суть необхідність,
Душа для тіла – суть можливість…

Шрі Чінмой

…Ви хочете відчути мою душу?
Для цього я гітару взяти мушу…
І ви побачите, як я, живий, помру,
Поміж ладів, поріжків, дек і струн…

…Для мене кожна пісня, суть спокута,
А мій герой у кожнім слові – я…
Веде перо жива рука моя,
Бо хоче вкотре розірвати пута –

…І полетіти ввись безмежним Небом,
Відлунням віршів всіх моїх і всіх пісень…
І доторкнутися промінчиком до тебе,
Проживши поруч ще одне життя, як день…

Кумпала Вір,
12.03.2010 року,
м. Хмельницький

"мені тринадцятий минало..."
Співали десь по вулиці.Смеркалось.
Зганяв хлопчак ягнят на водопій.
Два паничі до хрипу сперечались,
Кресали істину в дискусії палкій.

То панові племінники, студенти.
Один з Варшави, а другий з Москви.
Затяті хлопці, вічні опоненти,
Їм хоч стріляй - по своєму, і квит.

- Как славно пели нынче про Маруську!
Хотя грубы одежды этих жон,
Но их язык, по сути, тот же русский.
Вот только сильно польским искажен.

Пан пОляк відпарирував учено:
-Пшепрашам бардзо, алє то нє так.
То мува польска, тилко змосковщена!
- Опять ты против! Экий ты чудак!

Одно бесспорно: эти малороссы
Вовеки не подымутся с колен.
А раньше было, наставляли косы.
Поместья выжигали в прах и тлен!

Однако, нынче нет у них стратегов.
Пророков, что от Господа даны.
И будут ли?…
-Ми нє позволям тего.
І вперше тут погодились вони.

Малий вівчар в кріпацькій одежині
Ішов з роботи втомлено на тік.
Він чув оті слова бридкі, чужинні,
І франтів гнівним поглядом обпік.

-Гляди-ка, мальчик! Смотрит с осужденьем.
Похоже, возомнил, что мы пьяны.
Пари! Развеселю в сие мгновенье.
Лови пятак! Ну-с, мы, надеюсь, прощены?

Не зворухнувсь хлопчак. Насупив брови.
-Не взял! Какой же гордый, свинопас.—
Сміявся лунко вітер у діброві...
-Хохленок! Как зовут тебя?
- Тарас!

Злющі небіжчику кидали: - "Ющ end К°"!
Жалісні: - Віктор Андрійович, Ющенко!
- Вмер, доторкнувшись того - всюдисущого...
- Плач Україно, печалься Хоружівко.

- Плачте сліпі і глухі за покійником!
- Плачте сирі і убогі за мрійником!
- А скористався б ото рукомийником,
Може і став би таки благодійником?!

- Плач Україно, карайся Хоружівко!
Пам’ять уже під майданами. - Ющенко!..
- Вмер і бреде, не впаде, неодспіваний,
В землю батьківську, - свідомо упійманий!..

Гарна сорочечка – вишита вишенька,
Шилося гетьману - вбралоcя лишенько.


24.02.2010

Якщо і є десь теплий сніг,
то це — у ваших віршах.
Він на моєму серці ліг —
на серці стало тихше.
Яким великим може бути
маленький простір щастя,
якщо його отак здобути,
як вдих повітря, вдасться.
Примарного шкідлива хіть
обікрадає крила,
і вже тоді найменшу мить
затамувать несила.
А ви пускаєте у сад
своїх дерев коханих.
Хто побував там, думкам лад
на довгий час дістане.
Я знаю щирості ціну —
вона неоціненна.
Тоненьку срібную струну
кров омива натхненно.
Чи хтось почує ваш рядок,
як я його почула?
Іду під яблунь холодок,
де розтуля розчулено
рожева квітка душу всю
до бджіл, до зір зарошених!
Багата я на ту красу...
У вашій чистій осені
ще травень, ще мрійлива синь,
ще журавлі не квапляться.
Така прозора синь (не тінь!)
небес у кожній крапельці.

1996

Ти зродився нечоловіком –
Ти по-хамськи любив жінок.
Чи одна вкоротила віку,
Як щезав поцілунків шок?

Я, із надлишком стиду юнки,
Знай дивилась на долі ті –
На початок і край стосунків
І на досвід чужий в житті.

Я попалась… Я теж піддалась
Під твій чесно-соборний вплив.
Якби знала, чи би купалась
У коханні весняних злив?

Так, я бачила, зливи-сльози
Тих бездоглядних панно-пань.
Їх студені плачі-погрози
Вимагали моїх зітхань.

Певне був ти надчоловіком –
Ти так щиро любив жінок...
Хто, скажи, вкоротив тя віку
І поклав під оцей вінок.

Звитяги сонму душ
полум'яніють досі -
височині без меж,
у чорноземи босі, -
ми перед ними не
комахи слабокрилі,
та в кожнім тім огні
зростаємо у силі.


2010

Присвячую світлій пам’яті Олексія Олексійовича Покамістова, інженера крюківського вагонобудівного заводу, репресованого в 1937 році і безпідставно звинуваченого у шкідництві. Він єдиний із усіх арештованих не визнав себе винним і не оговорив нікого з колег. Тільки через двадцять років Олексій Покамістов, пройшовши пекло ГУЛАГу, повернувся в Кременчук. Всі інші учасники так званої “шкідницької групи” були розстріляні ще в 1937 р.

На допит викликали серед ночі.
В кутку чорнів залізний сейф, як дот.
І лампа Ілліча сліпила очі,
І слідчий щось писав собі в блокнот.

— Ми судимо тебе за намір зради —
Луною по склепіннях загуло —
З метою повалить радянську владу
Ти на заводі звив своє кубло.

Тебе давно вже взяв я на замітку,
І класове чуття не підвело,
Бо варто лиш було смикнуть за нитку,
І ось воно: шкідницьке ремесло.

Ти вісь проектував з тонкої сталі.
В вагонну вісь дефект навмисно вніс
Із замислом, що сам товариш Сталін
В вагон зайде. А потяг — під укіс!?

