Кон’юнктури у мене немає
і тому не пишу я «поез»,
бо ніхто їх уже не чекає
і поезії не замовляє,
та не лаю себе, коли без
ремесла непутящого скнію
і чекаю на неї одну.
А коли од жари одурію,
то й ніяке до ночі утну.
Головне, аби рима охайна,
луки, озеро і вітерець…
І, буває, захочу – негайно
уявляю хороший кінець.
Не тому, що мені, бойовому,
захотілося миру в раю,
а тому, що люблю я солому
і травинки, буває, жую.
Запряжу віслюка в колимагу
і поїду на ній горілиць.
Як ніхто не звертає уваги,
не цураюсь веселих дурниць.
Хай полають за ці обертони
і поети, і панії ті,
що не знають мене у житті,
та навчають хорошому тону.
Дуже дякую. Так воно є,
що поету не треба таланту.
Пам’ятайте про небо моє,
поки інше тримають атланти.

……………………………..........
Мої очі – іще голубі
помічали, що небо зелене,
і дивились угору щоденно.

Епітафію пишу собі
не на камені, а на горбі,
де усе промовляє за мене.

                              07.2017

Залоскочи мене, русалко,
Неначе легіт-вітровій.
Я знову закохаюсь палко,
Ти чаром ніжним оповий.

О ці свята, свята зелені,
Порину в них я залюбки!
Даруй же пестощі шалені –
Духмяне ложе з осоки!

Я закричу, аж занімію,
В тобі втоплюсь, як у вині…
Невже я знову пестив мрію
В оцім солодкім диво-сні?!

4.06.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Усі на цьому світі одіссеї,
ну, себто – ми, одні чоловіки.
Не можемо лише без однієї,
а з усіма, буває, залюбки.

Але його чекає Пенелопа.
І мій герой подався із війни
по морю-океану автостопом
до першої єдиної жони.

Далеко однолюбу до Ітаки.
А по дорозі – диво-острови,
а на одному жіночок, як маку,
і не одна солодша од халви.

А він один як мати народила.
І каже повелителька йому:
« Коли наяда кожна буде мила,
тоді й поїдеш далі – напряму».

І що робити неборака має?
Це ж поратися – нічку не одну!
Тоді герой їй так відповідає:
« А я з найпоганішої почну».

Але й наяди – не дереворити.
І кожна має «ґо́нори» свої,
аби «уподоба́ли» не її.

Посадовили грека у корито –
свою найнекрасивішу любити
жене Еол Улісса до сім'ї.

                              2016

ІНа землі відомі айни, баски…
Є Борнео, Ява, Целебес...
Невідомо, як на острів Пасхи
завітали зайди із небес?
Не було ще Тура Хейєрдала
і не народився Магеллан,
а великі роси із Ямала
перетнули Тихий океан.
І відразу почали ділити
Паску ту на брата по куску.
Це вони научені робити
ще раніше, ніж аку-аку.
Ну і звісно, що одні сусіди
городили з іншими тини.
Сказано, що велетні вони
і тесали батирі боліди
необ’ємної величини.
І постали, як живі, фігури
парканами кам'яних облич
як ознака їхньої культури
аж із глибини тисячоріч.
А на Пасці, треба ще сказати,
був тоді обітований рай.
Самогон було із чого гнати.
Ну а далі – ясно. Не питай,
чом їх діти не ішли до школи,
а під гасло – «мать тваю таку»
вимирали, стоячи в кутку.
Так з’явились перші частоколи.
Ось які були, – аку-аку.

ІІАле їх лишилось – одиниці
од Ямалу по саме Дніпро:
довгорукі, буйні, блідолиці
і царі огрядні, і цариці,
і великий виродок Пет Ро.
Ще писали, що у мавзолеї
виділи одну із еНеЛО.
Невідомо, хто ходив до неї,
та від пари дивної цієї
появився вилупок – Ху Ло,
у якого теж границь немає
«од кінця до самих до окраїн»
для нащадків дикої орди.
…………………………………
Он і місяць… А на ньому Каїн…
П’яний Каїн! – «розтуди-сюди».

ІІІА на Пасці ідоли-горили
дивляться у небо із могили –
їх цивілізації сліди.

                              05.2017

І
На етюди
Минають покаянні дні.
Гріхів уже немає,
та є Амур, що навесні
на інші спокушає.

Лукавий ангел у серцях
ламає перепони
і наяву, а не у снах
підсовує скоромне.

Перелопативши труди,
ідемо на етюди...
Праворуч – озеро, сади,
наліво – пересуди.

Життя малює аніме,
якого не буває,
і уявилося саме
біля хатини скраю.

Пейзаж – опалені кущі,
палітра Маріули…
Вона малює, як дощі
оплакують минуле.

І як не вірити у ці
видіння випадкові,
коли усмішка на лиці
і очі загадкові?

І як повірити у те,
що за межею раю
буває грішне і святе,
яке не спокушає?

І це тобі не фаберже,
омріяне весною.
Вона як писанка уже
мальована тобою.

І дивуватися не зле,
коли ми не ліниві
на несподіване, але
не видумане диво.

Нічого доля не дає,
аби минало всує.
У неї – кожному своє
у пам'яті ночує.

За ці омани нічиї,
і за оказію її,
і за дівочу вроду
дарує доля не одній,
але обіцяну не їй
мою поему-оду.

ІІ
У келію
І як воно зі сторони
не смішно виглядає,
а юну діву за тини
ніщо не заховає.

Одне, що лицаря нема
або набив оскому,
бо як би писанка сама
котилася із дому?

Язик відомий талалай.
Куди би не кортіло,
а от екскурсія у гай –
це благодійне діло.

Куди дорога не веде –
у келію, до лісу,
а не усидіти ніде
Діані і Уліссу.

А тут і пасіка, й рої,
і аромати цвіту,
і краєвиди нічиї,
і є чим напоїти.

Не розійтися на межі.
Ачей і діду не чужі
цяцянки молодої?

У неї – скельця-візажі.
У нього інші міражі.
І тішаться обоє.

ІІІ
Її візажі його очима

Ой не байдужі до любові
веселі шукачі пригоди,
які видумують умови
і не цінують епізоди.

І сивочолого Жуана
не полишає ще надія,
що оживе його кохана
із юності єдина мрія.

І ось – явилася весною
шукати рясту проти ночі.
Світили юною жагою
її азійські карі очі.

Вони сміялися, і гріли,
і научали йти по лезу,
і нагадали ночі білі
і сині аромати безу.

І ось воно! Не за горою –
уже не перше, й не останнє,
очарування тою грою,
що не дає розчарування.

І не біда, що одинокі.
Але – розділені літами.
Напій березового соку
не додає п'янкої тями.

Ачей забули Божу ласку
незрячі душі? Цього разу
нехай гуляє їхня казка
поза тини і перелази.

А небо супилось грозою
і рикошетило громами...
І одинокою сльозою
луна упала за лісами.

.......................................
Надія чорними ночами
живе минулою любов'ю.

ІV
Його міражі її очима
Вона художниця сама
і не одна у мами.
У неї донжуанів – тьма.
Малює їх ночами.

У кожного свої діла.
Не помічають жінку.
І кожному вона дала
уже свою оцінку.

Сивобороді як завжди
бажають в «Отченаші»
собі насущної їди –
березової каші.

Кубіта – юна як весна,
а він, тугий на вухо,
не добачає, що вона
живе за Божим Духом.

Картина маслом – сивий Дон
і Діва, що ні разу
не переходила кордон
такого перелазу.

І усміхається йому
тоненьке юне чудо.
А він боїться, – обійму,
що скажуть добрі люди?

І буде снитися обом,
які активні на підйом,
були вони щасливі.

Ой, не дається висота,
коли неміряні літа
вертають неможливе

                              04.2017

Тремтлива гілка, мов рука,
Втирає слізоньки небесні.
Чого ж заплакана така,
Моя омріяная весно?!

І брівки супить чарівні,
Свою голівку відвертає.
Затихли радісні пісні
Пташині в затишному гаю…

Лиш вітер хмароньку сумну
Як сон, розвіює снагою.
Й весні: «Йди, любко, пригорну,
В обіймах дужих заспокою!»

24.03.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Із днем ПОЕЗІЇ, о друзі!
Ловіть натхнення на льоту,
Я весняній вклоняюсь Музі
У сонце, мряку і сльоту!

Вона – пресвітлая цариця –
Відточить кожному перо.
І слова перлами іскриться
З небес її величний трон.

Поети всі – його окраса,
Співають, наче солов`ї,
Крилаті вершники Пегасів –
Неначе гвардія її.

І як же бачу, їх багато –
Вродив талантами Парнас.
В повітряному замку свято,
Тож веселімось, прошу вас.

Триває хай пора чудова,
Як мить любовного злиття…
Хмеліймо музикою слова,
Як вищим виявом життя!

21.03.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

чекаю читаю пишу
нікуди не поспішаю
не знаю нічого про завтра своє й наше
боюсь за дітей малих комашок
живу і ходжу так тихо
що чує Бог
сто доріг моїх заплуталися у каві
на денці брудного чайного блюдечка
полюю на левів
ловлю їх на вудочки
бамбуковими рушниками щовечора
витираю стопи
притираю спокій придушую душу
подушкою
прикриваю ковдрою
живу як живуть на суші
риби
глитаю повітря й задихаюся
хаос моїх сновидінь моїх подушок
віршів тролейбусів у моєму внутрішньому депо
примушує пересісти на крилатого блакитного автобуса
одягнути гостроверхого капелюха та зірчасте пальто
й літати попід хмарами
возити маленьких нічних магічних школяриків
до школи їхніх сновидінь

я знаю що я видіння Всесвіту
і Всесвіт лише одне із моїх видінь

Я ЙШЛА В... НІКУДИ
Посеред зрілости, посеред решти,
Де пік відчáю й луною: «Де ж ти?»,
Де спомин-мрія остудить груди, –
Тінь силуетом. Я йшла… В нікуди?

Де передрання – арбітром дневі,
Де невсипущий пульсує нервик,
Посеред буднів й скраєчку свята –
Я йшла у біль твій – й свого багато.

Почуй! Озвися! Ти ж був! Ти ж – дишеш!
Я не блаженна: люблю… Так вийшло…
Я йшла… в нікуди… Й ще двоголоссям
Луна озвалась: «Те все здалося… ось я… ось я…»…
(© Любов СЕРДУНИЧ)

Цей  вітер   розхитує  гілля,
Примхливо  вплітає   намисто.
Розчулено   сніжить  довкілля,
Мережить,  гаптує  сріблисто.

Кружляють,  леліють   сніжинки,
Квапливо  забілюють  простір.
Немов  самотіють   стежинки,
Очікують  сутінки  в  гості.

Притрушує  жменями,  леле !
Дерева - ошатні  красуні.
Між  тим,  споночіло.  Хурделить,
Дрімотно.  Що ж -  спати,   спатуні....

04.12.2016

Не дерев'яні ми. Дереворити
ще нагадають украдену мить,
як і донині, минулим укрита,
казкою видимою оповита,
візія осені милою снить.

Місце ікони не пусто у свято.
Пізно молитися їй, та зате
наша надія і мрія крилата,
не обіцяючи все і багато,
ще подарує своє і просте:

тішитись нею, сльозою умити,
рідне і чуле душею зігріти
і уявити її, як дитя.
Поки на покуті буде кутя,
Боже, не дай мені дерев'яніти
у роковини усього життя.

10.2016

Явилося лице кохане,
Як відродилось із золи…
Немов чотири океани
Планету Землю залили.

Залишилося трішки суші,
Як острівці – материки…
Кохання заливає душу,
Небесно сяє на віки.

І тіло все в любові кане…
Лиш серце - клекотом сторіч -
Все вивергається вулканно -
Поезією день і ніч!!!

4.06.7524 р. (2016)

Київщина, Конча Озерна, Півострів Печалі.

21 г. 40 хв.

Я дивний сон побачила вночі:
Сидить прадід при вогнику свічі
Весь білий-білий, наче молоко,
Літа мечами посікли чоло.

- Скажи мені,- я в очі заглядаю:-
За що біда і горе в моїм краю?
Чом України цвіт, надія і краса
Сотня за сотнею ідуть у небеса?

І мовив дід старий,як білий світ:
«Смерть і біду в твій Дім приніс СОВІТ.
…Дивись: світанок, роси, зелень трав.
Пшениця золота, сріблиться став.

Дав Бог родючу землю й чисту воду,
Мужчинам – силу, жінкам-вроду…
Та ложка дьогтю у солодкий мед -
Зажерливий, брехливий, злий СОСЄД.

Зловісним оком він дивився,
А в тридцять другому помстився:
ЛЮБОВ, НАДІЮ- знищив, розстріляв,
А ВІРУ у Сибір заслав.

Хоч герб його - це Серп і Молот,
Для України-Смерть і Голод!
Безбожний люд йде у хатини
Все відбирає до зернини…


Напившись крові вволю,досита,
Смерть п’яна в дикім танці живота,
Реве, регоче, скаче і кружляє,
А ГОЛОД першу скрипку грає.

Земля тремтить в німому страсі.
Вітри вовками виють в стрісі,
Двері розхристані стогнуть від болю,
Вікна осліпли запечені кров’ю.

…Глечик в печі … вода закипає…
Пальчик - промінчик ледь виглядає –
Він то пірне, то знов визирає
Пальчик Василька живих звеселяє.

Мати ,мов тінь,- до вікна, - до дверей,
Зирк божевільний страшить дітей,
Зібгана хустка, руса коса
Ковтуном сивим на плечі звиса….

…………………………………………………..
………………………………………………….. .
ЧОРНЕ ЗНАМЕНО – сигнал у селі
Пусто. Немає живої душі.