— Абсурдне звинувачення! Не згоден!
Коли ми завершили цей проект,
Одержали дипломи й нагороди
За міцність і новаторський ефект.

Все, що було у світі найновіше,
Ми втілили в майбутній наш вагон.
Він легший, досконаліший, міцніший.
До речі: він товарний. Де ж резон?

— Революційну совість не обманеш!
Красива казочка, та є одне “але”.
Ти що, очкарь, мене за дурня маєш?
Ось тут зізнання всіх твоїх колег!

…Рядки брехливих доказів і свідчень...
Не відрікайтесь, друзі! Нащо ж так...
Я вірив вам. Невже тортури й відчай
На цім папері залишили знак?

— Ну! Прочитав? Що, правда очі коле?
Потер набряклі руки м’ясника.
— Ви справді вірите, що вороги навколо?
Чи то партійна лінія така?

— Мовчати! Закарбуй собі на носі:
Тут лише я питання задаю.
Хизуєшся, що не зізнався й досі?
Ми зараз допоможем …мать твою...

І били. Аж здулися жили бичі.
Терзати плоть – давно набутий фах.
Підняв криваве місиво обличчя:
— Ці прапори... Як червоно в очах...

— Оклигав! Що, відчув на власній шкурі,
Як нам, чекістам, правити лапшу.
Ми й не таких ламали товстошкурих.
— Ось тут підписуй!
— Ні. Не підпишу!

...Світ вирина із темряви помалу.
Ось та межа. За нею – небуття.
Що я? Мільйони безвісти пропали.
Загинули нізащо, без пуття.

Хіба це влада рад? Стелили м’яко.
Ні, не такий ми обирали шлях.
А марення кремлівського маньяка:
“До комунізму !..” На людських костях?

— Вставай! Піш-шов !.. — І люттю грають жовна —
Молися, гад! Затвердили згори
Зустрічний план на честь річниці Жовтня:
Ще розстрілять вас сотні півтори.

Зіницю стволу точно в серце править.
Ще подих... Ну ж бо! Подих! А не хрип.
І мов крізь сон: “Наказ! Цього — відставить.
Ще не зізнався. Дуже впертий тип.”

Кріпись, Альошо! Двадцять літ розлуки
«Великий мудрий Вождь» тобі відвів.
Ти ще не знаєш про нелюдські муки,
І холод льодяний колимських таборів.

Світ – занепад поколінь,
Втрата звичаїв і миру.
Світ – це влада без зусиль,
Політичне володіння.
Всі Шути б ють короля,
Трон завоювати хочуть,
Та корона лиш одна,
Ну а претендентів море.
Всі Шути – це лиш актори,
А акторство то – брехня!
Гра у чесних воїводів,
Гра у чесність короля.
Смерть на смерті,
Біль на горі,
Втрати, невід і журба.
Політичне незлагоддя –
Ці дарує почуття.
Спільного у них є мало,
А в основі лиш одне –
Гроші, влада, безталанне,
Беззусильстро до мети.
А мені це все далеко.
Я пишу і сміх в очах .
Всі вони – маріонетки,
В наших доблісних руках.
Саме ми будуєм владу,
Вибір робим також ми.
Ми демократична влада!
Ми повстання без війни!
Ми повстанем, та не вдарим,
Ми словами доб ємось!
Вища влада ще почує,
Як ми їм закриєм рот.

У французькім піджаку,
і краватці з писком...
Видно - випив кон'яку,
по червонім писку.
Зась - на стіл йому просте...
Їздить - не на возі...
Має крісельце - ще те...
Геть не у тривозі.
...Не про нас думки, браттЯ,
партфункціонера.
Незахмарене - життя
корупціонера.

Квітень 2009

Гіркою правдою лиш тече сльоза,
Переконання у думках що я твоя.
А за вікном оманливі сніги,
На карнавал ідуть дари зими.
Там дивні маски, сховані обличчя,
Там маскарад очей поринулих у біль,
Там діаманти но не справжні лиця,
Які показують для всіх не справжній сміх ,
Лиш жаль що у середині сумні думки -
Вернутись в русло й спати полягти.
І показати повсякденність без мети,
І з тугою чекать прихід весни.
Бо кожен знає з чим іде весна
І що сніги щороку тануть не з проста,
Бо за снігами справжність і краса.
Без масок, стразів, сміху й карнавалів.
І Найгіркіша у вікні сльоза
На вік постане найсолодша
І гори біди і не співчуття – Потануть
Як й потанули морози.

треми невладної пси
відгаркотіли роз`їли
з болю ланці цепеніли
що за гризота по тілу
тихо
вже все
не проси

біле обличчя мов стяг
виткане ниткою карми
сонця капличка – казарма
людно аж нудно угарно
путньо
попутно
в гостях

проситься просто в гортань
ліфт легеневий угору
винесли груди на кворум
розпачу голос прозорий
тихо
вже все
перестань

21 Січня 2010

Заоблачно-прекрасен образ твой,
небесный крой судьбе не по карману.
За каждою обманчивой чертой
не нахожу себя среди обмана.

Среди друзей – как в замкнутом кругу,
среди врагов – не замечая вовсе,
я вижу сам себя – когда не лгу
и ненавижу – если ложь подбросят.

Как сердце – разобьются все пути,
а радость истечет дыханьем трудным.
Толкая горизонт, к тебе идти,
в любви своей не каяться прилюдно.

В гнезде ладоней прожигая сон,
открыть себя, как провалиться в пропасть.
Ах, как прекрасен Истины огонь,
где языки – неведанные тропы.

19 Января 2010

…Іди до лісу перед святами, мій друже,
І вбий ялинку.
Не зі злоби – для краси.
Колючим сестрам залиши безвинну душу,
А мертве тіло до господи принеси…

С.Татчин «Самураї не вмирають»

…В період з другої половини місяця нівоза,
І аж до другої половини місяця плювіоза, тобто, майже до Водохрещ,
В дворах, на задвірках, тротуарах, смітниках і вулицях
Населених пунктів України-Руси
Починають з’являтися ялинки…

…Десятки ялинок… Сотні ялинок…
Тисячі… Десятки тисяч…

…Стань! Зупинись на хвилинку!...