Мчать із Росії п’яні «брати»,
Їдуть селитися в мертві хати,
В ящик «багатство» своє спакували:
Про їх майбутнє Сталін подбали.

Новий господар, п’яний вже зранку,
Вдяг, як належне, чужу вишиванку.
Мови вкраїнської вже не чувати,
Замість молитви мат прийшов в хати.

Знявши ікону святу з покуття,
Кинув глумливо у купу сміття.
Ликів святих не видать з рушників -
Хитрі усмішки з портретів вождів.

Глиняний горщик, що варив борщі,
Мусить терпіти чужинськії щі.
Вже не Катрусю колиска гойдає,
Зайда малий в снах солодких літає.

Бісове плем’я в землю вростало,
Жерло, пило, гнило, споживало!!!
Хлібом єдиним жило, не душею,
Зверхньо несло старшинства ідею.

СОВЄТ українцем так і не став,
Хоче в наш храм насадить свій устав
Просить підмоги в самого Сатани:
«Нас обіжают!.....Спаси нас! Спаси!»

« Буки» , «Торнадо» прийшли рятувати:
Смерть зачастила у мирні хати!
------------------------------------
------------------------------------


Вітер здійметься, грядуть ПЕРЕМІНИ,
Фальш він змете із лиця України.
Прийде Мойсей, крові вашої буде,
Він для народу щастя здобуде,

А на підмогу зберуться усі:
Жінки і діти, дорослі й малі.
Дужий козацький дух з домовини
Встане,воскресне на захист Вкраїни!

Нечисть вся згине, як вранці роса,-
Сонце очистить землю й небеса!
Прапор буде, як колись, жовто-синім.
Мир запанує в усій Україні!»

-------------------------------------
---------------------------------------
«А завзяття, праця щира ще свого докаже,
Ще ся волі в Україні піснь гучна розляже,
За Карпати відіб’ється, згомонить степами,
України слава стане поміж народами.»

Прокинувсь шепіт сновидінь,
Повів мене з собою.
Хотів, щоб я віддала світ
Й була його рабою.

Та десь мій голос зазвучав
В криниці сподівання,
І я почула власний спів,
Що мовив про бажання...

"Немає в тебе мрій, дитя,
Немає див чекання.
Лиш волю й намір маєш ти
І дзеркало признання"

Так я відкрила очі в сні,
А потім і від нього.
Я знаю, щось живе в мені -
Моя частинка Бога.

І навіть якщо навкруги
Так смачно кличуть спати,
Настане час віддати борг
За ці солодкі ґрати.

І спільний шепіт сновидінь
Найкраще обіцяє,
Ілюзію усім дає
І бірку прикріпляє.

І ти вже маєш, куди йти
І які ролі грати.
Єдине, що ти віддаєш,
Можливість вибирати.

І тут уже нема питань,
Немає сліз "Чи варто?"
Ти прокидаєшся і йдеш
В свій рай або за парту.

У генетичній пам'яті болить
усе, що мало бути – і немає.
Але надія інша оживає,
як дежавю, що наближає мить
повернення утраченого раю.
І я перелітаю за межу
далекої ілюзії-картини,
мов доганяю череду чужу
і не радію тому вояжу
у полі заблукалої дитини.
Уже і ніч, і зорі, і вогні.
На кожнім перехресті три дороги.
І по якій вертатися мені,
куди тягти худобину за роги?
І смикаю налигач рятівний,
аби із усіма до всіх кричати, –
о, люди, люди, годі вже блукати!
І ера ця…
                        І вік уже новий.
Або не чують,
                        або я німий.
Іде минуле…
                        …до моєї хати.

                        2015

Мені і досі спати не дає
містерія загадок та історій
що, як океанаріум, снує
ілюзії моїх археологій.
               Мені здавалось у дитячих снах,
               що я умію видимо літати
               у лісі, у ярузі, у полях,
               де віє тільки вітер пелехатий.
Я бігав подивитися туди,
де все було знайоме і відоме
ще на печі. Зачерпував води
холодної і біг мерщій додому.
               І бачив по дорозі ті кущі,
               і ті яри, і ті дуби кремезні,
               які мені наснились уночі,
               коли чесали кучері березі.
Запитував: «куди – отам, де став,
завіялося селище рибаче?»
Я й не гадав, що уві сні літав
у ті часи, яких ніхто не бачив.
               Окремою сторінкою жили
               чудні герої вуйкової скрині:
               Декамерон і золоті осли,
               і Апулей, ідальго і Добриня.
І візії у інше житіє, –
як можна не уміти малювати,
коли у тебе очі й руки є,
і аркуші не м'ятого формату?
               Я малював окраїни здаля,
               де почивали задунайські греки,
               і дивував дідуся Коваля,
               які у них були високі глеки.
Були печери в Замковій горі,
а може і фантазії дитячі.
Та вірили мені Золотарі,
які шукали інше залізяччя.
               А я не вірив, а чудово знав,
               де є усе, що можна закопати.
               Але на ранок там, де я копав –
               ні ями, ані сліду, ні лопати.
А через рік навідали село
сусіди, що кочують і донині.
І як же мені весело було,
коли катали у новій машині.
               І я радію за свої скарби
               у аріях відомого вокалу.
               Хто б чув її вокабули, якби
               щось і моїй родині перепало?
Але на що́ мені ота мана?
Мене програмувала інша сила
іще раніше – ще коли вона
мене купала й на руках носила.
               А я співав їй арії свої
               і викликав до лісу соловейком.
               Усе було моє, а не її,
               але тоді, коли я був маленьким.
……………………………………
Тепер немає ні золотарів,
ні козаків, ані басаврюків
Малої і Великої могили.
               Усе великороси перерили.
               І знаю я – у глибині віків
               іржавіють ще Каїнові вила.

2006, 2016

Мене і кебету мою
Арей випробовує й досі.
Тому я іще у строю
і маю надію на осінь.
               Роки Аріадна снує,
               буває, дарує удачу.
               Тому я у неї ще є –
               лінивий, але не ледачий.
Осуджую морений рід
понурий, тому й нещасливий.
Зате у онуки я дід
суворий, але справедливий.
               Долати тяжіння земне
               мені небеса помагають,
               тому і колеги мене
               шанують і не помічають.
Іду по землі у росі,
як вічний і воїн, і ратай.
Тому і живу, як усі –
не бідний, але не багатий.
               Ціную хороше за те,
               що жити мені помагає.
               А от на нікчем'я пусте
               енергії не витрачаю.
Умію давати урок
любові, і ласки, і сили.
Тому у дітей і жінок
я любий, а іноді – милий.
               Мені не віщує біди
               і помах рукою прощальний,
               тому я буваю завжди
               веселий, коли не печальний.
Але і на заході днів
дарує життя каруселі.
Тому у юдолі років
сумую, якщо невеселий.
               Я міряю ночі і дні
               часами, літами, віками,
               коли навертаю до тями...
Тому у години нічні
навіює Мойра мені,
що я не мудрію роками.
01.2016

є
й немає
пісень солов’їних
у гаї
хвилини
руїни стрімкої
життя
що спливає рікою

суму зграя
думки журавлино збирає
у сонну артерію
рине
не кине
тебе на коліна

я триваю
у видиху
тканим кохаю
у серці
закутому в болі
у слові
що крає
і коле

і згораю
забутим
непізнаним раєм
торкнися
благання живого
візьми тепле серце
в дорогу

може вкраєш
мене неземного
згадаєш
у відчаю
диких поривах
в промінні
що ллється
по зливі

і хто знає
де світла душа
виринає
там певно
веселки коріння
впивається
в небо весіннє

не минаю
щомиті цвіту
облітаю
я час твій
невпинний
і впертий
що ситий тобою
до смерті

27 Вересня, 2015

Зворушує, чахне і тане
усе, що чарує здаля –
жовтаво-рожево-багряне,
аж поки зима не нагряне
і білою стане земля.