…Лежать, знівечені, сплюндровані, висмоктані, голі,
Позбавлені цноти і гідності,
І все ж, багаті у своїй вирваній з коренем бідності!…
Очікуючи на своїх суддів-двірників, що мають поставити крапку…
Останню крапку, схожу на різдвяний віфлеємський хрест,
Той, якого ніс на собі Той, що воскрес…

…Десятки ялинок… Сотні ялинок…
Тисячі… Десятки тисяч…

…Стань! Зупинись на хвилинку!...

…Чим це не приклад
Людської гордині, невігластва і варварства!?
(А навіщо виносити?!.. Можна ж просто викинуту з вікна,
Як ганчірку, об`їдок, кістку чи жменю лайна…)

…Десятки ялинок… Сотні ялинок…
Тисячі… Десятки тисяч…

…Стань! Зупинись на хвилинку!...

(…В підсвідомості титрами змагаються літери:
«ДякавамПетреОлексійовичудякайвамМартінеЛютере…
ДякавамЙосеВіссаріоновичудякайвамМартінеЛютере…»)

…Десятки ялинок… Сотні ялинок…
Тисячі… Десятки тисяч…

…Стань! Зупинись на хвилинку!...

…А сьогодні вранці одна з них, схожа чи то на Попелюшку
Чи то на Білосніжку, видко, сплутавши мене зі своїм принцом,
Якого мала б зустріти на віденському балу,
А натомість потрафила на проскурівський новорічний базар –
У мить, коли я, весь у сльозах, перетягував її з пішохідного тротуару
Через дорогу
На інший, непішохідний тротуар,
Притулилась до мене своїм, вже згасаючим,
Третім оком, і промовила тихо й приречено:

«…Десятки ялинок… Сотні ялинок…
Тисячі… Десятки тисяч…»

- Happy New Year!… Merry Christmas!...

- З Різдвом!… З Новим Роком!…

Примітка: 1) Нівоз, плювіоз – так називалися місяці «грудень» і «січень» в епоху Великої Французької революції;
2) згадувані історичні особистості з числа «великих реформаторів» приклали свої руку (чи то сокиру?!) до нинішніх різдвяно-ново-старорічних традицій.

Кумпала Вір, м. Хмельницький,
18.01.2010 року

Мигтить хвилина, йде година
Біжить життя і мчать століття
І все втіка, не здоженеш.
Заходить сонце і виходить
І все бистріш , бистріш,
Але літа назад не ходять
І ти на місці не стоїш,
Тебе несе ця хвиля долі,
Незнаєш ти куди і як
Живеш, немов колосся в полі,
Кукди дмухне ,туди й впадеш.
Здавалося б живеш,живеш,
Але роки- суворі стражі долі,
Беруть усіх незнаючи імен

І ось ти є,а завтра будеш
Ти ніби тут, але немає
Ти мав би буть ,але не хочеш.
Життя пливе навлоло тебе,
Але лиш мить і навпаки.
Тебе несе цей день у завтра,
Та що робить як вчора цікавіш?
Як рибу сітями витягує рибалка,
Тебе потік життя несе.
Не так як хочеш,не так як любиш
І те не те,і той не той
І все не так як ти те хочеш,
Але якби ти знав чого хотів?
І знов наступить завтра,
Те саме заитра,що і кожен день,
І ти відкриєш вранці очі ,
До тебе заговорить новий день
А ти промовчиш,та нетреба,
Живи у ньому як востаннє,
І лиш тоді він стане знов новим.
2008 рік

Проснется под струи любимой погоды.
Нелепый букет со стола уберет...
Чему-то смеется, на кухню выходит,
там кофе готовит, и что-то поет.
Коньяк подливает – спасенье сквозное,
сухой сигаретой меж пальцев шуршит.
В саду под навесом, в шезлонге, в ознобе
вязальными спицами жизнь ворошит.


поч. 80-х

ЛІТАВИЦЯМ

остання нота потім кода
сніг ожеледиця негода
і віншування коляди
літавиць зчарування ніжні
на білих грудях чорні вишні
на видих і на вдих

торують овид аж до тори
мовчанням-дивом заговорять
і голосять в серцях сліди -
різдвяні замовляння грішні -
молитво-неповторні вірші
на видих і на вдих

…Я сприймаю цей світ таким, яким світ цей є…
В цьому світі є я і є ти, є твоє і моє…
Але…

…Кожного разу, виходячи зранку із дому,
Я питаю себе, я волаю до себе: - Чому?!...
…Я маю вслухатися в цей сатанинський музон,
Що сміє назватися вкраденим словом «шансон»…
…Стою на зупинці чи йду і звиваюсь, як в’юн,
Бо не хочу вдихати дешевий, смердючий тютюн…
…Кожного разу спокутую муку, як кару,
Бо не хочу труїтись протухлим чужим перегаром...
…Замикаючи двері на ключ, мушу слухати знову,
Матюками скалічену, порвану суржиком мову…
…Скільки ще жити мені у своїй(!) Україні,
Рідній для серця землі із діагнозом «ВИНЕН»…

…Кожного разу, виходячи з дому, я вчусь:
Все менше говорю, все більше і більше мовчу…
…Іноді робиться соромно: - Як ти вважаєш,
Може це я в цьому світі комусь заважаю?...

Кумпала Вір,
м. Хмельницький, 14.01.2010р.

…Спорожніла кишеня – ще не спорожніла душа…
Грошей немає – ну що ж, залишається гідність:
«Гідність – не бідність…», - душа, залишившись у спіднім,
Молиться тихо, сховавшись у строфах вірша…

Кумпала Вір,
м. Хмельницький, 08.12.09р.

Ти висохла сльозою на обличчі,
рікою любощів, гіркою в склянці.
І сей – очима вибирати звичай –
до нитки обирав твоїх обранців.
Мені старіти пам`яттю не личить,
тобі так до лиця – губитись в танці

і бігти похапцем помежи люди,
підборами простукувати втрату,
стікати, ніби з неба, звідусюди.
У повсякчаснім подиху ставати
благочестивим вітром, що остудить,
чи попід горло лезом для ягняти.

Уста зворушені, мов рій осиний.
Слова солодкі, ніби смерть у холод.
Я дякую тобі за птаху синю,
котра у серці нарізає кола.
Ти висохла, ти плинна нині,
мов "царська" кров – згортаєшся поволі.

12 Грудня 2009

«…Тобі не треба виходити з дому. Залишайся за своїм столом і слухай. Навіть не чекай, просто мовчи у самотності. Всесвіт сам почне напрошуватися на викриття, він не може інакше, він буде захоплено корчитися перед тобою…»

«Одна з самих дієвих спокус зла – заклик до боротьби…»

Франц Кафка

…В цьому місті у мене є двоє знайомих,
З якими я знаюсь давно…
Ми разом завжди, на роботі і вдома,
Ми – актори живого кіно…
І першого з них звати Генрі Макгрегор,
А іншого – Орест Змія…
І у першого з них є своє власне «Его»,
А в другого є своє «я»…

…Я дивлюся на них і, повірте, не знаю,
Як вони коло мене живуть…
Нерви тіло моє, ніби ржа, роз’їдають,
Душу думи-стервятники рвуть…
Бо, коли за вікном розгоряється ранок,
Орест каже до мене: «Вставай…»
Але Генрі, що спить коло мене, як п’яний,
Шепче: «Спи.. Ну, давай… Ну, давай…»

…І обидва вони моїм духом керують,
І навхрест розривають нутро…
Я, як можу, чиню супротив, протестую,
Але дух мій, як ржаве відро…
В чому ж сила і суть цих моїх філософій? –
Я вдивляюсь ув білу стіну…
Моє «его» і «я» - два рубці у цих строфах,
Хто ж з вас кличе мене на війну?...

…Будда каже, що час, це політ сили мислі,
А молитва – це згусток Буття…
Моє «Его» їсть вишні, солодкі та кислі,
Моє «я» споглядає життя…
І, латаючи словом молитви егрегор,
У люстро дня вдивляюся я…
А за мною дві птиці: Змія і Макгрегор,
А між крил їхніх – Доля моя…

Кумпала Вір,
м. Хмельницький, 04-05.11.08р.

All prints are weak
since sorted through the clutter.
Jump down one’s throat
to tear up bloody streams.
I carry paws
where death can den and dream.
My nose, it leads
and knows the laws of slaughters.
The nose is cold.

I keep the track
as eyes of pimps on hussies.
The tangled steps
are soaked in moonlit mesh
that squeezes juice
as well as senses flesh
until the nerve
stays numb and bones make fossils.
Oh nerve of Lord!

I have to feast –
warm blood with meat and weakness,
that runs on fears
so jaws are dripping wet.
The blood hits snow
by burning holes with red,
like wearing slugs
or growing blues in bleakness.
How much to hold?


A crystal clear
tear, heaven is a kerchief.
Its vessels brim
with brackish water in,
with love within
a paternoster tin.
The bones are stripped,
enamel slides meat-searching.
What’s left to hoard?

The hunger sleeps,
the feet don’t run and careless
about the furs
in silver-sparkled cowls,
about what’s left
inside the Moon-fed-bowl –
lap up the time,
one day I make you airless.
I’m Wolf – behold!

December 31, 2009

Дійові особи: Петро, новий українець.
Наталка, його наречена.
Епоха: двісті років після Котляревського.

*
Купив собі заводик біля траси:
Приватне підприємство «Більшовик».
І на столі манюнький Карлик Марксик
Борідкою до принтера приник.

Я скоро нову лінію відкрию.
Не бачу я ні ночі, а ні дня.
Звернув би гори, (як не звернуть шию
Налогова, пожежна й рекетня).

А ти прийшла неждано й недоречно,
Кивнула: «Трудоголікам привіт!»
Наталю, я люблю тебе сердечно,
Але ж у мене післязавтра звіт!

П р и с п і в:
Тебе благаю, застебнись,
Поки контракт не підпишу.
І так на мене не дивись,
Я на роботі, і спішу!

Сьогодні ти уся така принадна.
Себе я змусив погляд відірвать.
- Петрусю, погуляймо в парку, ладно?
Там, певно, будуть солов’ї співать…

- А, може… погуляєм в Інтернеті?
Або, візьми з полиці детектив.
Передають дощі по всій планеті.
Пес покачався: жди грози і злив!

Ми тут новий свинарник напитали.
Як хочеш, то поїдемо туди.
А там саме повітря пахне салом!
Прибуток вироста, як із води.

А рівно в два з тобою ми заїдем
На галушки, банани й вергуни
В мій ресторан «Веселі людоїди».
А на закуску – кава й кавуни.

- Ну не шуткуй, не смійся наді мною.
На серці тяжко від твоїх реклам.
Я хочу заміж, зрозумій, бо хто я:
І не мадмуазель, і не мадам.

І я обняв тебе, мою кицюньку.
Злилися ми у вирі почуттів.
І треба ж так: за мить до поцілунку
В моїй кишені пейджер затремтів!

П р и с п і в:
Наталко, люба, застебнись,
Поки контракт не підпишу.
Відкладемо це на колись…
Я на роботі. Я спішу!

Ввімкнув я пейджер… Треба ж подивиться!
І ти пішла, лютіша від змії.
Я знову ухопився за таблиці,
…А за вікном сміялись солов’ї…