Уляжеться ковдрою саду
обтріпане листя, трава...
Поменшає диму і чаду.
Залишиться літо позаду
і осінь утратить права.

І хуга повіє полями,
лісами піде буревій,
збере у торбину тумани
і буде висіти над нами
копійкою місяць новий.

І зорями жовтень убуде,
і тогу зніме́ листопад.
За носа хапатиме грудень.
Покотяться ночі у будень.
Подовшає сон у солдат.

На заході з'їдуться сім'ї,
на сході оклигне народ –
котурни замінить на рівні.
Забігають рідкісні півні
із льоху в чужий околот.

Нові караули й санбати
обніме безсоння ночей,
і зійде полуда з очей.

І чота небесної варти
рожевою мрією ватри
зігріє надії людей.

10.2015

О! Як не полюбили нас рашисти...
Ще більше, ніж любили комуністи,
коли їх не кидали у баки.
Ще ліпше, аніж нація ворожа,
якій уже ніщо не допоможе –
ні маячня, ні путінські вовки.
               Життя іде, агонія минає.
               І може не тоді аж, а раніш
               поїде потяг Токіо-Париж,
               і у Сибірі Рашу доконає
               японське хоку мовою Китаю –
               до океану український вірш.
Ударимо піснями і набатом.
Пошлемо і її, любиму, матом,
аби і зрозуміло, і дійшло,
що гадину загнали у кубло,
і у Росії можна люструвати
і націю, і партію хелло.
               І не поїдуть соті ешелони,
               не будуть висилатися мільйони
               із Єврозони в Азію. Ця мить
               їй нагадає зону до Вілюйська,
               де азимутом висланого вуйка
               і Дума по етапу побіжить.

2015

Я не мамоні, а Богу молився.
У самоті, у чаду суєти
що тільки грішнику ніччю не сниться,
поки несе його в інші світи?

Не у пустелі великій, гарячій
душу мою гартував херувим.
Я опинився у храмі, неначе
маю покаятись бестіям злим.

Як у кіно із дешевого мила,
Зала сіяє, накриті столи.
Інтелігентно начищені рила,
наче не п'яні, як завше були.

І ради цього надутого лиску
посереди́ні неначе і я.
Будуть судити по чорному списку
книги неписаного житія.

Зирять на мене і косо, і криво
ситі й нена́ситні люди-жлоби.
Мало одного на юрмище хтиве.
Хоч би і двоє – тріщали б чуби.

Той наміряється різати руку,
інший ціляє у серце моє.
Рило нахабне виймає шаблюку,
а нахабніше – кайдани кує.

Люта містерія хижого кодла.
Деякі пики знайомі мені.
Ця інквізиція Савонароли
чимось нагадує нинішні дні.

Путі і жирі – ще ті ненажери.
Злобні вампіри жадають крові.

.....................................................
Раптом у зал відчиняються двері
і – на порозі мої візаві.

Я ще повірити цьому не можу –
чудом являється дивний дует:
он усміхається ніби Серьожа,
а із гітарою – наче поет.

Поряд зі мною сідають до столу,
залу гадючу очима їдять.
В пики нахабної черево голе,
роги і ратиці з ляку тремтять.

– Ну, шалапути, злодії, горили, –
мовить суворо колишній Жеглов, –
може, із вас я мотатиму жили,
може у вас я пускатиму кров?

Що за претензії, ей, супермени?
І припечатав на стіл пістолет.
– Хто проти нього, давай, проти мене.
Де там диявол? Іду тет–а–тет.

І... опустіла містерії зала.
І усміхнувся Єсенін мені.
Це неймовірно, і цього немало,
поки Висоцький іще на коні.

І задзвеніла високо гітара.
Він семиструнну акордами рвав.
І українською з нею на пару
пісню про клена Єсенін співав.

Голос тонесенький, як у дитини.
Я пам’ятаю, він був ягоза.
Забороняли його люди-свині.
І покотилась у мене сльоза.

Він обійняв мене. Теж – зі сльозою.
Ось воно наше родинне життя.
Наче мій син повернувся із бою.
Він же давно мені – юне дитя.

І як буває у добрій родині,
тихо повідав мені сам-на-сам:
– Злодій повісив мене на бантині.
Не довіряй самозваним братам.

І приєднався до наших секретів
той, що і перший, і другий, і третій,
поки співав про війну і бої:
– Знаєте, був я і битий,і тертий,
тільки не я винуватий у смерті.
Я не помер. Мене вбили свої.

І помахавши прощально рукою,
разом пішли у небесний вокзал,
не зачиняючи хід за собою,
поки сугестії виметуть зал.

Дивно, що ми говорили на рівних
і не було ні вини, ні проклять
за анексовану берега п’ядь.
Тільки і мови:
               – Ідемо до прірви.
Не забувай. І прости за невірних,
адже не відають ще, що творять.

..........................................................
Я просинаюся. Мокра подушка.
Отже, буває таке уночі.
Бозя громами везе калачі,
зирить сова, нашорошивши вушка.
На підвіконні – «жегловская пушка»,
а за вікном пугачі і сичі.

Літечко друге уже проминає,
поки на сході війна не вщухає.
Сонце ще сходить і мріє блакить.

Як же простити губителя раю?
Я не прощаю. Хай Бозя прощає,
тих кого Бог ні за що не простить.

                              06.2015

Я Оля космонавтка
Я новий турбостарт
Літаю дуже швидко
У космосі принад

Я Оля марсіанка
Новітній зорехід
Астральний дережабель
Ментальний усеїд

Відверта спрага мучить
Нових ідей пізнань
Я Оля біоробот
У космосі Інь-Янь

Вдягну собі сандалі
Літатиму у них
Я Оля астронавтка
Я НеоКосмопсих

У подорож астральну
Скафандер одягнУ
Скарби і філософські камені
В тих просторах знайду

А може хтось бажає
Зімною мандрувать
То разом політаєм
І тих скарбів шукать

Хрущі хрущать об скло віконне.
Хрусткі думки. Обличчя сонні…
Маленькі крила за плечима:
Ти – ельф з розумними очима,
А я – ельфійка, я цариця…
Чи будем вечору кориться?