Пам’яті Н. Давидовської


Ще треті півні сплять на рушниках,
І думка не знайшла зі словом згоди.
Спить дивний Сад у білих пелюстках,
Не знаючи ні сонця, ні негоди.
Час зупинився, лист не шелестить,
І сонце, й вітер в вимірі інакшім.
Блискуча порцелянова блакить:
Земля і Небо – все чуже, не наше.
Тут поєднались Осінь і Весна,
Тут Ніч не поспішає День змінити.
Трикрилий птах не дзьобає зерна,
Не поринає в таїнства блакиті
І не співає, як було колись…
Збулося…
Смерть? А чи початок притчі?
«Трава полинна і зерно гірчичне»,
Бодай хоч десь би соняхи звелись!
Хрестата тінь у мреві між дерев –
Чи ти це?
Очі ж пахли липовім!
Хіба ж так люблять,
Щоб піти на смерть
В Сад Вічності
І стати серед мрев,
Немов стеблина в царстві суховіїв?!
Хіба ж так люблять,
Щоб любов вросла
Корінням в душу і її ятрила,
Та вічним болем таврувала крила
(а в тебе ж і не два, а три крила)?!
Тут тиша «після», ось чому
Мовчиш.
Чи ж слово всує, це уже
Спокуса?
І біль сторукий, і любов стоуста –
Це все у віршах плаче і болить,
І світиться,
І падає дощем,
І міниться веселковим розмаєм,
І висіває в серце тихий щем,
І мукою солодкою карає.
У амфорі, на самім її дні,
Де скрито на віки жіночу сутність,
Горить лампада так, як восени,
Згоряють клени, тихо і разюче,
І… безборонно.
Ти іще гориш,
Ти світиш,
І наповнюєш світінням
Той дивний Сад, що снить
На самоті
Твоїм натхненним чудом воскресіння.
Уже не роз’єднати – Вірш і Сад!
А, може, смерть – життя, не знане
Нами?
Горить свіча, і падає сльоза.
Травою з серця проростає
Пам'ять…

(Романс для нас)

…Без зайвих слів, без всяких там образ,
Вона покинула його без зайвих фраз...
І в пам’яті зостався тільки образ –
Неясна тінь, мара, нечіткий обрис...
Слід на піску, який у шторм вода змиває,
Міраж в пустелі, що за обрієм зникає...
Записка на столі: “Прости й прощай...” –
І недопитий кимсь із них зелений чай...

…Без зайвих слів, без всяких там образ,
До нього знов прийшла вона, без зайвих фраз...
І він відчув ще раз в душі цей світлий образ –
Весняну рінь, пера, як скрипки, обрис!...
Слід на піску, котрий її стопа лишає,
Оазис-сад, який за міражем зростає...
Записка на столі: “Ти просто знай!...”
І губ її печать, терпка, як чай...

…Без зайвих слів, без всяких там образ,
Вони гармонію плели без зайвих фраз...
Він малював на полотні прекрасний образ:
Небесну синь, живі вітри, і Сонця обрис...
Й як хвиля слід її з піску у шторм змиває,
І як оазис міражами обростає...
Записка на столі: “Спішу!... Стрічай...”
І двоє душ, що разом п’ють зелений чай...

16.08.2006 року,
м. Хмельницький

(Юрій Лях. «Дажбожі внуки», Кременчук, 2006)

…Наперекір тобі здіймусь я гордо,
Розправлю плечі від тяжіння літ.
О, доле, знов мені ти кривиш морду,
А я до тебе шлю палкий привіт.


* * *
В поезії я розправляю плечі.
Пишу на біле, без чорновика!
Та доля витворяє дивні речі:
Кривлялась! показала язика!!!

То дулю скрутить, то скубне, то скаче,
І все це – абсолютно без підстав.
Але сьогодні… підморгнула наче…
І я цій морді оду написав!


(Юрій Лях. «Дажбожі внуки»…)

Я випурхну весні назустріч,
В осонні пір’ячко скупаю,
І полечу писать попУрі
Із солоспівів свого краю.


* * *
А я виспівую попУрі.
Нехай оцінить мене жУрі.
А з вами укладаю пАрі,
Що вмію грати й на гітарі.

…Він слухав вирок, зблід, заціпенів…
Стояти в ланцюгах було непросто…
Він вихуд, покосився, почорнів…
Смертельна сутінь огорнула його постать…

…А натовп товк брудні долоні й реготав…
І тикав в нього жовті пальці зашкарублі…
А свідок-блазень бризки слини вивергав,
Й плював йому в лице об’їдки трупні…

…Забелькотав горбатий прокурор:
- Цей смерд вчинив супроти світу єресь!...
Якщо він навіть з’їсть лайна відро,
Я, Ваша Честь, впізнаю в ньому Звіра…

…Він каже, ніби може він літать,
І, як по тверді, ходить по воді…
І може душі, ніби повісті, читать,
Й не залишає на землі своїх слідів…

…Промову взяв прокажений суддя:
- Потрібні докази для правильної гри!
І в залу суду, у коробці з-під сміття,
Втягли присяжні пару білих крил…

…І натовп бачив, як він голову підняв,
І як торкнувся його погляд білих крил…
Й ще дужче каркати стялося вороння:
- На смерть його!.. Кілків йому і вил!..

…Суддя сказав: - Підсудний, іменем назвись!
Покайся в єресі і в цих страшних гріхах…
А якщо ні, тоді востаннє помолись,
Бо ти пізнаєш жах тортур і смерті страх!...

…Він мовчки встав – і раптом стало тихо –
Й правицею торкнувся до єванглія…
І він промовив: - Ваша Честь! Любов – то гріх мій…
А називають мене люди просто: Янгол я…

Кумпала Вір,
07.02.07р. – 12.10.09р.
м. Хмельницький

1

кагано –
ви – чи
рабино –
ви – чи
лаврино –
ви – чи
януко –
ви – чи
яничари –
чи?

2

Юшку Ющенко доїв,
але хоче їсти.
Україну подоїв,
а не хоче сісти.

3

Яйценюк і, знову ж таки, яйця:
курячі – не курячі, натомість
кидайте у претендентів – всі бояться,
деякі втрачають і свідомість.

4

З бочки – вдягнений простенько –
пиво продає Костенько.
Пропагує – українське,
п’є – кремлівське.

5

Як і всі краде Литвін.
Та чому ж у злиднях він?

6

Гроші вкрав, якийсь-то псих –
проти себе, проти всіх.

7

До цієї ще напасти –
буде – во! – «Свобода» красти.

8

Лиже задницю руйнатор
і Ахмету, і Ренату.

9

Темний вершник скаче шибко,
чорний коник – Се Тігіпко.

10

Головний комуніст –
кулаком – у ніс.
Розчепив той кулак –
в ньому – вождь і ГУЛаҐ.


Загальний портрет

Крадії –
собача свора –
всі кричать:
«Тримайте вора!»