Кладу на стіл шматочок літа,
Згортаю жменею із вікон
Хрусткі думки, обличчя сонні.
Хрущі хрущать об скло віконне…

Слова мої, слова, летіть до нього!
Складайтесь у рядки і розгорніть
В його душі квіткове дивне поле,
Де в кожній квіточці душа моя бринить.

Хай він почує тихе шепотіння
Моєї мови рідної, й тоді
Збере він по краплині чисті роси
І знайде істину в чарівній тій воді.

Один ковток сріблистої вологи
Напоїть спраглу душу й потече
Моєю піснею, моїм вінковим словом
До твого серця стежку прокладе.

2015

Я заплющую очі і бачу казки,
Незнайомі і дивні кольорові світи.
Як же час загадковий у них зрозуміть,
Я там вічність знаходжусь чи тільки-но мить?
В ньому я не така, яка є на Землі,
Я такою була не у цьому житті.
Я без голосу можу співати пісні,
І без крил полетіти у зорі ясні,
Я танцюю без тіла шалений танок,
Що поєднує сонце містком до зірок.
Я наповнююсь світлом у темряві ночі
І бачу весь Всесвіт крізь заплющені очі.
І я знаю усе! Таємниці немає,
Існування всього дещо міцно тримає.
Всесвіт дихає нею, завмирає і знов
Випиває усю - ту, що зветься Любов.

2013

Прийми , візьми , приворожи
До дна допий , втамуй свій голод
Рідні , знайомим покажи
Як любиш ти - хмільний свій солод

Гори в мені , спали в вогні
Я дозволяю рушить стіну
За стільки років , в самоті
Я віддаю - пригод перлину

Ти не лякайся що в рубцях
Заносило - на поворотах
Іти прийшлося босоніж
Кривда людей - уся від бога

Я знаю ти , і тільки ти
Відпустиш - бумерангом ехо
Щоб разом ми могли втекти
Побачить - де є наше небо...
2013р

А я гадав що буде якось інше.
А я й не думав, що буде ось так.
Зупинется серденька, а між іншим
весь світ не зупинити аж ніяк.

Та що казати про шалений вітер.
Про сніг і дощ, там срібний десь туман.
весь світ не зупинити, а між іншим.
В старій хатинці помираю сам.

І холодно і лячно щей скорбота.
І розум мій окутаний журбов.
І світ вже не сприймаю, як раніше.
Здається сон, жахливий сон.

Тут пів землі гуляє так безбожно,
а решта у скорботі і жалю.
Невже кінець? невже не стихне вітер ?
Не зупинити нам симфонію ось цю !

Мені не бути заключним акордом.
Я стану крапельков серед дощу.
І світ не зупиню тепер вже точно.
Житття триває тут!!!

симфонію дощу не обірвати.
І музику вітрів не зупинить.
А сніг усе додолу припадає.
Та світ не зупинити ні на мить

О любви (несколько античное) ( 16+ )

Любовным напитком упившись во сласть,
В объятья морфея готовы упасть...
В объятья... В усталости тонем мы в них...
И все же- что лучше объятий твоих?

И снова к желаниям мы воскресаем,
Из сонных объятий долой выпадаем,
Сливаемся в жажде познания тела...
В тебя погружаюсь... Ты вновь захотела

Изысканно-тонких нагих ощущений,
Касаний внутри, истекая на... ложе
Потоками влаги, дыханий неровных,
И шепотом в ушко признаний любовных...

Пускай догорает заря за чертогом,
Туники оденем, обуем на ноги,
ремни завязав друг на дружке, сандалии,
И Выйдем глядеть в уходящие дали,

Как солнце садится за лес под горою,
И слушать, как филин нам ухнет с тобою,
И вновь отдохнем в полумрака прохладе...
Ты- нега... Ты- счастье... Моя ты отрада...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=530885
рубрика: Лирика
дата поступления 18.10.2014
автор: Сокольник

Миколі Гоголю було раз п р о с в і т л і н н я.
Йому відкрилась тьма російської душі.
Та заплатив за це він повним помутнінням
в своїй «хахляцкой» геніальній голові.
Ввижалося йому, що я і Спілберг
разом з Толстим й Мохамедом Алі
з таранею п’єм оболоньський «Zibert»,
позуючи Да Вінчі і Далі.
Що ніби я з Бетховеном і Бахом
зіграли проти Марадони і Пеле;
а Горбачов ширяв над нами птахом,
і «пролетіли» всі тоді незле.
Із Майком Тайсоном ми ласували салом,
«Сонця В Бокалі» випивши стакан.
Займався з Джекі Чаном я вокалом –
пісні «Deep Purple» ми співали під баян.
Під «Smokie», «Space» і «АББу» танцювали
з дівчатами із групи «Boney M».
Оркестром Поля Моріа диригували
бригада хоббітів і «лічно» Tolkien.
Кумири й генії сюди не наближайтесь.
Політики, спортсмени і бомжі,
дурнЯ щоб не ввижалась, ви тримайтесь
подалі від російської душі.

----------
27.12.2011

Дивовижність Сходу

Схід дивуватиме нас, світ стоїть допОки!..
Цю дивну витонченість я колись пізнав,
Коли в віддалені часи важкі й жорстокі
В пустелях Сходу я ще хлопцем воював...

Так... Схід тонкий... Ця витонченість, певно,
На серці юному зарубкою лягла,
І вітер Сходу так доволі недаремно
Все раз по разу знов торкається чола...

Ця дивна витонченість... Слабкість в ній і сила,
І жало змія, що коли його торкнеш,
Укусом мічений, життя нестИ знесилиш,
І спрагнеш думкою, й знеболено заснеш.

І як дивуєшся, коли малий хлопчина
Ще від колиски пізнає Фірдоусі,
І епос давній в ньому житиме до згину,
І з ним повік пройде життя припони всі.

Чи- сила жінки (трохи іншої країни),
Жіноча доля де доволі більш легка-
Краса й сміливість, і спрямованість неспинна,
Мов діловитість тої Пташки Королька...

Гостинність Сходу... Неповторність Сходу...
Булатний ніж для виноградної лози...
Мов рубаї, поету стануть у пригоді
Завжди із честю пережить лихі часи.




адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=531587
рубрика: Лірика
дата поступления 21.10.2014
автор: Сокольник

Одна. Замальовка

Колисає листя вітер...
Сірим світлом день змарнів...
І осінні пишні квіти
Дожидають холодів....
Ти алеєю проходиш
З жухлим листям у руках...
Очі вгору не підводиш...
У душі панує страх-
Все минуло. Розійшлися,
Як примари. Назавжди.
Мов кохання, жухле листя
Плине Стіксом по воді...
Ти одна. Сама, без мЕне
Йтимеш з сумом у житті...
Пам"ять серця... Тік шалений
У минулім відчутті...
Ще не раз кохати будеш,
Біль від серця відійде,
Та ніколи не забудеш
Те, чого вже не знайдеш...
Те, красиво- неповторне
Дійство шалу двох сердець...
Наче сірість дня огорне
Смуток душу... Все... Кінець...
Колисає листя вітер...
Неба сіра глибина...
Ти одна у цілім світі...
В цілім світі ти одна...




адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=534272
рубрика: Лірика кохання
дата поступления 02.11.2014
автор: Сокольник

Хеллоуин. Акт.

Темный Ангел в ночной полудреме летел...
Утомленно и сонно в чары действа глядел,
Как осенние ведьмы в липкой тине болот
Брали хлад омовенья в свой последний полет...

Над печальной землею Ангел Зла пролетал
В состояньи покоя... Озирал? Надзирал?
И шалунья, в чьем сердце черный клекот ворон,
Совершала в почтеньи реверанса поклон...

И иная, которой уж касается тлен,
Что сменила с позором свой талант на домен,
Расслоенная телом, но еще хороша,
Обнаженно хотела, чтоб коснулась душа

Этой матрицы мрака, этих глаз седины...
Вдруг завыли собаки на рожденье луны...
Утомленный увидел... Как покровом накрыв...
Индульгенцию выдав... Ей грехи отпустив...

Над болотною тиной стон оргазма витал...
Утомясь Хеллоуином в темный край улетал
Он, осенней идилии объявивший конец...
Тьму в ночи осветили искры женских сердец...


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=533853
рубрика: Лирика
дата поступления 01.11.2014
автор: Сокольник

Так… краткое

Тает, тает ночи тень.
Будет день,
И познание себя-
Не любя.
Не познаешь жар в крови
Без любви.
Не придут покоя сны
Без войны.
Чтобы жизни смысл познать-
Надо БЫТЬ.
И победы не видать
Без борьбы.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=520939
рубрика: Лирика
дата поступления 02.09.2014
автор: Сокольник

1.
тримається море
за землю прибоєм
впираються гори
у небо собою

вода за водою
розносяться ріки
землею святою
вкриваються віки

впиваються нерви
де біль щойно вижив
сідає на стерво
те чорне і хиже

моя неслухняна
розрадо в розлуці
ти стала дурманом
співцем революцій

2.
голодному кусень
каліці опора
вона мене дусить
мов грудочку корінь

докором відспівом
повісткою цинком
проривом пориву
прикметами жінки

у сонце пірнає
до ночі не видно
де тінь засинає
що зріє єхидно

на пальцях рахунок
загнув три і досить
вдих видих і руна
небес у волоссі

3.
кому б не давала
ті ситі та кволі
ті горя не знали
ні правди ні волі

кого б не любила
ті вибились в люди
як шиби у вікнах
чи кулі у груди

чого не зазнала
те стало виною
в законах конало
кропило війною

4.
при втрачених милях
у страченім часі
я прагнення штилю
приборкання лясів

годуй мене вітром
долонями ватри
думки омакітрюй
хвилинами мантри

йде сонце по нитці
вольфрамовій – губить
думки ясновидців
мов цноту до шлюбу

богине натхнення
проріднице роду
чим повні кишені
твої мілководі

5.
привіт немовчання
вітай мене глумом
я тиші вагання
у пригорщах суму

я сон з гіркотою
проснутися бідним
візьми висотою
мене у щось рідне

візьми глибиною
як очі з ікони
чи небо виною
за кров териконну

бери не дивися
дешевше не буде
я вже відмолився
і чистий до суду

6.
як бідним багаттям
приручена темінь
так роду розп’яттям
приборканий лемент

хвилина на спокій
бо друга на збори
дух втішного кроку
у скриньці Пандори

а вітру – на шепіт
і танець пилюки
в безокому небі
хлюпоче розлука

мене Бог малює
стирає до крапки
віршем заночую
до першої згадки

31 Жовтня, 2014

1.
коли з головою
діагноз невтішний
приходить з конвоєм
по серце Всевишній

до себе пригорне
раниме і видне
залишиться чорне
скалічене в злиднях

те чорне взуватиме
злобу у берци
душа будуватиме
мури для серця

безвітряно там
де в баки забиті
ламіття і шлам
безтямної миті

2.
орел на шевроні
що дивиться вовком
хабе без пагонів
зі шлунком перловки

божком картопляним
помічена стрічка
і погляд в незнане
як суки – на тічку

кораблик венозний
в пробоїнах трюми
команда стервозна
від голки і гуми

3.
дорвешся до зброї
і станеш вбивати
хоч Бог не з тобою
а там – чиясь мати

твій битий отаман –
насіння монголів
коріння бедламу
курликання голе

4.
думок павутина
попався – світ виссе
тобі зла година –
наповнишся бісом

і бісом і басом
командного рила
наточаться ляси
освятяться вила

і хвіст медсанбату
поплентає ззаду
щоб мух відганяти
як подих – на ладан


5.
не страшно без Бога –
не сумно без пісні
дорогу зачовгав
як право на дійсність

горить чужиною
натхнення мочити
терпіння за мною
попереду жито

те жито налите
як перса жіночі
приляг би спочити
та в землю не хочу

6.
де сонце здається
в полон дощовиці
там доля сміється
і тіні не ниці

хатин головешки
стерня безголів’я
тут янгол не мешкав
тут попелом сів я

розбурений градом
понизаний дроном
лежав і не радив
де спить оборона

де міни чекають
на крок відчайдуха
а простір вникає
в контузію вухом

там ніч наступає –
каблук на комаху
а серце спиває
опінення жаху

7.
дорога у ямах
як відгомін віспи
знівечені храми
по свіжому різьби

дзвіниць колотнеча
по довгій мовчанці
серйозність у скетчах –
сліпих дикі танці

глухих теревені
німих Божі знаки
і гупнутий Лєнін
як зварені раки

метал кольоровий
чи камінь гранітний
лежать ніби слово
про небо нерідне

30 Жовтня, 2014

Колыбельная любимой

Милую девочку
Нежно целую,
Детскую песенку
На ночь спою ей.

Сказку, как мама
Я ей расскажу,
Спать на любовном
Ковре положу.

Холодно, холодно
Станет зимой-
Мною согреешья,
Ангел ты мой.

Холодно, холодно-
Сердце согрею
Нежною голою
спинкой твоею.

Пусть твоя молодость
Дышит весной.
Спи, моя радость,
Согретая мной.

Спи, моя сладкая,
Баиньки, баю,
В сладкой истоме
И я засыпаю...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=468275
рубрика: Лирика любви
дата поступления 25.12.2013
автор: Сокольник

Осінній день. Удвох

Ранок вже не ранній. Ранок золотий.
В сонячному вбрАнні на постІлі ти.
То встаємо, люба! Сплив кохання час!
Ще цілунок в губи, і- вперед! Нараз

До ріки підЕмо, де осінній лист
Крутиться буденно, наче в танці хист
У воді отримав... Подивись, мала,
На осіннє диво, в річки дзеркала.