2009-11-25

Ярина Тимош

Без тебе я - в анабіозі.
Без тебе – летаргічний сон!
Стою з букетом на порозі
У косметичний твій салон.

Ти неприступна недоторка,
Незмінно модна, от кутюр.
Наводиш кожного вівторка
Свій манікюр і педикюр.

Тебе вигулює ротвейлер.
А ми збиралися гульнуть…
І я, багатий, мов Рокфеллер,
У кулаці півсотні мну.

Біжу, пришпорюю планету.
Ти знову зникла, як міраж!
Телефоную:
-Де ти? Де ти-и-и?
-Привіт! Я тут. Приходь на пляж.

До тебе підпливаю брасом,
В душі співаючи пісні.
А ти… пірнула із Тарасом!
Вже в аквалангах десь на дні!

Ах ти чудовисько лохнеське!
Чому ти дражнишся на зло?
Сама ж писала есемеску,
Що буде краще, ніж було.

Але ж були колись моменти…
Серця забились в унісон,
Й мені казала компліменти:
«Ти приставучий, мов гудрон»!

В мені вібрує кожен атом.
Молю тебе сказати «так»!
Ти знову клацнеш дипломатом:
-Ну, я пішла. Пока, дивак!

А за вікном летять лелеки,
І малюків комусь несуть…
К бісам! Іду на дискотеку,
Пора спізнать жіночу суть.

А там знайомі: Зойка й Настя.
Кричу: «Бон жур! Парле франсе?»
Та Зойка зойкнула від щастя,
Сказала:
- Згодна я. На все.

Та незборимі твої чари…
Я долю взяв на абордаж.
Хто там сказав, що ми не пара?
Я ідеальний твій типаж!

І знай, примхливая чаклунко,
Відчую губ твоїх дюшес!
І в безкінечнім поцілунку
Удвох полинем… до небес!

2009

Свято место, где ночь, словно рой саранчи,
оголяет былую растерянность улиц.
Фонарями болтлив, этот город молчит,
как без меда ободранный на зиму улей.

Он теряет ключи у вокзала с тех пор,
в казино продувает карманы удачей.
Просыпаясь наутро в трамвайном депо,
улыбаясь всем тем, кто душой побогаче.

Место встречи – вопрос, где иглою – обет,
тишина будто ниткой сквозь ушко проходит.
Шита дрожь не по мне – зыбкий ветер в ответ,
дрожь, как ложь – как не мерь –
для мужчины не в моде.

18 Ноября 2009

Зіниці море. Світу береги.
Коли ясніє – Богу вільно
відспіви бгати за покійних,
лоліт вкладати з краю берегинь

і робу емігранту одягти.
У цій кімнаті ти не перший,
хто голод никотинний з верші
затуплює вином до сліпоти.

До правоти доказуєш, що ти
був господом собі і сином
для матері, для світу – клином.
Те журавлине не візьмуть чорти

і скільки би не начертив – люби
себе, де батьківщина тихо
дається знатися на лиху,
на дзвонах щастя, рівчаках журби.

Її сльозою ти не розгубив.
Позастигала, наче магма,
як гріш, стиснула діафрагму,
дала впійматися коли знобить.

А що болить – то янгол встереже.
Прибережи серцеву пристань
на цю розмову якористу,
де на питання "ще?" холодне "вже".

Невже? Авжеж – цей берег полонить.
Невже те "вже" вартує ждати,
не знати як дотліє матір,
терпцем урвати родовиту нить.

Мов крики чайок, виплески тривог.
Коли видніє – божевільно
не відспівати за покійних,
аби нам вибгав трохи серця Бог.

11 Листопада 2009

я я я я я я я я я я я я
я я я я я я я я я я я я
я я                         я я
я я                          я я
я я          Я²            я я
я я                           я я
я я я я я я я я я я я я
я я я я я я я я я я я я

2009

Ступнею босою до річки я заходжу,
Вода мов пух лоскочить тіло,
Навколо сонце, вітерець весняний,
Дивлюсь, не намилуюсь дивом.

Гори, красою обливають очі,
Вогонь потріскує недалеченько,
І в серці посмішки дівочі,
А сонечко сідає помаленьку.

І ось в обіймах лежимо ми разом,
Легенько думкою, словами ніжними кохаймось
На небі вогникі привітно сяють,
А ми серцями назавжди тримаймось.

Так я кохаю, ти мені говориш,
А гори на віки все пам'ятають,
І все в майбутньому в нас буде добре,
Ви не повірите, я впевнений, я знаю.

Коли чорніє доля твоя,
Візьми палітру фарб забутих,
Та намалюй любов червону,
Рожевим розфарбуй майбутнє.

Нехай же білим щастя буде,
А голубим ти мрію поливай,
І кожен день для друзів своїх,
Побільше жовтого ти здобувай.

А золотим сім‘ю та Батьківщину,
Ти виведи пером душевним.
Підправ здоров‘я синюватим,
І настрій підніми зеленим.

Тоді подалі відійди,
Та подивися на творіння,
Пропала чорнота твоя,
Знов розцвіло гниле коріння.

Як просто помахом пера
Разом із друзями, сім‘єю та коханням
Прогнать лихе минуле зла,
Повірити у себе та в свої бажання.

«Перша і головна заповідь письменника:
Не збреши…»
Оксана Забужко

...Я дивлюся на свічку, і бачу, як Пан диригент,
Затіює магію світла на темних підмостках...
І як Ви п’єте кожну-долю-півтакт-напівмент,
Зливаючись з ним, відчуваючи хосен і млосність...

Це – Ваш Білий танець: відверто, й (авжеж!) еротично...
Ви у полум’ї жовтих свічок, як Зоря, горите...
О! Усі Ваші па! Посолонь,
Граціозно,
Дотично,
Обходите Ви, ніби Всесвіт, приміщення те...

...А як Вас дратує вгодована лощена мавпа:
- Свєчка справа чадіт... Там би в тєму – бенгальскій вагонь! -
В мить оту Ви готові-на-все – розчахнули би навпіл,
Цю банкноту смердючу з лайном аж від гузна до скронь....