Погуляєм гаєм дивно-золотим.
Листя назбираєм. Принесемо в дім.
І в вечірнім домі- тільки ти і я-
В осені полоні щастя засія...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=533388
рубрика: Лірика
дата поступления 29.10.2014
автор: Сокольник

Бал. Для прекрасных дам. ( 16+ )

Искрятся вина- веселья знак,
И так невинно блестит коньяк...
Столы ломЯтся- к ним подойди-
И током счастья кольнет в груди...

Прекрасны дамы- тонки, нежны...
В их душах шрамы- призыв весны...
Легки тела их- и нет оков
В их бальных платьях весенних снов...

А кавалеры!.. Их облик смел.
Прелестных "пэри"- да на прицел!
Тонки, галантны- их час настал...
В любви- таланты... И грянул бал!

Кружатся пары вне вечных уз...
Вино в угаре скрещенья муз...
И до рассвета, как солнце, бьют
Потоки света стосвечных люстр...

Кружатся пары... А в уголках
Таится твари-разлуки страх-
Любви не сбыться- каков пустяк!
Не состоится... Да просто так...

И льют блаженно в себя вино...
И обнаженье предрешено...
Ласкает лоно желанья ток-
Не этот... Во-на!.. Получит тот!..

И до рассвета кружат мечты...
И мысли эти внушаешь ты...
Я смысл порыва сполна познал-
Ведь ты счастливой пришла на бал!...


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=533583
рубрика: Лирика
дата поступления 30.10.2014
автор: Сокольник

від вина до оцту
спрага вічності
а від подиху до подиху
життя
в суєті немає лаконічності
в лаконічності цвіте
Господнє Я

білі душі
сонячні метелики
чорні душеньки
сіріша миші міль
що не день
то відкриття Америки
що не ніч
то тіні пишна цвіль

наливайте сонця
повні келихи
хай нап’ється простором
дорога в ніч
і нехай вона любов’ю стелиться
перед серцем на в’юнкім коні

кане все
не напасеться молодість
мудрості не розкуштує божий смак
ляпнуть
сер
коли вас врешті холод з’їсть
і корінням доторнкеться ребер мак

до солодких уст
що пахнуть ясністю
домандрують певно паперові сни
світ зі слів вийматимуть погаслий цей
мов сухий сірник
займеться серце ним

і горітимуть картини сонячні
місячні – гаситимуть старе ниття
це мій подих
триста літ безпомічний
смакуватиме святково
як Різдво й кутя

це мій погляд
у слова закутаний
розвиватиме
мов стежку
простоту
а моїми рутами і Крутами
полонитиме все те
що на льоту

ще
напевно
вулиці насіються
перехрестяться й розвузляться в дахах
то вони сьогодні в скруті миються
потопають в зелені
гріхах
снігах

то мені бракує того відчаю
аби впитися крамолою для душ
то не мною підчобіття вквітчують
то не я з легким хрестом на суд іду

денного сміття хвилини носяться
наче осінь з мертвим листям по зимі
і до слів моїх глибоке проситься
щоби присудок не дихати не міг

я не той
хто бігає за славою
а на чорний день білило і багнет
повертаюся думок отавою
дозріваю грішно
як в раю
ранет

попустивши віжки світла й голосу
до останніх крапель істини живу
синім небом
золотистим колосом
першим снігом
що розлігся на траву

і немає в долі щастя кращого
ніж ділитися насущним і земним
зла межа проходить перед пащею
тою пащею пропащою хани

море сонця
при пустелі місяця
гори горя
при долині снів знялись
все моє тепло в долоню вміститься
всі мої жалі відлуняться колись

я до вас на спомини проситимусь
як пожовкне перше листя
і книжки
так безпам’ятно
до губ тулитимусь
мов убогий промінь
до країв щоки

наділіть мене
своєю ласкою
із неласкою
перегортайте теж
на межі
між дійсністю
і казкою
я живу і дихаю тепер
авжеж

21 Жовтня, 2014

1.
що не день
то п’ятниця
що не ніч
то шлюз
я курсую в матриці
променем
у блюз

попелом від вогнища
набігає вість
на оте голодний ще
що болить і їсть

2.
за отих жовніриків
що цілує смерть
я б віддав цю лірику
і все серце геть

для отих покликаних
до оглухлих меж
я би зичив дихання
і надію теж

а для непокорених
духом би спочив
пухом – переораним
ворогам – нічим

3.
горем не набавитись
вам нові часи
я не вмію славити
втрату крові й сил

я не знаю спокою
як вітри – крила
хай послужать
кроквою
ребра для тепла

наше небо втримають
ті
в яких цвіте
снами голубиними
серце золоте

вимітаю п’ятниці
відкриваю
шлюз
скільки тої матриці
промінь
я
і блюз

4.
хлопчики-жовнірики
хто б не цілував
хай вмирає лірика
прийме Бог слова

хай окопи дихають
трепотом знамен
за душею тихою
зболений катрен

а мені
молитися
вітром за крило
а мені
не змити це
скровлене чоло

кожному по янголу
кожному по сну
ями плачуть ямбами
а хореєм – сум

5.
скоро Богородиця
Сина приведе
виродками родяться
ті
хто в пекло йде

ті
хто розпинатиме
те
що не вберіг
всі дороги знатимуть
де приляже сніг

де хрести стоятимуть
з видом звідусіль
мати горе матиме
а поживу – біль

10 Жовтня, 2014

Встреча в гостинице

Гостиницы запах родной...
Сегодня ты снова со мной...
Свиданий с горчинкою сахар...
Гостиниц таинственный запах...
И губы- в желании- в губы...
И страсти нескрытая грубость...
И терпкая сладость духов...
И ход обреченный часов...
И крепко сплетенные руки...
И нежная память в разлуке...
Кто не испытал, тот не знает,
Как время любовь ускоряет,
Как тает напиток в бокале,
Как тайны любви, что познали,
Клепсидрою меряя час,
Который остался у нас...


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=531817
рубрика: Лирика
дата поступления 23.10.2014
автор: Сокольник

Пожелание солдата девушке

Смотрит в лицо незнакомый рассвет.
Рухнуло прошлое. Выхода нет.
Я ухожу. Чувство долга зовет.
Мы выступаем в кровавый поход.

В сорванном флере растоптанных дней,
В мрачных картинах тревожных ночей,
Верность храня, пусть духовную, даже
Мне изменив, оставайся моей,

Той, сохранившей мой образ в душе.
Той, удержавшейся на вираже.
Искру надежды на встречу храня,
Главный подарок получишь- меня.

Тело свое я тебе подарю.
Рунами верности заговорю.
Хоть на траве, хоть на простыни белой,
Все, что захочешь, со мною ты делай.

Наших желаний сольются основы.
Сбросив одежд неуместных оковы,
Страстью наполним любовное ложе.
Это любой мне награды дороже.

Это- подарок превратной судьбы,
Сердцем твоим мне протянутый смело.
Пали сомненья душевной борьбы.
Ты подарила мне душу и тело.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=486743
рубрика: Лирика любви
дата поступления 19.03.2014
автор: Сокольник

На изломе эпох

Встал рассвет в терновом венце.
И, вдыхая весеннюю вонь,
Я, с гримасой на мрачном лице,
Собираю осколки в ладонь.

Этот мир разлетелся во прах.
И осколками ноги босые
Мы изрежем, блуждая в мирах,
Где ютятся дожди косые,

Нас очистив от скверны былой,
Напитав живительной влагой...
И былого истлевшее зло
Упокоится в темных оврагах.

Только ты люби в этот час!
Только телом меня согрей!
Это время выбрало нас,
И несет... Так целуй скорей!..

Холод мира поправ, стоим,
И в объятиях согреваем
Мы друг друга. И время с ним,
Словно кровь, в песок истекает.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=486859
рубрика: Лирика любви
дата поступления 19.03.2014
автор: Сокольник

Я один. Тебя нет.

Что мне делать, коль скоро
Тебя уже нет?
Дождь весенний стучит,
Отбивая удары...
Это демоны зла
Собрались на банкет...
Это ведьмами воют
В переулках котяры...
Ты была- и не стало...
И вот я один
В переулках весны,
Словно зомби, блуждаю.
Ты ушла. Я, не нужный
Себе господин,
К телефону беззвучному
Вновь припадаю.
Связи рвутся... Услышь
Стука сердца там-там,
Выйди вновь на порог
Чуть прикрыта... И тела
Я ладонью тепло
Соберу. И отдам.
И у ног опущусь...
Но мечта улетела...
Улетела туда,
где на сердце тепло,
Где речная верба
Нас ласкает ветвями,
Где развеяно в прах
Вездесущее зло,
Где измены судьба
В несогласии с нами...
Я один. Дождь стучит
По разжатой руке...
В безнадежной тоске
Догорает мой вечер.
Руны счастья черчу я
На мокром песке,
И стирает рука
Эфемерную встречу...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=487143
рубрика: Лирика любви
дата поступления 21.03.2014
автор: Сокольник

Конец любви. Самоубийство

Умирает любовь. Умирает мечта.
И сегодня в мой дом ночь приходит не та.
С темных стен безнадежно глядят пауки,
И душе невозможно избыться тоски...

Эта ночь обнаженно-кровавою раной
Режет душу. Всплывающий образ туманный
Промелькнет, не задев, не нарушив покой.
Досылаю патрон недрожащей рукой,

Обреченно гляжу в темноту потолка,
И бессильно свисает с постели рука...
Пистолет у виска. Пуля в тело вошла...
Я спокоен. Я умер. Любовь умерла.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=487590
рубрика: Лирика любви
дата поступления 23.03.2014
автор: Сокольник

Несподіванка. У кафе.

З тобою у кафешці
Сиділи. Йти вже мали.
Втомився. Цілий вечір
на мене "нависала”...

Претензії “тулила”,
Що я такий-сякий.
Що не такий. І знову-
Що знову не такий...

І я вже сам не знаю,
Навіщо все це слухав.
Вже приміряв виделку,
"Лапшу" знімати з вуха...

Навіщо ти цю зустріч
Призначила мені,
Коли мене готова
В кошмарнім бачить сні?

Хотів вже розплатитись
І поскоріш піти,
Як раптом несподівано
Спитала сумно ти,

І дивно забриніла
У голосі любов-
Я завтра буду вільна...
Зустрінемося знов?..

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=488309
рубрика: Лірика кохання
дата поступления 26.03.2014
автор: Сокольник

Я йду

Мені набридло. Я втомився
Тривожити завмерлу тишу.
Лиш смуток в серці залишився.
Дарма. Тобі його залишу.
Твоїх бажань метаморфози
Вже не торкнуться, не зігріють.
Я йду. Весняний цвіт мімози
Дарую, як загибель мрії.
Ти не відчула, як змінились
Типові обриси кохання.
Тілесний шал пікантно виливсь
В примарно-марні сподівання...
Прощай. Свій смуток я сховаю
Глибоко так, що не побачиш.
І ти, на те я сподіваюсь,
Тим самим холодом віддячиш.
Мене нема. Тебе не стане
В холодній світу коловерті,
І сонце, як кривава рана
Сідаючи, повільно змеркне.
І лиш колись, коли світами
Черговий березень полине,
Себе спитаю- що ж це з нами?
Навіщо ж я тебе покинув?..

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=488435
рубрика: Лірика кохання
дата поступления 27.03.2014
автор: Сокольник

Весенние цветы

Весною пышно расцветает... ревность,
Когда девчонки одевают босоножки,
И прелесть ног преодолеет верность,
Как корм не впрок коту при виде кошки.

Весною пышно расцветают... ссоры,
Когда, себя сомненьем тяжким истязая,
Как птичка, упорхнет в открытые затворы
Твоя любимая, от ревности сгорая.

Под небом солнечных дождливых взвесей,
Когда так сладки эротические сны,
Порыв желания хандрой уравновесив,
Срывайте радостно подснежники весны.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=488838
рубрика: Лирика любви
дата поступления 28.03.2014
автор: Сокольник

Опавший лист

Снег сошел. И лист опавший,
Переживший зимний снег,
Словно вспомнив день вчерашний,
Закружился по весне

В вихре ветра, что из сеней
Пыль сомнения метет,
Что в потоке ощущений
Позабыл ушедший год...

Вновь в свободе многоточья
независим, позабыл
Тот застенчивый листочек,
С кем под снегом рядом был...

Так и я в потоке ветра
Новый ветренный порыв,
В парусах грядущих лета
Поцелуем изловив,

Упаду и вновь восстану...
Но, по-новому любя,
В сердце вдруг заноет рана-
Как я буду... без тебя?

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=491237
рубрика: Лирика любви
дата поступления 08.04.2014
автор: Сокольник

Ми із тіні

Сліпуче сонце? На підмостках
Ви ролі граєте невпинно
На публіці. Все дуже просто.
Та ми- складніші. Ми- із тіні.

Це непогано. Не засліпить.
Кохання шал не виїсть очі.
Гірка образа не скалічить
Душі і тіла. Ми не хочем

Здобутком бути на загальній
Арені світла-примітиву...
І тіла твого аморальність
Відчути я жадаю хтиво,

Та не у світлі, що спаплюжить
зливання хіті, поз сюжети.
Не дай- но Боже нам одужать
Від цього. Все ж-бо ми поети

Не наносного примітиву,
Де все, неначе в протоколі,
Розписує кохання диво,
Як хрест тяжкий лихої долі.

А ми, тіла у тінь вдягнувши,
Від світла сонця нею вкриті,
Свою обрАнність осягнувши,
Досягнемо блаженства миті.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=490235
рубрика: Лірика кохання
дата поступления 04.04.2014
автор: Сокольник