...Але – ні! Бо в цей мент Він відкине свої рукавички,
І полонить Вас всю в худорляво-нервове-гілля...
У цю мить Ви – Офелія?... Може – поліська Марічка?...
Полоните датського принца?... А мо`ж в Острозі короля?...

...Чи то капає віск, чи то капають-з-свіч Ваші сльози?...
Феєрія вогнів… Напівдоля-півтакт-напівмент…
Ви повільно йдете-через-зал-на-свій-кін, вільна й боса...
Рукавички – убік!... У свічок є новий диригент!...

Кумпала Вір, 23.01.2008 р.,
м. Хмельницький

Твоє ймення - відлуння варязьких дружин -
Від норвегів прийшло в наші землі.
Юних предків твоїх між холодних крижин
Нібелунги купали в Ульгемлі.

Твої очі - мов сполох зірниці вночі.
Недосяжні, й такі мені любі.
Ніжним шалом любові в полон беручи,
Залишають в сум’ятті і згубі.

Твої губи - троянди в едемських садах.
Так гріховно жадають кохання.
Я до тебе лечу, наче з вирію птах:
-Чи ти любиш? ... Мовчання... Мовчання.

(Синові Іванку, майбутньому лікареві)

…Ти чуєш стук чужих сердець,
Ти знаєш голос спраглих душ…
І ти щодня стаєш на герць,
Добром долаючи біду…

…Навколо осінь чи весна,
Навколо ранок або ніч…
А в тебе тут своя війна:
Ти проти смерті у борні…

…Лікуй! Як Авіценна й Гіппократ…
Лікуй! Немов Касьян чи Пирогов…
Лікуй! Бо співчуття – життя медбрат…
Лікуй! Бо медсестра життя – Любов…

Лікуй! Тримає скальпель твій Господь…
Лікуй! Вертай здоров’я в кволу плоть…
Лікуй! На бій із мороком виходь –
І не нашкодь…
І не нашкодь…
І не нашкодь…

…Ти не чекаєш нагород,
Ти не очікуєш оплат…
В палаті жде простий народ,
І плям не має твій халат…

…Твоя мета – допомогти,
Порятувати – твоя ціль…
Є лікарі… Один з них – ти,
З великим серцем люди ці…

Кумпала Вір, м. Хмельницький,
08.11.2008 року

В бетон одягнута байдужість
Міняє вірші на рекламу.
Коли вже нице не подужать,
Дивлюся в небо, що над нами.

Ти наче білий-білий голуб
У потемнілім передгроззі.
Зорій! Щоб не було ніколи
Кінця Поезії і Прозі.

Тебе люблю, похилена Калино,
Під тягарем плодів своїх Ти похилилась,
Але ніколи Ти не шкодувала
За те, що в Тебе донька народилась!

Люблю Тебе, моя Лебідко,
За те, що крильми розганяла хмари,
Що з твої легкої руки
Моє життя пройде не марно!

За те люблю, весняне Сонце,
Що посмішкою завше сяєш,
Що ласкою й теплом завжди
Ти всіх навколо зігріваєш!

Люблю Тебе, Матусенько рідненька,
Бо ти калиною, лебідкою і сонцем
Завжди поспієш на підмогу
Як лиш біда постукає в віконце!

Нехай Тебе Господь благословляє
На многії і благії літа,
За те, що Ти любов усім даруєш,
І будиш до життя, немов весна!

Немов грудне дитя, годовані квартали.
Грудневе молоко холодне, наче ніж.
Хто знав, як відгули, відвили, відспівали
сиренами, мольбами прокляття по війні.

У пустці хіросім луна немов у храмі,
де гета* цокотить, малює серця біг.
Слова не йдуть в одне, не тнуться в оригамі*,
знекровлені вони, аж білі, наче сніг.

На вулиці сиріт терпіння дім. Якудза*
тримає око тут, де джерело б'є зваб,
снується по кутах, вилежується в лузах,
де кожен грішний – пан, а для любові – раб.

Тріпочуть ліхтарі, мов крилами нічниці,
мов патока густа, дзеленькоти монет,
бо честь – не звук пустий по ребрах рахівниці,
то чайних танцівниць безцеремонний лет.

Поміж цілунків, чар, між клекоту сасеко*,
пташини білий стан в червонім кімоно,
тче журавлино рух, неначе вітер в спеку,
проголоднілий зір, п'янить трепке вино.

О, гейше-гейше, гей... ша – замовкає відстань,
мовчання саван впав, мов сакура, до ніг.
Лети, стелись, мети і забирай від міста
лігво нагріте тим, хто платить за нічліг.

Та шурхотить перо, мов миша, по папері,
виловлює слова чорнилами і п'є
ту пустку хіросім , ту повну "Ай-ші-теру!"*
і серцем віддає... поезія з пап'є...

3 Листопада 2009

"гета" яп. – дерев'яні сандалі
"оригамі" яп. – витинки з паперу
"ай-ші-теру" яп. – я люблю тебе
"якудза" яп. – мафія
"сасеко" яп. – повія

…Дівчина,
довгошия, мов сарна,
несла яйця
в червоному фартушку,
і, заворожені
збентеженою
цнотливістю,
світліли люди,
даючи їй
дорогу…

Василь Стус

…Чомусь не там шукає спокою душа -
Не у кар’єрах, не в теплах і не у статках…
Вписати б у пергамент, на остатку,
Останню Пісню чи останнього Вірша…

…Перевіває
Квочка-осінь
Листя жовте…
Уже й листопад, а на серці – листопАд…
Бо ніби майже все у нас на лад,
А я все білю біллю Сонце в колір шовку…

…Вже й перша паморозь і перший срібний іній,
В моїй руці
Тремтить,
Як лист,
Рука твоя…
Бо з нами предків наших всіх, забутих, тіні…
І ми – всі разом: тіні предків, ти і я…

…І я, надіючись докупи листя змести,
Напевно знаючи, що долю не минеш –
Усе ж надіюсь, що простиш, не проклянеш,
Дозволивши мені яйце пронести,
Вплітаю весни у осінні палімпсести…

Кумпала Вір,
02.11.2009 року, м. Хмельницький

Под тонким шёлком на лунно-покатых плечах
её кожа просвечивала жемчужным зовом
того, чья ещё неоформленная печаль
клубилась в воздухе и рассыпалась снова.

Его бледная непролетарски-тонкая рука
искала спасения у выгнутой спинки стула,
он хотел осмелиться, но не знал – как,
и вибрация рёбер в висках отдавалась гулом.

Через год он будет болтаться на фонаре,
она выйдет замуж за эмигранта в Париже,
и вспомнит вдруг между брютом и фруктовым пюре,
как ей хотелось тогда придвинуться ближе.

Я просто эхо, человек-оркестр
с растерянной Вселенной в нотах.
Мне для концертов не найдется мест,
как смысла для вопроса "кто ты".

Как ветер, мир меняется во мне.
Без разницы – его хватает...
Он – не почем, но почему-то вне
подсчета криков журавлиной стаи.

Но почему-то дышится за всех
не-дышащих и не-отпетых.
Со снятием доспехов – легче грех,
я открываю сердце свету.

Я просто остров, человек-страна,
дрейфующий анклав. Светила –
друзей неслыханная тишина,
врагов невидимая сила.

15 Октября 2009

…Вона його завжди з війни чекала:
Чекала ніч, чекала день, чекала вік…
Не спала, плакала, кричала, проклинала –
Чи зморшкам, чи літам губила лік…
От-от надію й розум не втрачала!...
І все чекала, все чекала, все чекала:
В удачу вірила, як в світлі віщі сни…
Вона чекала чоловіка із війни…

…Вона його, як Сонце, виглядала:
Здригалася від шелесту досвіт…
Ой, як же ніченьки було тієї мало!
Як серденько у неї калатало:
«Чи все сказала? Ой, чи все вона сказала?!...» -
Як рвалося воно за ним услід…

Летіло, як відлуння, по землі…
Летіло, як відлуння, по землі…

…Вона за ним підлогу не змітала:
Вдивлялась кожен день за горизонт…
Вона до нього на плече вві сні сідала…
Вона ходила разом з ним в борню на фронт…
Вона його від чаду смерті вберігала…
Вона молилась замість нього до ікон…

…Завжди було так: і тоді – колись, і зараз –
Вона його чекає із війни…
Вона, як та лелека, що без пари,
Кидається на грунт з височини,
І гине від жорстокого удару!...
Вона й із Того Світу йменням його марить:
Вона воює Божим Духом разом з ним –
Вона чекає чоловіка із війни…

Кумпала Вір,
17.05.06р. – 12.10.09р.,
м. Хмельницький

Стара кріпацька скрипка голосила,
Знесилено здригалася рука,
То чорна доля, як полин, гірка
Зловісно тьмою сину очі вкрила.

Тож опустила ніч довічні крила,
Порвалась нитка променя тонка.
Він більше не побачив ні струмка,
Ні ранньої зорі, що всім світила.

В науку батько тричі віддавав,
Слабкий хлопчак поволі підростав,
І мав любов до кобзи неоманну.

Спливли літа… І, ставши кобзарем,
Він побратався з вітром і дощем, –
Нащадок вірний сивого Бояна.

Романівко, дзвінких пісень колиско,
Тебе довіку щиро він любив.
І, згадують, казав посеред нив:
“Як матері, землі вклоняйтесь низько…”

Дивився, як на диво, на берізки,
Зелену їхню мову розумів.
І в серці діаманти щирих слів –
Засяяли, як в росах сонця зблиски.

Цвіте його поезій щедрий сад,
І душу зачаровує щоднини:
У ньому є троянди й виноград…

О незабутні, радісні хвилини,
Я чую срібний передзвін рулад –
Того, хто вік співав для України.

Як рідна Прометеєва сестра,
Вогні досвітні людям засвітила.
Високої душі провісна сила –
Незламно вік горіла для добра.

Коли прийшла недуг лиха пора,
Вона не склала дум змужнілих крила:
З Італії, і з Грузії летіла
В думках - і на Волинь, і до Дніпра…

Пісні скропивши молодою кров’ю,
Свій край любила гордою любов’ ю,
Хоч доля їй судилася тяжка;

Її стодзвінна ліра не змовкає,
Ім’я - зорею слави людству сяє –
З іменнями Шевченка і Франка.

У потертих джинсах Versace
тебе малював би да Вінчі
серце зляканим кроликом скаче
ми зійшлися в тілесному клінчі

майстерно так порушені слова
чоло спітніле до чола
а очі – ґудзики Versace
серце збуджено, злякано скаче

ти не мариш туманною осінню
балансуєш на лезі ножа
мрії вмерли на білій постілі
де між небом і пеклом межа

твоя блузка мабуть від Gucci
тінню сіпнеться, блимне рука
ми з тобою голландці летючі
ми початок нового кінця

у спідниці від Dolce Gabbana
малював би тебе Пікассо
не мадонна, а львівська панна
у музеї мадам Тюссо

і яке це матиме значення
що ти – не музейної рідкості
ресторани, кафе, побачення
я навчився від тебе сліпості

у потертих джинсах Versace
малював би тебе Далі
а серце? то плаче, то скаче
як сонце на битому склі.
2009

Це не про тебе брат Карамазов нам казав,
Співаючи про свого друга з рестораном,
І не про тебе пили гості,коли у тебе хтось стріляв
Й співали потім там десь під парканом.
Тобі не скажуть "Дякую" чи "Як життя?".
Тебе нема в повітрі світу цього, ти лиш на землі,
Ти трезвим не лягаєш спати, бо боїшся каяття
Ти кажеш, шо нема любові в нашому житті,
Бо лінь тобі відкрити очі й вдихнути все живе,
Ти любиш й ціниш те усе, шо папірове,
І запах той пропитаний злочинством і німе
Приборкання нав"язливих проблем.
Ти все життя продав на службу псам.
Ти сам себе занапастив й зпаплюжив,
І інших лиш цього навчаєш, бо і сам,
Заплутався в лайні по саме дуже-дуже.
Зміни себе, візьми себе, допоки ще не пізно,
Не йди по стопам тих, хто лиш продасть,
Й побачиш ти любов не паперову й не залізну,
А ту, яку нічим й ніколи не здолать!